uncategorized

Лорен Ґрофф. Долі та фурії / переклад з англійської Ольги Захарченко. –

К.: #книголав, Наш формат, 2016. — 408 с.

Якщо уявляти світовий літературний процес як трасу для перегонів, а книжкові ринки – як авта, що на ній змагаються, то машина українського книговидання явно не опинилася б серед лідерів. Ба більше, ще до недавнього часу вона б і до пелотону навряд дотягнула. Але ті зміни, що сталися протягом останнього року, змушують вірити в «конструкторські» дива: наші видавництва у 2016-му справді вийшли на якісно новий рівень в плані видання актуальної сучасної літератури, а за ними і читачі почали підтягуватись.

Проте навіть серед цього стрімкого прогресу є речі (точніше, книжки), які в рамках цієї алегорії виконують функцію впорскування закису азоту, – і тоді на короткий відрізок з вихлопної труби починає валити вогонь, а відстань до суперників скорочується в рази швидше. Саме до таких книжок належать «Долі та фурії».

Ясна річ, що світові бестселери, які спричинюють багато галасу (іноді й з нічого), видавалися відносно оперативно в нас і раніше. Але саме тому роман Лорен Ґрофф і є одним з маркерів прогресу в українському книжковому просторі – він один із тих текстів, які у рік видання були в топах рейтингів і обговорень англомовного світу, тобто були визначальними саме для тамтешнього літературного процесу, а не лише для ринку (у найбільш комерційному значенні слова). А про те, що «Долі та фурії» стали ще й улюбленою книжкою Барака Обами у 2015 році, можна прочитати ледь чи не в кожній згадці про твір, включно з обкладинкою українського видання, яку зробив книжковий дизайнер Ілля Стронґовський.

Читайте також: 10 найкращих книг за версією The Washington Post

Роман розповідає історію родини: Ланселота, якого всі називають просто Лотто, і Матильди, яка теж не зовсім Матильда, але про це згодом. Перша частина, названа «Долі», присвячена життю Лотто, а друга – «Фурії» – Матильді. Лотто зростає у доволі заможній родині в спекотній Флориді, переживаючи етапи становлення, які здаються типовими для тамтешніх дітей і підлітків кінця 70-х – початку 80-х. Потім примусове переселення в коледж на півночі країни. Як і заведено, перший час для Лотто там є не надто вдалим, але таланти, які він відкриває в собі згодом, роблять із нього зірку, особливо якщо зважити, що вони – мрія більшості юнаків: Лотто виявляється чудовим (як для коледжу) актором та вкрай спритним ловеласом.

Згодом він зустрічає Матильду, в яку закохується до нестями і з якою вони одружуються буквально за два тижні після знайомства. Їхнє сімейне життя потроху котиться в прірву, поки Лотто намагається знайти себе у справжньому акторстві. Все змінюється, коли він виявляє в себе схильність до драматургії. Ну і далі, аж до кінця першої частини, ми вже бачимо розвиток подій і персонажів в умовах, де Лотто – знаний драматург. І спостерігаємо ми тут переважно за ним: його життям, проблемами, думками. І Матильду бачимо лише так, як бачить її чоловік. Друга ж частина показує все те саме, тільки з її боку. Але переказу «Фурій», навіть побіжного, тут не буде: друга частина за своєю суттю настільки ж інтимна, наскільки перша – публічна.

Сама ідея твору, в якому жінка – значно глибший, розумніший і цікавіший персонаж, змушена перебувати у тіні чоловіка, – геть не нова

Однак Лорен Ґрофф вдається подати цей задум так, що він починає сприйматися зовсім не умовно чи клішовано, розкриваючись з несподіваної сторони, а саме – з позиції рівнозначності індивідуальних історій. Відтак основні частини обох оповідей максимально суб’єктивізовані, що вдало підкреслює й сама авторка, додаючи місцями у текст зауваження, що об’єктивізують ту чи іншу ситуацію. Наприклад, коли Лотто каже, що зустрічався з певною дівчиною рази два, у дужках одразу йде авторська поправка, що насправді – вісім. І такі поправки, або й цілі невеличкі пасажі, нагадують про те, що ця частина – не більше (але й не менше), ніж власна оповідь центрального персонажа.

З цього підкресленого індивідуалізму витікає і відчутне протиставлення окремих характеристик Лотто і Матильди. Чоловік здається значно простішою особистістю, адже його життя і вчинки здебільшого вписуються у схему, в якій кожен наступний пункт ґрунтується, передусім, на попередньому. У той час, як «схема» Матильди виглядає, неначе заплутаний лабіринт, в якому деякі доріжки є несподівано прямими, а деякі – дивно і часом невиправдано перекрученими, і більша їх частина знаходиться десь глибоко під водою чи землею.

