Зарубіжна художня проза

Фредрік Бакман. Моя бабуся просить їй вибачити / пер. з англ. О. Захарченко. – Київ : КНИГОЛАВ, 2017. – 416 с. – (Серія «Полиця бестселер»).

Ельзі – сім, і вона не така, як інші. Її Бабуні – сімдесят сім, і вона неймовірно шалена – якщо вважати шаленством, приміром, стояння-на-балконі-й-обстрілювання-перехожих-із-рушниці-для-пейнтболу. А ще бабуся для Ельзи найкращий – і єдиний – друг. Щоночі Ельза ховається від світу в бабусиних історіях про Країну-Спросоння та Королівство Міамас, де ніхто не мусить бути «нормальним». Та коли Бабуня помирає й залишається жити лише в листах, написаних до тих, перед ким вона відчувала провину, – ось тоді й починається найбільша Ельзина пригода…

«Моя бабуся просить їй вибачити» – книжка про життя: сумне й смішне, болюче й захопливе водночас, а також про одне з найважливіших прав людини – право бути інакшим.

Кожен, кому виповнилося сім років, заслуговує на супергероя. Так уже воно ведеться. А якщо хтось із цим не згоден, то нехай перевірить, чи все в нього гаразд із головою. Ось як каже Ельзина бабуся. Ельзі сім років, скоро буде вісім. Вона розуміє, що не дуже відповідає своєму віку. Ельза знає, що вона інакша, не схожа на своїх ровесників. Директор її школи каже, що їй не слід «вибиватися з шеренги», і тоді вона зможе «краще порозумітися з однолітками». Інші дорослі зауважують, що вона «занадто доросла, як на свій вік». Та Ельза знає, що, іншими словами, це означає «страшенно зарозуміла, як на свій вік», бо так їй кажуть лише тоді, коли вона виправляє чиюсь вимову слова «дежавю» або критикує невміння пояснити різницю між «рахую» та «вважаю». Тож цим розумакам тільки й лишається відбутися ущипливим зауваженням «занадто доросла, як на свій вік» із натягнутою посмішкою, адресованою її батькам.