Тексти

Роман «Ґалапаґос» («Gal?pagos») Курт Воннеґут написав 1985 року. І вже за п’ять років він вперше вийшов в перекладі українською Вадима Хазіна.  

Це історія про такий собі «Другий Ноїв ковчег» — тихоокеанський круїз («Круїз віку до витоків природи»), який внаслідок всесвітньої катастрофи — голоду, фінансової кризи, Третьої світової війни та вірусу, що знищує яйцеклітини — приречений стати колискою нової цивілізації. Роман поєднує три часові лінії, описуючи причини цих подій, їхні розвиток і наслідок. Вдаючись до гумору, Воннеґут створює відчайдушну генеалогічну пригоду — суміш Старого Заповіту, латиноамериканського роману та колажного коміксу, в якому фантазує, на що ж перетвориться людство через мільйон років. Усі події відбуваються під «лупою» духа людини, загиблої під час будівництва корабля «Бухта Дарвіна».

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво 21».

.

Іноді я розмірковую над тим, що сталося б з людством, якби до перших поселенців на Санта-Росалії належали геть усі із запланованого списку пасажирів «Круїзу віку до витоків природи» й команда судна. Щоб там були, звісно, й капітан фон Кляйст, Хісако Хірогуті, Селіна Макінтош та Мері Гепберн, але замість дівчаток канка-боно – моряки й офіцери, а також Жаклін Кеннеді-Онассіс й доктор Генрі Кіссінджер, Рудольф Нуреєв і Мік Джеґґер, Палома Пікассо й Волтер Кронкайт, Боббі Кінґ, Робер Пепен, цей «найкращий шеф Франції», і, звичайно ж, Ендрю Макінтош, Дзендзі Хірогуті та багато-багато інших.

Острів витримав би стільки людей, хоч і ледве-ледве. Була б, гадаю, боротьба, були б бійки, може, й убивства, якби забракло їжі чи води. І дехто, мабуть, міркував би собі, що природі чи ще там комусь було б вельми до вподоби, якби він вийшов переможцем. Та з погляду еволюції їхнє виживання не варте було б ламаного шеляга, якби вони не розмножувались, а більшість жінок у списку пасажирів уже вийшли з дітородного віку, отож навіщо було за них боротись?
.

Перші тринадцять років на Санта-Росалії, поки не досягне зрілості Акіко, єдиними жінками дітородного віку будуть, по суті, незряча Селіна, Хісако Хірогуті, яка на той час уже народить дитину, всю вкриту хутром, та ще троє нормальних. Тож, мабуть, усіх їх запліднили б переможці, навіть всупереч їхній волі.

.
Але кінець кінцем, гадаю, не було б великої різниці, які саме самці стали б запліднювачами – Мік Джеґґер, доктор Генрі Кіссінджер, капітан чи якийсь юнга. Людство нині однаково було б майже таким, яким воно є.

Зрештою, вижили б усе одно не найзавзятіші борці, а найуміліші рибалки. Такі-от справи тепер на островах.

• • •

Були ще живі омари, виловлені біля узбережжя штату Мен, – теж на волосину від того, щоб випробувати Ґалапаґоським архіпелагом свою здатність вижити. До того, як «Баійю де Дарвін» було розграбовано, їх налічувалося дві сотні, і вони сиділи в резервуарах із солоною водою та штучною вентиляцією, які стояли в трюмі.

Води навколо Санта-Росалії були для них, напевно, достатньо холодні, але, мабуть, надто глибокі. Про цих омарів можна було сказати так: вони схожі на людських істот тим, що, коли голодні, можуть їсти майже все.

І капітан фон Кляйст, коли вже геть постарів, бувало, згадував про тих омарів у резервуарах. Що старішим він ставав, то яскравіші були його спогади про давноминулі події. Одного разу після вечері він розважав Акіко, пухнасту доньку Хісако Хірогуті, науково-фантастичною розповіддю, на початку якої менські омари таки потрапили на острови; потім нібито минув мільйон років, – а він тепер справді минув, – і ось омари стали домінантним видом на планеті, і побудували міста, й театри, й лікарні, і створили громадські транспортні засоби, і так далі. Омари, яких він вигадав, грали на скрипках і розкривали злочини, виконували мікрохірургічні операції й записувались у клуби книголюбів тощо.

