uncategorized

Катя Петровська. Мабуть Естер. — Чернівці : Видавництво Книги – ХХІ, 2015. – 228 с. 

У критиці існує тривала традиція порівнювати художні твори з водоймами. «Сто років самотності» – роман-ріка, бо непомітно і невпинно плине крізь час, епопея Бальзака – океан, бо охоплює всі сфери людського життя, «омиває» наш світ. Книжка Каті Петровської – це твір-озеро. Але не звичайне, а підземне. Це той випадок, коли здається, ніби на поверхні – лише особисті спогади, маленькі «Geschichte» – «історійки». Але згодом розумієш, що десь глибоко – оповідь про долю кількох народів і їхній «вихід з Єгипту» ХХ століття.

Структура-лабіринт

rositsa.dreamwidth.org

Свої «історійки» авторка поділила на шість розділів. Проте це не звичні для українського читача подібні між собою частини, які складають єдину композицію, а, швидше, яскраві плями, осердя, від яких розходяться нитки інших, менших історій. «Роза й німі», «Моя прекрасна Польща», «Показова історія», «У світі неорганізованої матерії», «Бабин Яр», «Дідусь» – не елементи класифікації спогадів і не спроба хоч якось впорядкувати думки, а лише спосіб говорити про важливе, давати у руки читачеві «нитку», яка допоможе пройти крізь лабіринт роздумів.

Читач може вхопитися за цю нитку і піти слідом за авторкою, аби дізнатися про «таємну службу Гете», «Анну і Льолю» або «поїздку до Маутгаузена». Але так само легко цю нитку можна відпустити і почати власну подорож  в інший бік. Адже саме до особистих досліджень імпліцитно спонукає нас авторка.

Відсутність єдиного наскрізного сюжету – це і вагомий недолік, і перевага «Мабуть Естер». Недолік – для тих, хто любить пригодницькі романи і стрімкий розвиток подій.  А перевага – для прихильників «спокійних» романів, на взір Маркесових «Ста років самотності» чи Маннових «Будденброків». Читаючи такі твори, поступово занурюєшся в іншу епоху та географію, і цьому не заважає співвіднесення себе з героєм, неуникне для пригодницьких романів.

Читайте також: Романізовані біографії Селінджера, Кеннеді, Гойї

Що тобі в імені моєму?

Єврейський квартал у Празі (кін.ХІХ ст.) iloveprg.ru

Петровська любить імена. Вона перекочує їх, наче дитина – ярмаркові льодяники, грається з ними і насолоджується звуками імен вже забутих єврейських родичів: «а ще Арнольд, Озіель, Зигмунт, Міша, Марія, Мабуть Естер, мабуть, ще й друга Естер і пані Зискінд». Нескінченні, майже біблійні ряди для авторки – спосіб віднаходити свою ідентичність, повертаючи запилені портрети, на яких вгадуєш власні риси обличчя, усмішку своїх батьків, давню звичку накручувати пасмо на палець.

На сторінках твору лірична героїня не грається у детектива, що має досягти визначеної мети, як протагоніст Фоерівського «Все ясно». Тут нема єдиного «пункту призначення», заради якого оповідачка розпитувала б свідків чи дошукувалася б точних відповідей, аби потім наприкінці гордо зобразити родинне дерево і повісити його у вітальні. Або побачити могилу прабабці і нарешті віднайти втрачене коріння.

«Утішне повернення» авторки до власної історії, як би сказав романтик Новаліс, водночас інтуїтивно-чуттєве й інтелектуальне. Здається, частину цих історій вона знає з дитинства, ніби предки їх передавали з вуст у вуста, наче греки – свою міфологію. Заради інших оповідей їй доводиться чимало сидіти в архівах або навіть подорожувати. Так на наших очах поступово проступають контури життя Юди Штерна, Естери Патт, Озіеля Кржевіна. Проте цей пошук ніколи не може бути закінченим, мозаїка не стане повною, адже частина шматочків вже загубилася у часі, а подорожі набрали власної ваги і цінності.

Мистецтво малих оповідей

Єврейський квартал у Празі (кін.ХІХ ст.) iloveprg.ru

Незважаючи на численні екскурси у минуле, «Мабуть Естер» – це особистий протест авторки проти звичної історії дат, «важливих» подій і метанаративів. Це не хронологія глобальних зрушень ХІХ-ХХ століть, а, швидше, збережена пам’ять одного роду, куди вплітаються історичні події тією мірою, якою вони вплинули на велику єврейську сім’ю, розкидану по світу. Фотографії тут важливіші за кінохроніки, інтуїтивна близькість подій – за історичну послідовність, а старі німецькі пісеньки – за гімни будь-яких країн. Адже всі кордони – насправді умовні і прозорі, коли йдеться про минуле, яке об’єднує спільна пам’ять. Ось чому цю книжку не варто читати заради «правдивого відтворення» перебігу ХХ століття, тут його немає, принаймні у тому вигляді, до якого звикли прихильники традиційної історії.

