uncategorized

Чех. А., Точка нуль: збірка есеїв – Х.: Віват, 2017 – 224 с.

Це перша книжка сучукрліту, яку присвячено не іменам-прізвищам, а позивним – «Тору», «Лісу», «Юному», «Маестро». Мені чомусь впав в око саме цей Маестро. Не пройшло 70 років, і позивний знову в ефірі, хоча вже й не льотчик – ця війна майже без авіації, з самими дронами з обох сторін. Український радянський актор, режисер і сценарист Леонід Биков зацінив би: «Ви ж за мою Україну б’єтеся», – Маестро, як на зло, саме з Донеччини, зі Слов’янського району, з якого починалася війна на Донбасі в 2014.

Втім, усім хто налаштувався на батальну прозу, на якогось епігона «На західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка чи «В окопах Сталінграда» Віктора Некрасова, варто спочатку прочитати зміст цієї книжки й наштовхнутися, наприклад, на такі назви есеїв: «Війна – це нецікаво», «Війна – це немодно», «Дивитися на ворога», «Повії завжди йдуть за армією» (такої правди про ВВВ ми не дочекались у жодних мемуарах) й, як контрольний постріл – епілог, який називається «Книжка про війну», в якому автор лише збирається писати свою військову прозу.

Читайте також: Війна і мир, що змінили Рондо

І власне, не про себе, а про якогось пришибленого ПТСР ветерана-афганця, який попсував йому крові в дитинстві в Черкасах, і якого він нарешті зрозумів завдяки власному воєнному досвіду.

Отож – про що ця книжка, якщо не про війну? Про людину на війні. Як каже сам автор:

«Але ми однаково сиділи б тут, і я однаково писав би про сніг і про бруд, про кров і смерть, про секс і жир, про любов і бензин. Про алкоголь і терикони. Про зброю і дефекацію особового складу. Про ранок, про вечір, знову про ранок і знову про вечір, а потім про ніч.

.– Як ніч минула?

– Стріляли…»

.
Сам творчий метод мені нагадав колишній фільм київських документалістів про футбол, з якого кіношники вирізали… м’яча. І одразу ж показали глядачам безліч такого в улюбленій грі, на чому м’яч у кадрі не давав зосередитися. Чех вирізав з кадру ворога. Навіть у новелі з назвою «Дивитися на ворога» – про те, як солдат пильнує на передовій і завжди дивиться в бік ворожих позицій, чим би зараз не займався, – ворога нема.

«Якось від початку повелося, що я постійно дивлюся на ворога. Тобто на його позиції. Життя на відкритому просторі диктує свої правила. Іноді їх можна не дотримуватися, іноді можна сперечатися з долею, жити наперекір, усупереч. Але не можна не дивитися на ворога…. Туди, звідки летить. Туди, звідки йдуть. Часом я помічаю, що, окрім вартових, за цілий день в бік ворога ніхто так і не подивиться. Іноді навіть вартові не дивляться. Байдужі до життя. Адже смерть – це те, що трапляється з іншими».

.
Наведений уривок взагалі характерний для прози Чеха. Він таке любить і вміє. Я не знаю, як він це робить. Тобто знаю, але сам так не зможу. Сонце, вітерець, коники-стрибунці, джмелі, чутно як росте трава, читач розімлів. І тут коротка, хльостка, несподівана, як постріл снайпера, фраза. І знову – сонце, вітерець, коники-стрибунці, джмелі – але вже не для тебе. Влучив.

Смерть – це дійсно те, що трапляється з іншими. Скільки потім над цією афористичною фразою не думай. І цього не напишеш у київському нічному клубі, навіть якщо в ньому ловлять «уклоністів» від армії.

А за структурою книжка нагадує щоденник: від призову у військоматі – через «учебку» – через полігони – через сторожову службу в херсонських степах – до своєї ділянки Стіни, відтинку на фронті, або як кажуть приблатньонні волонтери – «на нулі» – яку сам автор в одному з дописів порівнює з вартою «Гри престолів». Про волонтерів, до речі, написано чи не найвеселіший розділ всієї книжки – як на Великодень Чехову роту, яка вже значно менше штатного розкладу, волонтери завалюють такою кількістю мішків з пасками та яйцями, що вдячні воїни не можуть потім з’їсти їх кілька місяців поспіль і харчуються лише пасками замість хліба.

