Автори та ілюстратори

Як почувається українська підліткова фантастика, що робити, щоб стати першокласним письменником, як війна проникає в книжки та що буде, коли нарешті прийдуть песиголовці? Про це та про інші цікаві речі розмовляємо в інтерв’ю з одним із найпопулярніших українських письменників-фантастів Володимиром Арєнєвим

— Володю, попри те, що ти є «дорослим» письменником, як мінімум три твої книжки – «Душниця», «Порох із драконових кісток» і «Бісова душа» – дуже органічно ввійшли в коло підліткового читання. З одного боку, це, звісно, комплімент тобі як авторові. З іншого, це показує, що в нас досить кепська ситуація із власне підлітковою фантастикою. Як би ти загалом охарактеризував стан справ?

— Мені здається, що у нас ситуація із підлітковою фантастикою ще й відносно непогана: її принаймні більше, ніж «дорослої». Доросла ж змушена мімікрувати: видавці переважно шукають якихось інших означень, щоб видати суто жанрові книжки. І підозрюю, найближчими роками ситуація якщо й змінюватиметься, то дуже повільно.

Взагалі ж я не бачу нічого дивного в тому, що письменник, який звертався переважно до дорослої аудиторії, починає писати ще й для підліткової чи дитячої. У мене перша дитяча книжка вийшла того ж року, коли й дебютна — це був «Книгоїд» (2000), якого ми написали у співавторстві з Юрієм Нікітінським. І потім було ще кілька книжок, журнальні публікації в тому ж «Однокласнику», де «Заклятий скарб» вперше вийшов 2001-го…

Просто інколи вигадуються історії саме для дітей чи підлітків — то й пишеш їх, чому б, зрештою, мусив не писати?.. Наскільки я бачу, на Заході це взагалі цілком нормальна ситуація. Дитячі книжки ми знайдемо в багатьох наших улюблених авторів: і в Геймана, і в Пратчетта, і в Азімова. Навіть Гаррісон, Ле Гуїн, Желязни та Кінг свого часу спробували себе в дитліті. Та й зараз багато сучасних успішних авторів переходить у підліткову нішу: Йен Макдональд, Паоло Бачігалупі, Джо Аберкромбі… Це, зокрема, пов`язано із тим, що в YA-секторі (young adult literature – література для старших підлітків, юнацтва – Ред.) є активний читач, який виріс на «Гаррі Поттері», «Голодних іграх», «Бартімеусі» — і хоче більшого. До нього треба звертатися, із ним треба говорити, щоб не втратити його остаточно.Фото з архіву автора

— Зараз триває робота над «Драконовими сиротами», продовженням «Пороху…». Натякнеш, на що (і коли) чекати читачам?

— Ми із видавцем орієнтуємося на осінній Форум, хоча — якщо вдасться — книжка вийде трошки раніше. Поки що вона пишеться, і буде більшою за перший том принаймні на третину. Мине два тижні після дня народження Марти на прізвисько Відьма, у місті з`являться песиголовці — і все розпочнеться…

А більше я нічого не скажу, поки не вийде книжка. Це ж окрема насолода: спостерігати за очікуваннями читачів — і дивитися, як вони реагують, коли розуміють, що відбувалося в тексті насправді.

— «Порох…» має виразні реляції з тим, що відбувається останні два роки в Україні і в Росії. Війна, незрозуміле зло, образи Чужих, і ще той гротескний диктатор наприкінці… Мені цікаво, наскільки несподіваним може бути для тебе самого те, як якісь образи, враження й емоції з навколишнього світу проникають у твої тексти і там видозмінюються, набувають якоїсь нової форми?

— «Порох…» виник спершу як реакція на війну. Власне, є в мене цикл невеличких оповідань, вони й досі пишуться, — і історія Марти мала бути однією з них. Але ще на стадії розробки я зрозумів, що ні, за цим стоїть дещо більше. І маємо наразі «Сезон кіноварі».

Світ вигадувався стрімко, усі ці детальки, які перегукуються з нашою реальністю, — ну от вони просто брали й «приходили». Інколи доходило до смішного: ти щось вигадав і записав, а потім схожий випадок десь згадується в новинах. Але це не питання якоїсь там письменницької надчутливості, швидше — ну просто в певних випадках ти вгадуєш найбільш імовірний шлях розвитку подій. Жодної містики.

Звичайно, за створенням такого світу та сюжету стоїть і певне раціональне моделювання: як на мене, писати про те, що відбувається, напряму, — це майже напевно перейти у площину публіцистики або якихось кон`юнктурних штук. (Єдиний виняток: якщо ти сам там був). Тож, відповідно, щоб говорити про якісь актуальні речі, я мусив знайти для них художнє відображення. Наскільки це вдалося — побачимо, коли допишу «Сиріт…»

— В інтерв’ю з ілюстраторами ми просимо показати їхнє робоче місце. Який вигляд має твоє письменницьке робоче місце? 

