uncategorized

Крим по-українськи. – Брустурів: Дискурсус, 2015

Втративши Крим у реальності, українські читачі дістали нагоду повернутися до нього у світі книжковому. З нагоди річниці анексії півострову видавництво «Дискурсус» випустило збірку новел «Крим по-українськи» за результатами конкурсу малої прози, проведеного «Газетою по-українськи».

Скільки вже говорилося про те, як замало уваги приділено Криму (і взагалі Причорномор’ю!) в нашій культурі. Це точно. Проте поява книжки «Крим по-українськи» – це вже не чергове бідкання, а спроба підштовхнути українських авторів до відповідної тематики і заразом спроба автодіагнозу: як же бачиться нам цей «півострів спотикання».

До цієї спроби, себто книжки, ввійшли двадцять три тексти відповідно двадцяти трьох авторів. Плюс передмова від журналістки, редакторки відділу культури журналу «Країна», організаторки конкурсу Олени Павлової.

Автори «Криму по-українськи» – публіка дуже строката. Є й такі, що вже не раз засвітилися на «прозовій сцені», наприклад, Владислав Івченко чи Анна Багряна. Є письменники дотепер менш помітні, скажімо, Ярина Груша та Віра Оберемок. У такій компанії не дивно очікувати й стилістичної, тематичної строкатості. Справді, в книжці читачу трапиться як іронічна містика з антиалкогольним присмаком від Марії Хімич (у її новелі до потяга десь наче під Інкерманом залазять усілякі страшні померлі люди) або жартівливу антиутопію «Кримсько-українська анархістська республіка» Сергія Морфінова (тут Крим, як у відомому романі Аксьонова – острів, і герої можуть фантазувати, що було б, коли б він був півостровом), так і плавну орнаментальну загадкову метафізику Ігоря Астапенка (сповідь ворожбита з Карасубазара – Білогірська).

Однак, між розмаїтими творами насправді багато спільного. Абсолютна більшість із них – підкреслено сюжетні й прості речі. Прості у хорошому сенсі зазвичай, але дефіцит експериментальних, незвичних текстів очевидний. Ну, й іще «більша більшість» новел «Криму по-українськи» має відверто екзотичний характер. У різному, звісно, розумінні та різною мірою.

Дуже багато туристичної романтики чи антиромантики, тобто прози, в якій Крим постає місцем суто курортним або похідним, у радості ходіння горами чи прикрощах пляжної штовханини. Є новели, пов’язані з подіями 2014 року, – захопленням Криму Росією. Є твори з кримськотатарським колоритом, і він теж, на жаль, часто залишається чимось екзотичним.

Якщо повернутися до розмови про автодіагноз, скидається на те, що «Крим по-українськи» свідчить: часто-густо (приємно вже, що не завжди) півострів залишається для нас чимось чужим, випадковим, не надто зрозумілим. І це дика й прикра інертність, коли згадати хоч би те, скільки років Крим перебував у складі УРСР та України. Чим не привід глибше, уважніше зацікавитися Кримом уже втраченим (незалежно від того, чи на довго)?

Питання політичні, стратегічні, питання, зрештою, культурної провінційності, попри всю свою невеселість, не повинні, однак, перешкоджати нам отримувати задоволення від самої прози. У книжці чимало текстів, що забезпечать вам таке задоволення. Багато талановитих авторів на різний смак. Антологія, що її поява спровокована трагедією, зрештою, є зайвим доказом того, як література триває, рухається і в найболючіших обставинах, реагуючи на них, але залишаючись бодай якоюсь мірою вільним простором. А це багато вартує.

• внутрішнім переселенцям;
• з думкою про гарячу кукурудзу і медову пахлаву;
• хто вірить у те, що Кримнаш;
• тим, хто вірить у молоду українську прозу.

• тим, хто згадує про ціни й чистоту на пляжах;
• провідникам скасованих потягів на Крим;
• тим, хто не вірить у цивілізацію за Збручем/Дніпром/Сіверським Дінцем/Дністром (потрібне – підкреслити)
• Сєргєю Аксьонову, бо не пойме.