Новини

23 грудня книгарня «Є» відзначила одразу два дні народження – своє триріччя та день народження Марко Вовчок – у дуже елегантний спосіб: дискусією, названою «Музей бронзових фігур» про жінок-класиків української літератури. До слова запросили пані Віру Агеєву, професора Києво-Могилянської академії, літературознавицю, та пані Оксану Забужко, знану письменницю, поетесу і публіцистку. Назва дискусії, до речі, досить прозоро асоціюється із назвою останнього роману пані Оксани «Музей покинутих секретів», видання якого в цей день так само відзначало ювілей – рік із часу його появи друком.

Прямо містичні якісь збіги… Але повернімося до події. Дискусійним напрямком цього вечора стало питання шляху українських письменниць до визнання, творення ними класики української літератури, їхнє місце у цій класиці. Кожна з дискутанток обрала українську письменницю з незвичайною, на їхній погляд, творчою долею і тернистим шляхом до літературної слави та оповідала про найяскравіші деталі з її біографії.

Віра Агеєва розповіла про життєво-творчі перипетії чарівної Марко Вовчок (Марії Вілінської), у яку були закохані багато не лише українських, а й західноєвропейських митців, літераторів, дипломатів. Її повісті та романи публікували в Україні, Росії, Центральній та Західній Європі, нею захоплювалися, про неї говорили і, звісно ж, їй заздрили. Пані Віра Агеєва свого часу написала ґрунтовне літературознавче дослідження «Три долі: Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі», видане «Фактом» у 2002 році, яке я, усіх зацікавлених у нюансах творчості Вовчок, запрошую почитати.

Оксана Забужко обрала героїнею своєї розповіді Надію Суровцеву – письменницю, філософа, дипломата та історика початку й середини XX ст. Спогади та листи Надії Віталіївни, за словами Забужко, мають увійти у золотий фонд української класики і є цінними як історично, так і художньо. Щоправда, пані Оксана, здається, дещо песимістично, висловилась про дослідження життя й творчості Суровцевої, сказавши, що її ніхто в Україні не знає і не вивчає. Про неї все ж таки писали, видавали й публікували наукові праці, статті.

До прикладу, Ярослав Дашкевич та Юрій Хорунжий присвятили їй дві ґрунтовних праці, видані уже за часів незалежної України. Її спогади та листи вийшли двотомником у Видавництві ім. Олени Теліги 2004 року. Тож, як кажуть: «ніщо не забуте, ніхто не забутий». Можливо, й справді це недопрацювання наших дослідників-літературознавців, що постаті багатьох вартісних письменників, зокрема і жінок, або досі не досліджені, або не вважаються класикою української літератури. Втім, завжди є простір для роздумів та розвитку і руху вперед.

Дискусія переросла радше в лекцію й пані Віра та пані Оксана ще довго робили аудиторії літературний «лікнеп» по жіночій письменницькій лінії, попутно рекламуючи власні роботи та видання. Я ж у той час замислилась: твори якої з українських жінок-письменниць минулих століть мені б хотілося почитати чи перечитати, відкриваючи її для себе наново? І зрозуміла, що відкривати наново хочеться справді багатьох, щоб не перетворювати нашу літературу на «музей бронзових фігур», а переживати її знову і знову разом із цілою плеядою талановитих письменниць минулого, які «звучать» так само вишукано та цікаво через стільки років.

Євгенія Гринь