uncategorized

Лекція відбувалася під час IV Літньої літературної школи в Карпатах.  Усе почуте настільки мене вразило, що я відчуваю потребу поділитися цим зі світом, запустити цей новий “досвід” у мережу. Отже…

Письменник не має ставити за мету успіх – він мусить шукати свою власну мову.

У тому, як люди стають письменниками не є їхня частка волі, тут є випадок промислу.

Письмо не починається в письмі.

Література – це є наші досвіди. Досвіди з нами від народження і до самої смерті.

Людина, яка хоче бути письменником, уявляє це інакше, ніж воно є насправді.

Література  є великим даром.

Кожен із нас, хто починає писати, – не може зрозуміти, чому він це робить.

Спочатку немає фундаменту. Ми не ставимо питання «чому я пишу?». Також ми шукаємо того, хто оцінить наше писання.

Мені цікаво було запитати «чому ти пишеш?» у інших письменників.

Один поляк відповів: «бо я нечасто ходжу до сповіді».

Велике питання для людини, якою мовою вона хоче писати, що вона хоче бачити в  літературі.

Те, що ви тут, – це вияв довіри до лекторів.

Довіри в літературі багато, без неї не відбувалися б школи, не було б поняття «любові до письменника», коли ми говоримо, що ми його любимо, лише за те, про що він написав.

З літератури є багато любові, багато вдячності.

Літературою стає все: як і  добрий ґрунт, так і всілякі нашарування.

Нам легше ділитися радістю, але не так просто ділитися болем.

У перших текстах молодих є багато болю.

Дуже велика відповідальність людини – дати раду з цим рукописом болем.

Перетворити біль на чисту літературу.

Важливо – з собою працювати. Можна перетворити біль у радість.

Після лекції Богдани

Мусимо вчитися пертворювати свої емоції.

Багато людей бояться писати про добрі речі. І це нормально. Людина насправді багато чого боїться. Це такий трепет у К’єркегорівському сенсі.

Я боялася писати про добрі досвіди.

Боятися писати про добрі речі страшно, бо інколи це так просто, аж примітивно, це як писати про дерева.

У літературі немає існувати чогось такого, як попит.

Не варто боятися писати того, що потребує ваша рука.

Вертаючись до болю, дуже багато людей переживають нерозділені любові, але як навчитися любити, коли не буває падінь?

Тексти, які пізнають із нещасливих почуттів, є досить подібними – усі пишуть однаковою мовою.

Кожна наша емція є дуже унікальна. Я не думаю, що є дві людини, які переживають емоції однаково.

Що вже говорити про любов?

Глибина болю і любові дійсно дуже однакові.

Якщо людина не переживає емоцій, то їй важко їх відтворити в житті.

Довіри дуже мало. Вагання як текст. Написати як все є. Дуже по-різному все це можна побачити.

Більшість наших досвідів дійсно можна прийняти як дар. Дар дружби, любові, письма. Дар болю ? Як таке може бути?

Дар болю теж багато вчить. Якби нам не було боляче, то ми були б черствими. Ми не розуміли б слабшого.

Усе ж варто вчитися обертати біль у радість

Людина пише найперше для себе. Не вірю, що людина пише для читачів.

Кожне письмо є дійсно індивідуальним: людина пише для себе, знає свої мотивації, і цим написаним можна поділитися.

Писати для себе не означає писати в  шухляду.

Не має нічого такого, що я писала б із прицілом.

Чим людина талановитіша, тим легше їй ділитися написаним.

Література – це не є просіванням землі від черв’яків та листя.

Людина не може писати не думачи.

Спрогнозувати, що буде з нашим текстом, ми не можемо.

Довіра важливіша за цензорів, коли ми довіряємо, – ми не скривдимо

Як людина є на щодень, так вона і є в письмі.

Читайте також: Богдана Матіяш: «У приватності немає канону»

Богдана та полська письменниця Анета Камінська

Світлини Олександра Бабичева