Так, сім місяців на передовій дають авторові і такі приємні бонуси, як право потролити волонтерів, яких всі інші, неслужилі, автори мають право малювати лише героїчними мазками пензля.

.

.

Втім щоденники зараз не в моді, всі ведуть блоги, але новели Чеха аж ніяк не блог, так довго він над ними мудрує, підбираючи правильні слова, а принаймні щотижневі колонки письменника в якомусь часописі чи газеті.

Чех потрапив у військо вже в статусі письменника, це важливо. Принаймні, братчики-солдати іноді просять свого «письменника» написати про якесь тилове неподобство, щоб хоч через пресу про нього довідалося командування, а прямі командири переконують цього ні за яких обставин не робити:
.

« – У нашій країні війна. І ми маємо вести інформаційну війну також, а не різні «гадості» писати про армію у своїх інстаґрамах» («Зрадонька-переможенька»).
Інші героїв цієї книжки можна назвати одним словом «хлопцы»

.
Місцеві називають нас „хлопцы”. Ми всі для них хлопцы. Не знаю, як вони називають нас у своїх розмовах на тихих кухнях – укропами, карателями, розбійниками, піратами, загарбниками, визволителями, зесеушлниками, армійцями, комбатантами, атошниками, героями, хероями, кростандом, западєнцами, етімі самимі, тємі самимі, просто військовими чи солдатами, можливо, навіть солдатиками, але в очі вони всі називають нас хлопцями.

Читайте також: Редактор російського «Коммерсантъ»: Інформаційна війна іде поза межею добра й зла

А мені цікаво, як товариші по службі сприймають наявність в роті «свого письменника», бо ж такого не приховаєш, як і те, чия дружина написала пісню „Повертайся живим, – як інструмент боротьби зі «зрадою» тут і тепер. І це певний прогрес, якому ми завдячуємо соціальним мережам та інтернету взагалі. Бо ще в 90-ті письменника Сергія Пантюка в Придністров’ї просто берегли, щоб було потім кому про ту війну кому написати.

Хоча, якщо порівнювати з письменником Олександром Зоніним, який в 41 році командував батальйоном морської піхоти на Ораніємбаумському плацдармі, коли повбивало всіх командирів, не маючи жодного військового звання, і дисципліновані моряки так і зверталися до нього: «Товаришу письменник, дозвольте доповісти», – це все ж певне пониження статусу літератора в окопах.

Письменник Пантюк збирався з думками 20 років. Артем Чех, від якого всі чекали, що він стане пити кальвадос, як Еріх Марія Ремарк, залишився вірний кефіру (який шикарний в нього розділ про кефір, підтверджую, так все в підневільних-стройових людей і є) впорався за півроку після дембеля. Дарма замполіт переймався. Написати про армію «гадостей» у Чеха не вийшло навіть після звільнення. Вийшло – про дивну війну, на якій воїни серед мишей дивляться в бліндажах новий сезон «Гри престолів» разом із рештою країни, що вже з усіх сил забула про своїх оборонців і вдає, що живе мирним життям.

Читайте також: Рафєєнко: Росії довелося докласти багато зусиль, щоб я почав писати українською

«Ця війна дивна. Принаймні теперішній її етап. Бувалі вояки розповідають, що на початку війни, попри тотальний безлад і фатальний бардак, вони бачили мету – звільнення територій від бойовиків, перемогу умовного Добра над умовним Злом. А от нинішня війна не має мети. Це Стіна. Сторожова вежа. Далі – холод і здичавілі, Манс-Розбійник та «білі ходоки». За спиною – Вестерос. І хай би хто там правив, хай би які підкилимні розборки та ігри престолів велися. Їхнє, тобто наше завдання – утримати стіну».

Ось так. Вдавати мир можна, тільки поки хтось тримає нам Стіну. Чехова книжка саме про це.

• тим, хто за наших хлопців

• тим, хто за стандарти БіБіСі

Фото: ТСН, Подробиці