Тексти

Два пасинки Митрополита. Владислав Івченко. — Брустурів : Дискурсус, 2017. — 464  с.

Галичина, Друга світова. Завершення епохи митрополита Андрея Шептицького. Долі побратимів, випускників духовної семінарії – Теофіла й Івана. Герої роману долають виклики війни, переосмислюючи попередній досвід у протистоянні з ворогами.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Дискурсус».

.

«Привіт, дорогий Тео. Пишу тобі французькою, бо не хочу, щоб цей лист прочитали чужі очі. Я досі у Варшаві і боюся, що пробуду тут до кінця літа. Мені нічого не пояснюють, батько просто каже, що так буде краще. Я спробувала протестувати, але мене не слухають. Атмосфера в нас якась напружена. Мабуть, рідні про щось здогадуються стосовно нас. Так розумію, що якихось доказів немає, лише підозри. В обличчя мені нічого не говориться, але все робиться для того, щоб я відчула себе винною. А я анітрохи не відчуваю.

Тільки деяке розчарування, що ті злодії нам тоді завадили. Ну і я дуже пишаюся твоєю тодішньою поведінкою. Ти був такий сміливий і рішучий! Пам’ятаю, як Януш впав з велосипеда і розбив коліно, після чого влаштував істерику, що в нього буде зараження крові. А тебе ледь не зарізали ножем. Та ти був спокійним і сильним. Ти — молодець, Тео. Я думаю про тебе кожного дня. Чесно кажучи, я вважала, що у нас із тобою буде просто інтрижка, про яку ми швиденько забудемо. Бо у тебе попереду єпископська кар’єра, а в мене життя в якійсь більш привітній для жінки країні, аніж Польща. Та зараз я починаю боятися, що все серйозніше. Здається, я захворіла. Принаймні, всі симптоми наявні: я думаю тільки про тебе і коли думаю, то щаслива, а коли згадую, що ти далеко, то мені стає зле.
.

Уві сні я тільки з тобою, і ці сни навряд чи можна вважати пристойними. Коли я думаю про тебе, то серце стискається, а до щік приливає рум’янець. Ну і все інше, як у дешевеньких дамських романах. Навіть не думала, що це може мене спіткати. Я дуже хочу до Львова, побачити тебе, милий Тео. Як ти? Як твоє поранення? Що робиш на канікулах? Не пиши мені будь-ласка поштою, бо всі листи, що надходять на нашу варшавську квартиру, перлюструються батьком. Якщо схочеш, передай листа через Бетті Крохмаль, вона збирається до Варшави наприкінці липня, і ми обов’язково з нею побачимося. Буду дуже рада, якщо отримаю від неї твій лист. Твоя Беата, бідна та закохана».

.
«Вітаю, дорога Беато. Радо скористався допомогою Бетті, щоб відправити тобі свій лист, який переписував, мабуть, щодня, після того, як отримав послання від тебе. Написав відповідь одразу, наступного дня вона видавалася мені фальшивою, я порвав аркуш, написав нового листа, але наступного дня все повторювалося і так тривало аж до дня від’їзду Бетті. Та і цей лист я пишу прямо на вокзалі, бо попередній видався мені застарілим.

Дорога Беато, весь час після твого термінового від’їзду я проводив у важких роздумах стосовно майбутнього. І чим більше я думав, тим більше розумів, що думаю не про своє, а про наше майбутнє. Бо без тебе ніякого майбутнього я для себе вже не бачу. Я пишу це серйозно, цілком усвідомлюючи, всі наслідки свого рішення. Дійсно, все своє життя я був переконаний, що буду служити Церкві. Іншого шляху для себе я не бачив і не хотів. Це було моє рішення, а не вплив Кир Андрея, який жодним чином не тиснув на мене і не вказував, як мені жити. Після закінчення гімназії він пропонував мені вступати до університету тут у Львові, або у Кракові.
.

.
Та я вирішив стати священиком і попросив благословення вступити до семінарії. Кир Андрей був радий моєму вибору, однак, я впевнений, він би прийняв і інший. Він завжди казав, що треба у вчинках прислухатися до серця і бути чесним перед самим собою. І якби я збрехав й обрав стезю, якої не хотів, аби тільки догодити своєму покровителю, то він би перший був незадоволений цим. Я вступив до семінарії не тому, що всі цього від мене чекали, а тому, що серцем відчував віру і любов Господа. Я хотів служити Йому і був щирий у своєму бажанні. Я добре вчився не так через те, щоб догодити Кир Андрею, як тому, що займався своєю справою, віддавався їй всією душею і не мав жодних сумнівів. Майбутнє моє було зрозуміле і розплановане, чому я неймовірно радів, бо істинна радість, коли те, чим ти займаєшся, приносить тобі найбільше задоволення в житті.

Так було до того самого моменту, коли я зустрів тебе, мила Беато. Ти одразу сподобалася мені та спочатку я ігнорував всі свої почуття, намагався їх не помічати, ішов далі наміченим шляхом. Та тепер я зрозумів, що багато що в мені змінилося. І головне те, що якщо зараз я продовжу свій шлях в священики, я перестану бути щирим, почну обманювати себе. А цього я робити не хочу, бо то є великий гріх. Господу треба служити з чистим серцем, і я служив йому так, аж до зустрічі з тобою. Але тепер я змінився. Я весь час думаю про тебе, Беато, я бачу тебе у снах і мріях. Ти писала про свою хворобу, і я захворів так само.
.

Я довго думав про те, чи є ці почуття просто шумуванням молодого тіла, хіттю, перешкодою, що заважає чути моє серце, яке і далі хоче служити Господу. Але ні. Це не шум, це потужне і світле почуття, яке я не можу не помічати. Не можу ігнорувати, бо тоді буду брехати. В мене зараз два шляхи: або спробувати забути тебе і продовжити той шлях, до якого я готувався, або рішуче змінити життя заради тебе.

.
Я хотів поговорити про це з Кир Андреєм, але не наважився. Бо не хочу перекладати на нього відповідальність, мушу вирішити сам і тоді вже діяти. Я молюся, щоб Господь наставив мене на правильну путь і сподіваюся, що розчую те, що говорить мені моє серце.

Я дуже перепрошую, якщо наші відносини завдали тобі клопоту. До речі, до мене приходив твій старший брат Міхал. Він, здається, спробував налякати мене. Так-так, налякати! Погрожував побити, вихопив свій пістолет, вимагав, щоб я припинив з тобою будь-які контакти і дав про це письмову обітницю. Я відмовився, коли Міхал спробував вдарити мене, то скрутив його і випхав за двері. Він погрожував мені поліцією. Це міг бути скандал, дуже неприємний мені, але, здається, Міхал теж не хотів розголосу, то пішов. Думаю, що на цьому інцидент вичерпано, не хвилюйся.

Так, ще новини стосовно наших розлучників, тих злодіїв, що завадили нам. Одного з них звати Ян Велічковський, по прізвищу Скопа, а другого, Якуб Цирвіновський, обидва відомі квартирні злодії. Вони стверджують, що на них напав з десяток міцних парубків, які побили та зв’язали їх. То у газетах тепер пишуть про так званих месників, що полюють на злодіїв і виконують роботу поліції. Посполиті дуже вихваляють цих месників. А мені приємно, що ми з тобою варті одразу десятка парубків.

Дуже скучив за тобою, думаю і мрію про тебе. Якщо з’явиться хоч найменша можливість, спробую вирватися до Варшави, але поки нічого не можу обіцяти. Сподіваюся, що твій від’їзд якнайшвидше закінчиться. Твій Тео».