Для авторки кожна маленька оповідь – важлива, кожна бабуся Роза відрізняється від решти Роз світу, бо ця «хотіла бути оперною співачкою» і вчила німих мови жестів. Навіть героїня, що дала назву творові, Мабуть Естер, яку насправді невідомо, як точно звали, важлива. Проста стара жінка, яку «недбало» розстріляли на вулиці, коли вона не змогла дійти до Бабиного Яру, не менш варта великої книжки, ніж протагоністи відомих романізованих біографій. Цей жест – винести на обкладинку ту, про кого знаєш найменше – головний меседж Петровської: напівзабуті імена, напівстерті палімпсести, напівскладені пазли, можливо, цікавіші і ближчі нам за решту, оскільки вони мають нескінченний потенціал розгортання, на відміну від вже відомих історій.

Читайте про Постмодерні медитації Срджана Срдича

Інтертекст

Як і більшість текстів постреалістичної епохи, «Мабуть Естер» – твір інтертекстуальний. Стилістично до «історій» Петровської близькі такі епопеї, як «Будденброки» Томаса Манна, «Сто років самотності» Габрієля Гарсії Маркеса, «Сага про Форсайтів» Джона Голсуорсі. Проте Маркес з-поміж них найближчий, оскільки Петровська не претендує на Маннову епічність та всеохопність і не намагається докладно описати життя багатьох поколінь, як Голсуорсі.

Інтертекст для авторки – не вибудований інтелектуально прийом, як для Умберто Еко, а лише спосіб вести діалог з іншими текстами. Як старі фотографії наближають до нас давно померлих родичів, так цитати й алюзії допомагають Петровській наблизити до себе священні сувої і старі романи, перетворити їх на частину щоденних практик, нарешті, зробити менш страхітливими і грізними.

«8 травня моєму батькові виповнилося тринадцять років, і якби він ще був євреєм, у цей день була б його бар-міцва, релігійна зрілість, день перебрання обов’язку, саме в день перемоги над фашизмом, але слово «бар-міцва» та його значення він вивчив щойно через сорок років», – пише Петровська так просто, ніби йдеться не про трагічну втрату сім’єю частини ідентичності та віри майже на півстоліття, а про загублену срібну ложечку, яка просто лежала під канапою. І через сорок років її нарешті знайшли.

Головний герой – мова

Як Джеймс Джойс у «Поминках по Фіннегану», Петровська змішує мови, грається ними, поєднуючи лексеми у неочікувані сполучення. Проте, на відміну від ірландського письменника, авторка не намагається навмисне заплутати читача або створити нечитабельне текстове плетиво. Якщо Джойс свідомо відгороджувався від реципієнта, вибудовуючи барикаду, яку треба подолати, аби увійти у «коло довірених осіб», яким відкриються приховані сенси, Петровська пише легко і граційно, наче оповідає випадковому знайомому у парку про власну величезну сім’ю.

Справжнім героєм її книг, за словами Петровської, є німецька мова. Письменниця опанувала її вже у дорослому віці, це був єдиний спосіб втекти від нав’язаної російською мовою ідентичності: «Німецькою я вже не промовляю тут ні в ролі переможця, ні в ролі жертви». Ця мова «німих» тут постає як прихисток єврейки українського походження, її «Zuflucht», який парадоксально розкладається на Zu (туди) і Flucht (втеча), тобто, місце, куди можна втекти від визначених наліпок, які вішають на цілі нації та країни.

Інша тема, яка постає у «Мабуть Естер» у зв’язку з мовою – це подолання німоти. Багато поколінь предків Петровської навчали німих дітей мови жестів, допомагаючи таким чином «перестрибнути» звукову прірву між ними і рештою світу. Опанування німецької для Петровської також пов’язане із спробою наблизитися до «світу німих» – німців та їхньої культури. Адже німі також мають право говорити.

Читайте також Спогади іноземців про українських політв’язнів

Роман Петровської перебуває на «розі вітрів історії», як пише сама авторка. Її пошуки власного коріння – це лозоходіння, спроба віднайти забуте джерело, поруч з яким можна буде нарешті поставити власний дім.

• Тим, хто вчить німецьку мову
• Викладачам історії і любителям архівів
• Тим, хто любив у дитинстві малювати «родинні дерева»
• Емігрантам
• Тим, хто любить Маркеса
• Фанатам пазлів
• Тим, кому складно визначити власну ідентичність.

• Тим, хто любить сюжетно стрункі твори
• Поспіхом
• Тим, хто вважає, що тема Другої світової війни застаріла
• Прихильникам традиційних реалістичних романів
• Тим, хто не любить оглядатися у минуле
• У транспортi.