Book Art

Журов А. П., Третьякова Е. М. Гравюра на дереве: учеб. пособие для графич. факульт. худож. вузов и училищ. – М.: Искусство, 1977. – 247 с.

Французький живописець і графік Ежен Делакруа колись сказав: «Гравюра є насправді не що інше, як переклад, тобто мистецтво переносити ідею, виражену в одному мистецтві, в щось інше, це нагадує роботу перекладача з книгою, яка написана чужою мовою і яку він перекладає на свою». Книга А. Журова та Є. Третьякової «Гравюра на дереві» саме про це: гравюру як мистецтво. Про те, як вона перетворювалася на механічне ремесло, а потім знову поверталася в мистецтво. Про людей, які її повертали. На книзі стоїть гриф:

Допущено Управлением кадров и учебных заведений

Министерства культуры СССР в качестве учебного пособия

для графических факультетов художественных вузов и училищ

.

.

.

.

Але в цьому виданні гриф не є шлагбаумом для всіх інших – не студентів мистецьких вишів. Він впускає. Просто неспеціалістові розповість трохи про інше. Він пройде через книгу, не взявши в руки ні фуганка, ні мессерштіхеля. І навіть не запам’ятає, що означають ці слова. Зміниться сприйняття самого поняття «гравюра». Гравюра після знайомства з посібником – не розпливчаста пляма в пам’яті, колись прочитане визначення зі словника, щось про вид мистецтва, відбиток абощо. Вона стає зрозумілою. Це як яблуко. Спочатку ми їмо його, тому що смачно, викидаємо качанець і все. Потім розуміємо, навіщо в ньому кісточки, черешок. Чому воно рудіє на повітрі… З кожною сторінкою поняття гравюри як виду мистецтва у тебе в голові набуває кольору і тривимірності. Її 3D технологія –  це лінія–пляма–штрих.

.

.

..

.

.

Навчальна книжка, що скидається більше на науково-популярну,  з трьох розділів: поздовжня гравюра, торцова гравюра, і навіть короткі відомості про гравюру на лінолеумі. А ще є невеликий список використаних джерел, списочок усіх використаних картин (серед яких найбільше книжкових обкладинок й ілюстрацій до книжок) і, що цікаво, перелік скорочень, які трапляються у тексті. Автори серйозно пропонують до навчальних робіт додати книжкову композицію з шрифтами (мабуть, у той час окремої дисципліни не було).

Отож, гравірування шрифта відбувається у такий спосіб: спочатку накреслюють верхню й нижню лінії рядка, малюють букви, а потім кожну букву вирізають ножем, слідкуючи за однаковими проміжками. До речі, букви з виносними елементами вирізаються окремо.

Автори книги показують і описують роботи кращих граверів: Альбрехта Дюрера, Томаса Бьюїка, Володимира Фаворського.

«Чорний штрих у гравюрі зазвичай характеризує об’єм або поверхню предмета. Залежно від характеру штриха це може бути абстрактний, начебто скульптурний об’єм, як у Дюрера й у ранніх гравюрах Фаворського, або конкретно виражена поверхня предмета, як у Бьюїка. Білий штрих частіше виражає простір, повітряне або світлове середовище. Фігура, нарізана одним білим штрихом, буде здаватися легкою, нематеріальною. Можна надати легкість предмету або цілому плану в гравюрі, прорізавши його тонким паралельним або перехресним білим штрихом. Це – один із прийомів «повітряної перспективи» в гравюрі.

.

.

.

Але й білий колір у гравюрі за певних умов може сприйматися як предмет. Біла пляма на чорному або широкі білі штрихи, зроблені болтштіхелем, можуть здаватися дуже масивними і сприйматися як об’єм або як фактурна поверхня. Усе залежить від форми й масштабу плями або штриха і одночасно від розташування, інакше кажучи – від колірних співвідношень чорного та білого.

Дуже тонкий чорний штрих на великому білому полі наче  розчиняється у щільному просторовому середовищі. Так вирішені елементи пейзажу в гравюрах Фаворського в «Книзі Руфь», що нарізані винятово чорним штрихом, як об’ємний рельєф. Користуючись термінологією живопису, В. Фаворський порівнював чорний штрих у гравюрі з теплим кольором, що йде в глибину, а білий штрих – з холодним, який йде з глибини на нас».

.

.

.

У «романтичної» гравюри першої половини XIX століття найтонший чорний штрих, що виходить по краях на біле поле, наче утримував на білому аркуші зображення, насичене всередині чорним кольором. У «романтичній» гравюрі зображення будується на контрастних співвідношеннях чорного й білого. Панує чорний штрих, живий і різноманітний, з найскладнішими перетинами, що переходить іноді в легкий розчерк. Штрих згущується в тон і в насиченеу чорну пляму. І поруч – білий колір, що стає то щільним і об’ємним, то повітряним, коли в ньому розчиняються найтонші чорні штрихи.

До речі, саме тоді – у 30-40 роки – була мода на «романтичні» книжки,  гравюри у них були довгої форми, з насиченим чорним шрифтом, із тонкими засічками, контрастним відношенням картинки й поля. Перед вами така «романтична» гравюра на багатотомне видання «Французи, намальовані ними ж», що випускалось у 1840-1842 роках знаменитим паризьким видавцем А.-Л. Кюрмером. Такі видання стали популярними пізніше в цілому світі.

.

.

З середини XIX століття у торцевій гравюрі все більшого значення набуває тон; він починає переважати над штрихом, над колірними співвідношеннями чорного і білого. Поряд з чорним штрихом з’являється білий штрих, пунктир, найскладніше фактурно-колірне штрихування.

Нас насамперед цікавить гравюра не закордонних рук, а українських. Наші руки – одні з найкращих. Серед майстрів-українців прославився В. Касіян з роботами «Дівчина з Покуття», «Перепочинок» і Е. Кульчицька зі Львова зі своїми чорно-білими й кольоровими гравюрами «Довбуш», «Весна на полонині» й «Село».

Сама книжка теж нагадує давню гравюру, особливо витончені капітелі на початку розділів й орнаментне оформлення колонцифр, та й підбірка прикладів захоплює.

Як на мене, навіть ці кілька уривків дозволяють побачити гравюру з її «кісточками», «черешками» і «рудими плямами». Це видання про історію мистецтва, яке дуже прислужилося книзі. Про силу чорно-білих штрихів.

.

.

.

Ірина Жданова