Новини

В Іспанії вийшла книжка російського літературознавця, письменника та мандрівника Віталія Шенталінського «Сатане от его жертв, с уважением».

Віталій Шенталінський – дослідник архівів КДБ, автор трилогії про долі репресованих у радянську добу письменників: «Рабы свободы. В литературных архивах КГБ» (1995); «Донос на Сократа» (2001); «Преступление без наказания» (2007).

Новинка Шенталінського містить листи Михайла Булгакова та Євгена Замятіна до Сталіна. Перше, що вражає у листах Булгакова й Замятіна – вони просять не про допомогу, хоча живуть у холоді й голоді, а про припинення переслідувань та мовчанки, на яку їх прирікають влада, видавництва, побратими зі світу культури.

Щоденник Булгакова конфіскували ще 1926 року під час обшуку. Записи були доволі відвертими, і зі щоденника зняли копію. Щоденник Булгакову повернули, й автор його спалив. Але, як відомо, рукописи не горять, і роль Воланда тут виконав НКВД.

Шенталінський припускає, що багато листів Михайла Булгакова адресат так і не отримав. Їх чимало, більшість із підписом «Тарзан». Після телефонної розмови зі Сталіним 1930 року переслідуваний Булгаков зміг таки влаштуватися асистентом-режисером у МХАТі й у Театрі робітничої молоді (ТРАМ). Відтоді зв’язок письменника з диктатором обірвався.

30 травня 1931 року Булгаков пише вождю:

«С конца 1930 года я хвораю тяжелой формой нейрастении с припадками страха и предсердечной тоски, и в настоящее время я прикончен. Во мне есть замыслы, но физических сил нет, условий, нужных для выполнения работы, нет никаких. Причина болезни моей мне отчетливо известна. На широком поле словесности российской в СССР я был один-единственный литературный волк. Мне советовали выкрасить шкуру. Нелепый совет. Крашеный ли волк, стриженый ли волк, он все равно не похож на пуделя. Со мной и поступили как с волком. И несколько лет гнали меня по правилам литературной садки в огороженном дворе. Злобы я не имею, но я очень устал. Ведь и зверь может устать. Зверь заявил, что он более не волк, не литератор. Отказывается от своей профессии. Умолкает. Это, скажем прямо, малодушие. Нет такого писателя, чтоб он замолчал. Если замолчал, значит, был не настоящий. А если настоящий замолчал – погибнет…»

Усі звернення Булгакова до Сталіна залишалися без відповіді, хоча це не значить, що вони зосталися без уваги – і лише 1940 року зателефонували з секретаріату Сталіна:

– Что, товарищ Булгаков умер?
– Да, умер.

Віталій Шенталінський намагається відновити пам’ять про репресовану інтелігенцію. Він наголошує, що репресивний апарат у Російській Федерації не був зліквідований, а еволюціонував, і убивство Ганни Політковської це підтверджує. Водночас любов до батька червоного терору в масах зростає. Прагнення віддати свободу та рештки митців і вчених до рук тирана нагадує лаву розбудженого вулкана, що у будь-який момент прагне вирватися на волю. Світова спільнота, безперечно, зверне свою увагу на утиски свободи слова, але не росіяни, тому, мабуть, і книжки Шенталінського виходять за кордоном.

Пошуки самої книги поки що не дали результатів, тож як виглядає чергова збірка епістоляріїв поки що сказати важко.

Таня Гущина