Тексти

Горан Петрович. Крамничка «З легкої руки»: Роман / Переклад із сербської Алли Татаренко.—??Київ, Видавничий дім «Комора», 2017.—320 с.

Багато читачів кажуть, що, читаючи, вони «поринають у книжку», однак тільки ті, хто сповна опанували мистецтво читання, можуть поринути у неї буквально: пройтися морським узбережжям і нанести на підошвах піску в дім, придбати продукти в магазині, який давно вже не існує в реальності, чи зустріти читача, який саме мандрує тими ж реченнями. Редактор Адам Лозанич, що належить до таких майстрів читання, одного дня отримує завдання – втрутитись у загадкову книжку, про яку немає інформації навіть у Національній бібліотеці. Розмірковуючи, навіщо комусь вносити зміни в текст, який навіть не містить сюжету, а є лише описом розкішної вілли і пишного саду, юнак знайомиться з іншими читачами, переживає дивовижні події і викорчовує рослини, що колись були свідками незвичайної історії кохання.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Комора».

Адам Лозанич примружився. Там, де зазвичай є на­зва вілли або рік її будівництва, не було нічого, крім слі­дів збивання штукатурки. У верхньому куті трикутника висів годинник без циферблата, стрілки якого немов заблукали в пошуках цифр.

— Напис маєте зробити не дуже рельєфним, але щоб він був достатньо помітним. Зміст такий… — говорила жінка, простягаючи хлопцеві складений удвоє папірець.

«Verba volant, scripta manent», — прочитав Адам по­думки і, перебираючи в пам’яті свої порослі травою за­буття знання латини, витиснув із себе:

— Слова відлітають…

— …написане залишається! А зараз я мушу йти: у мене невідкладні справи. Будьте уважні. Завтра я за­йду подивитися, що ви зробили, і домовитися про по­дальші переробки. Якщо зголоднієте, підіть за будинок, там із чорного ходу є кухня, стара економка Златана з неї не виходить. Вона, мабуть, матиме чим вас при­гостити… — пані обернулася спиною і, спускаючись схо­дами, поспішно зникла.
.

Залишившись на самоті, Адам Лозанич намагався зі­братися з думками. Знову повернувся обличчям до саду й зрозумів, як тут усе було підпорядковано отриманню насолоди. Терасі повністю відповідало також італійське окреслення belvedere. Звідси можна було охопити погля­дом усі володіння, а його межі вгадати лише за густотою блакиті.

.
За маєтком на відстані не одного дня ходьби під­німалися попелясто-сірі гори з вершинами, побілілими від вічного снігу, пролягали туманні низини й протікала велика ріка, витоки й дельта якої ховались у розмитому сфумато горизонту.

Ближче він побачив дорогу, якою сюди прийшов, зменшені тепер мальовничі лісові масиви, не­мов намальовані пензликом вправного аквареліста; бачив геометричний малюнок французького парку, отого, що близько підходив до вілли; бачив і те, чого внизу, із землі, не міг зауважити: з південного боку — скляний павільйон, розміщений поряд із каскадом рибного ставка, вкритого брижами, а з північного — справжній ренесансний лабі­ринт для прогулянок, влаштований із високих кущів і ті­нистих аркад, у центрі якого гордо височіли іскристий гребінець фонтана, порожній постамент і всупереч усім очікуванням — дві невисокі пальми.

Не усвідомлюючи нічого, крім тієї захопливої кра­си, хлопець сів на найближчий стілець із кутого заліза спиною до фронтону.

Дзвонив телефон. Напевно, вже дуже-дуже довго.

— Адаме, ти чого не відповідаєш?!

— Так?!

— Це Кусмук!

— Кусмук?!

— Стеван Кусмук, ти, телепню! Ну й голос у тебе, ніби ти десь на краю світу!

— Я застудився, нежить, може, і температура, у мене закладені вуха…

— Що поробиш, згадай Томаса Манна, йому життя здавалося схожим на лихоманку матерії… Та Бог із ним, слухай, я знайшов отого Анастаса Браніцу. Опосеред­ковано. У фондах нема й сліду тієї книжки, інакше вона була б у каталозі. Я знайшов критику на його роман. Ну, знаєш, це не рецензія — це страта!
.

Горан Петрович

.
У «Сербському літературному віснику» від 16 серпня 1936 року, нова серія XLVIII, число 48, сторінка 646, рубрика «Рецензії та нотатки». Автор якийсь Д. Л. Я такого не знаю. Під тими ініціалами він ніде більше не з’являється. Він просто розгромив твого Браніцу. Чого вартий лише за­головок! От послухай: «Графоманська спроба». І підза­головок: «Нудьга на шістсот сторінок». Адаме, ти мене слухаєш?

— Так, я тут…

— Ось, читаю: «Нам уже давно не доводилося трима­ти в руках такого безкінечно розтягнутого чтива. Однак останніми місяцями про це подбав пан Анастас С. Бра­ніца, за власним визнанням — літератор, опублікувавши роман під назвою „Моя спадщина“. У кожному разі ми маємо подякувати цьому невтомному трудареві на ниві писаного слова, бо зараз маємо еталон того, яким не по­винен бути літературний твір і якою сліпою може бути людина, коли йдеться про її власні, нічим не підкріпле­ні амбіції». Як тобі? Еталон!

— Гостро, що й казати…

— Гостро. Але це ще нічого порівняно з тим, що буде далі. Я трохи пропущу… От, слухай: «Ми запитували себе й далі запитуємо, як могла спасти комусь на думку така недоречна ідея написати роман, де, крім опису чи то лісу, чи парку й опису якогось будинку, напевно, вілли, немає, я підкреслюю, немає ніякої дії, ніяких подій, навіть хоч єдиного персонажа.
.

Ми запитували себе й запитували… Намарно! Відповіді не було. Хіба що все це можна пояснити браком таланту й принаймні осно­вного розуміння структури літературного твору, браком відчуття міри й бездарністю графомана, браком еле­ментарного виховання й надлишком самовпевненості людини, яка гадає, що це все когось цікавить…».

.

— Адаме, ти тут? Ти ще живий?

— Тут я, тут…

— Я тут знову пропущу… А зараз буде туше: «Ми могли б із легкістю заповнити аналізом цього роману авторський аркуш та й навіть цілий номер „Вісника“, але вважаємо, що це не мало б жодного сенсу, а сенс — власне те, чого ми так і не знайшли в предметі нашого вивчення. Тому ми завершуємо, аби залишити більше місця для вартісних плодів сербського пера. Зовсім ко­ротко: пане Браніца, нехай вам Господь пошле здоров’я, а ми вам шлемо прохання — не ощасливлюйте нас біль­ше ніякими спадщинами!».

— Ти маєш рацію, він його просто знищив…