— Сфотографувати то не штука, а я спробую описати словами. Звичайний робочий стіл зі стареньким стаціонарним компом та сканером. Усі книжки та робочі матеріали складено ліворуч, не на столі, а на окремій дошці, що висувається з книжкової шафи (коли замовляв, спеціально попросив так зробити); там стоїть і настільна лампа. На самому столі, власне, крім компа, лишається місце для чайника й чашки (зелений чай — наше все!), ще однієї чашки (із олівцями й ручками) та драконячого черепа (не питай!). Решта — диски, аромалампа, декілька дрібничок, привезених із подорожей, — на поличках над столом. Секрет відносної працездатності: інтернету на стаціонарному компі немає вже більше року.

— Нещодавно вийшов друком збірник «Век волков», куди твоїми зусиллями ввійшли сучасні тексти польських, російських, українських фантастів – Сапковського, Комуди, Галіної, Дяченків, Г. Л. Олді та ін. Мені здається, це неймовірно крута, насамперед з погляду культуртрегерства, робота. Яким був задум,  і як тривала робота над книжкою?

— Дякую! Штука в тому, що я, крім усього іншого (а може — насамперед), — такий олдовий любитель фантастики. Тобто мені в кайф читати книжки, їздити на фантастичні фести, спілкуватися з людьми, які так само як і я цінують хорошу історію з незвичайними ідеями, розказану гарною мовою. Завдяки цьому хобі я вивчив польську та англійську (власне, першою польською книжкою, яку прочитав, була «Змія» Сапковського), поїздив по різних фестах: був у Італії, Швеції, Британії, Ірландії. Усе це цілком досяжно і насправді — якщо не мати якихось надзвичайних вимог — не потребує значних коштів.

Ну і — ясна річ, коли ти читаєш класні книжки, тобі хочеться, щоб їх також прочитали твої друзі та й просто інші люди. Англоамериканську фантастику в нас трошки знають і без мене, тож я переважно «спеціалізуюся» на польській. Намагаюся найкращі тексти представити тут, знайти для них гідних видавців.

Щодо антології — то вперше ми обговорювали цю ідею із Світланою Скляр (головний редактор видавництва КСД – Ред.) на Форумі 2014 року. Я запропонував кілька тем для таких антологій, видавництво обрало саме фентезі. Ну а далі все просто: сів і зробив 😉 Були, звичайно, певні складнощі, але ми все подолали — і результат, здається, вийшов непоганим.

Чим я тішуся — то це реакцією читачів, причому як відгуками, так і кількістю проданих книжок. Власне, от наприкінці лютого ми із редакторкою обговорювали плани на наступні антології — і найближчими днями відправлятиму зміст у видавництво. Поки не підпишемо угод з усіма, не можу називати конкретних прізвищ, але обережно так скажу: цього разу «географію» авторів ми розширимо, і то в дуже несподіваних напрямках. Ну і, звичайно, плануємо тих, хто вже припав до смаку читачам: Анджея Сапковського, Ярослава Гжендовича, Яцека Комуду, Томаша Колодзейчака, Ольгу Онойко, Святослава Логінова…

— Ти проводиш майстер-класи та літшколи для дітей і підлітків. Це все відбувається на дуже гідному рівні. Розкажи, будь ласка, трохи більше про внутрішню кухню.

— Власне, спершу я викладав для студентів — ще в Інституті журналістики, у КНУ ім. Т.Шевченка. Потім був курс письменницької майстерності, який я приблизно рік читав у межах «Розумної ресторації». До підліткових літшкол мене залучили Тетяна Щербаченко й Дмитро Стретович із ЦЛО, і я дуже їм за це вдячний. Робимо їх щопівроку, я там куратор, тобто на мені й загальна програма, і основний корпус лекцій, і практика. Водночас щодня в нас по два гості — відомі письменники, культурні діячі — їм наші школярі представляють чергові етапи своєї роботи над історіями: героя, синопсис, перші фрагменти текстів… Потім за результатами кожної школи виходить альманах.

Тепер ми з Дмитром Стретовичем та Вікторією Матюшею вигадали наступний цикл — «ПідЛітКач», для тих, хто сам планує писати або ж просто хоче трошки глибше розбиратися в літературі. Власне, коли цей матеріал читатимуть, перше заняття в нас уже відбудеться.

— Нас читають і підлітки, які хочуть стати письменниками, і дорослі автори-початківці. На що в їхній письменницькій самоосвіті слід особливо звернути увагу?

— Я би порадив прочитати хоча б кілька притомних книжок із письменницької та сценарної майстерності. Хай для когось це буде «Кіно: між пеклом та раєм» Мітти, для когось — «Wonderbook» Джеффа Вандермєєра, але головне — не зупинятись на цьому й весь час займатися самоосвітою. У цьому сенсі й будь-які літшколи від ЦЛО, курси, майстер-класи — це те, від чого не можна відмовлятися, якщо є можливість.

Володимир Арєнєв – український письменник, літературний критик, журналіст. Лауреат премій “Зоряний міст”, “Єврокон”, “Нові горизонти” та інших. Автор фантастичних оповідань, романів і повістей. Серед найвідоміших – “Паломничество жонглёра”, “Магус”, “Бісова душа, або Заклятий скарб”, “Душниця”, “Порох із драконових кісток” та ін.