Недаремно ж існує певний нюанс з іменами, під якими ці герої переважно постають перед читачем: якщо Лотто – це всього лише соціально адаптоване скорочення від «Ланселот», то Матильда – це ім’я, яке колись було взяте маленькою дівчинкою Орелі з метою відмежуватися від свого минулого, ставши фактично маскою, а маскування, в свою чергу, – головним життєвим принципом уже дорослої Матильди. Разом з тим, існує підвищена небезпека над- або недоінтерпретації, адже стверджувати, що Лотто аж настільки простий, а Матильда – складна, ніяк не можна, якою б сильною не була ця спокуса.

Читайте також: Про що не мовчить Джонатан Сафран Фоер?

В одній хорошій пісні є рядок: «What we built is bigger than the sum of two». І саме таким, здавалося б, мусив стати союз двох непересічних особистостей, якими є Лотто і Матильда. Натомість цей роман скоріше про самотність кожного з них – хай вона не настільки явна і хай навіть самі собі вони ніколи у тому не зізнаються.

Проте вона є, і якимсь химерним і незбагненним чином ця самотність перемішана з їхньою майже маніакальною залежністю одне від одного. Це, зрештою, витворює ті життєві обставини, в яких їм чим далі, тим складніше бути разом – і, водночас, тим більшою загрожує бути катастрофа, яка станеться, якщо бодай одна з кришталевих опор цього шлюбу піде тріщинами. Мабуть, саме це неперехідне фонове напруження і є одним з тих факторів, які роблять роман цілісним, попри очевидну двочастинну структуру.

А втім, аж ніяк не можна сказати, що настрій роману лишається одноманітним від початку до кінця – як і в реальному житті, тональність його змінюється, місцями навіть кардинально, але завжди це сприймається дуже органічно. Взагалі протягом читання неодноразово виникає думка, що це надзвичайно майстерно зроблений роман, окремого шарму якому додають певні авторські фішки.

Однією з них є описаний вище прийом об’єктивізації сприйняття (коли автор «уточнює» твердження героя), а інша, не менш важлива, – короткі описи, а іноді й уривки п’єс, автором яких є Лотто. Цей прийом видається частиною тієї ж схеми, однак діє в по-іншому: оскільки Лотто для написання багатьох п’єс надихався власним життям, то завдяки цьому сюжетному ходу ми бачимо подвійно суб’єктивовану реальність із її подальшим охудожненням. Це змушує ще раз замислитись, якою мірою люди схильні власну реальність сприймати як сталу універсалію.

Ще одна характерна риса роману – його непретензійність в плані епіки і рефлексивності персонажів. Наприклад, ті епізоди, коли Лотто мучиться через нездатність знайти себе у новому житті. Котрийсь із модерністів точно зробив би з цього окрему повість, а то й невеличкий роман. Натомість у Ґрофф ми бачимо просто життєву ситуацію, тимчасову кризу, яка точно мине. Адже будь-яка подія чи стан – тимчасові, а життя точно повніше і глибше за нашу концентрацію на якомусь одному його аспекті.

Тепер – про роботу перекладача. В першу чергу, тішить невелика кількість зносок, а ті, що є, видаються радше потрібними, вказуючи, де у тексті є цитата з Шекспіра, які так полюбляє вставляти у своє мовлення Лотто і які самостійно відчитувати більшості читачів не так і просто. Разом з тим, часом не вистачає пояснень, пов’язаних із грою слів в оригінальному тексті. Так, досить дивно без супровідного коментаря виглядає дитячий жарт: «Чому шістка боїться сімки? Тому що сім, вісім, дев’ять». Бо ж англійською «eight» на слух не відрізняється від «ate» («з’їв/з’їла»).

Щоправда, прочитання «Доль та фурій», крім безумовної насолоди від майстерного тексту, може таїти в собі невелику небезпеку: після роману на якийсь час можна стати мізантропом, для якого кожна людина – це вмістилище внутрішніх демонів і привидів минулого. Разом з тим, існує й значно вища ймовірність кращого розуміння механізмів появи цих самих демонів і привидів у інших, а відтак яснішими можуть стати і способи боротьби з власними.

• тим, хто цінує добре зроблені романи;
• тим, хто не боїться внутрішніх демонів (і чужих, і своїх);
• тим, хто не вірить, що історія стосунків може бути не сентиментальною;
• тим, хто вважає свою реальність єдино правильною.

• тим, для кого в романі про стосунки важливіші інтриги;
• тим, хто вважає себе поборниками моральної чистоти людей і літературних персонажів.