Мораль розповіді полягала в тому, що омари чинили точнісінько те саме, що й людські істоти, тобто цілковитий розгардіяш в усьому. Всі вони прагнули бути простими омарами, особливо після того, як не стало людських істот, схильних варити їх живцем.

Тільки на це вони й могли скаржитися насамперед — на те, що їх варили живцем. І тепер вони, не бажаючи й далі кипіти живцем, мусили організовувати симфонічні оркестри й таке інше. Персонажем, від чийого імені капітан вів усю розповідь, був низькооплачуваний другий валторніст Омарвільського симфонічного оркестру, чия дружина щойно втекла до хокеїста-професіонала.

• • •

Вигадуючи свою історію, він і не думав, що людство повсюди вже на межі вимирання, тоді як інші форми життя, якщо вони прагли домінувати, натрапляли на дедалі меншу протидію. Капітан ніколи про це не дізнається, як і ніхто інший на Санта-Росалії. А я, говорячи про домінантні види, маю на увазі лише перевагу одних великих форм життя над другими великими формами. Бо, правду кажучи, найпереможнішими на цій планеті завжди були мікроорганізми. Хіба траплялися такі сутички між Давидами та Голіафами, щоб переміг Голіаф, хоча б раз?
.

А на рівні великих істот тодішні омари, явні борці, були все ж поганими претендентами на те, щоб явити собою таке саме хитромудре поєднання творчих і руйнівних основ, як людство. Якби в саркастичній капітановій казочці замість омарів фігурували восьминоги, то вона, може, й не була б така смішна.

.Тоді, як і тепер, ці плюскотливі створіння мали досить розвинений мозок, головною функцією якого було керувати своїми вельми рухливими щупальцями. І в цьому їхня ситуація, можна вважати, була схожа на людську, тільки замість щупалець люди мали рухати руками. Очевидно, восьминогів мозок міг би здатися й на щось більше, ніж керувати кінцівками та ловити рибу.

Та ще треба знайти такого восьминога чи, коли вже на те пішло, якусь іншу тварину, що не була б цілком задоволена таким заняттям, як збирання корму, і могла б затьмарити людину з її невгамовними жадобою та амбіціями.

• • •

Щодо повернення чи відродження людини, яка б знов почала користуватися всілякими знаряддями, споруджувати будинки, грати на музичних інструментах і таке інше, то тепер їм довелося б робити це хіба що дзьобами, бо руки в них перетворилися на плавці, де кістки скуті й майже нерухомі. На кожному плавці є п’ять суто декоративних ґуль, що прикрашають його й приваблюють представників протилежної статі під час спаровування. Ці ґулі — по суті, звироднілі пальці. Навіть більше, та частина людського мозку, що керувала руками, вже деґрадувала, і нині людські черепи завдяки цьому набули багато обтічнішої форми. А що обтічніший череп, то вдатніший рибалка.

• • •

Коли тепер люди плавають так швидко й далеко, як морські котики, то що їм завадить переплисти назад до материка, звідки прийшли їхні предки? Відповідаю: ніщо.
.

Багато хто вже робив це — й, напевне, робитиме ще — в періоди нестачі риби чи перенаселення. Але бактерії, що поїдають людські яйцеклітини, завжди там до їхніх послуг.

.
Це щодо дослідження інших земель.

А втім, тут дуже спокійно, тож кому забагнеться перебиратись на материк? Кожний острів став ідеальним місцем для вирощування дітей — кокосові пальми, що погойдуються на вітрі, широкі білі пляжі, прозорі голубі лаґуни…

І всі люди тепер такі лагідні й безневинні… Завдяки еволюції, що позбавила їх рук.

Сказав «Мандаракс»:

Чи ремісник, чи чорнороб,

Трудитимусь до поту:

Відомо, що рукам нероб

Диявол дасть роботу.

Айзек Воттс (1674–1748)