uncategorized

Аскольд Мельничук. Що сказано / переклад з англійської Олени Фешовець.  — К.: Комора, 2017. — 208 с.

Бум родинних саг на тлі катастроф ХХ століття породжує в українських читачів запит на свій аналогічний текст. Щоправда, поки така література на матеріалі нашої історії створюється здебільшого за кордоном. «Мабуть Естер» Каті Петровської, що торкається подій у Бабиному яру, написано німецькою; «Дім з вітражем» Жанни Слоньовської, де йдеться про три покоління жінок у Львові ХХ ст. – польською; відомий роман «Все ясно» Джонатана Фоера про українських євреїв, знищених у часи Голокосту – англійською. Роман американського письменника українського походження Аскольда Мельничука «Що сказано», створений ще у 1994 році, тобто задовго до всіх вищезгаданих романів, підтримує цю тенденцію і навіть у дечому започатковує її.

.

Цьогорічне видання Мельничука – не перша поява роману «Що сказано» в Україні. Попередній переклад, який з’явився у 1996 році, на думку фахівців, був далекий від оригіналу і мав низку хиб. До того ж, у 1996-му роман із різних причин був мало відомий широкій аудиторії. Тепер для нього однозначно настав кращий час – родинні історії на тлі доби зараз у тренді. А перед нами хороший зразок цього жанру.

«Що сказано» – короткий і дуже міфологізований переказ емігрантського сегмента української історії ХХ століття. Родина Забобонів (Зенон і Наталка, а також їхня дочка Слава Ластівка) переживає пекло першої половини ХХ століття; більшість її членів встигає вчасно втекти зі свого міста й пережити цілком стерпне чистилище табору для переміщених осіб і мандрів океаном до Америки, під час чого Ластівка встигає познайомитись зі своїм майбутнім чоловіком – Аркадієм Ворогом – і разом із ним помріяти про віднайдення раю в Америці. Як бачимо, історія охоплює кілька поколінь однієї родини, включно із сином Ластівки Богданом, Зеноновим братом Стефаном і міфічним прародичем Туром, для якого смерть у Х столітті – не привід не фігурувати в історії. Наперед скажемо, що смерть героїв у цій книзі не означає зникнення з тексту – живі тут активно продовжують спілкуватися з мертвими, подекуди навіть активніше, ніж з іншими живими.

Читайте також: Аскольд Мельничук: «Бродський лежав на підлозі й скаржився на погану рецензію»

Міфологічність роману починається із Роздоріжжя, рідного міста Забобонів, яке нагадує Макондо зі «Ста років самотності» Габріеля Гарсія Маркеса чи Ялівець із «НепрОстих» Тараса Прохаська. Це віддалений простір, який водночас є своєрідним центром світу героїв, таким собі наївним раєм, у якому люди продовжують беззастережно закохуватися і сваритися під акомпанемент важливих історичних подій ХХ століття, та з якого Забобонів незабаром буде вигнано.

Міфологічною постає також генеалогія родини, яка простежується до Х століття, до прародича Тура. Тур жив у місцях, де річки звалися Рай і Пекло, був свідком смерті старих богів і народження нового, кінець однієї епохи і початок іншої (тобто мешкав в альтернативній версії прийняття християнства). Не буде помилкою сказати, що цю праісторію родині Забобонів випаде повторити у своєму ХХ столітті, опинившись між пеклом війни й очікуваним американським раєм, між двох країн, які фактично є двома різними світами.

Зенон Забобон успадкував дещицю містичності від Тура. По-перше, він «постає з мертвих» (виживає після одного із розстрілів, чим неабияк дивує свою родину), і це додає персонажу містичності (а також сильно його змінює). По-друге, він є тим, хто передає родинну історію далі, своєрідним чаклуном чи шаманом. Зенон вчить дочку регулярно ходити на цвинтар, єднаючи голоси живих і померлих у діалог. І це символічне спілкування з духами – зв’язок з минулим, який необхідно підтримувати – надзавдання родини. Як ми дізнаємося з роману: при переїзді найстрашніше загубити своїх духів, про що попереджає Ластівку одна стара на кораблі.

Читайте також: Іди й читай: 8 художніх книжок Книжкового Арсеналу

Перетин океану на шляху до Америки – це символічний перехід зі світу живих у світ мертвих. У книзі є епізод, у якому священик під час служби порівнює емігрантів з постаттю Авеля, адже втеча чи вигнання з Батьківщини – це символічна смерть, а комуністи, які в такий спосіб знищили частину свого народу, прирівнюються до Каїна. Тож усі ці символічно «вбиті» люди, що пройшли крізь митарства таборами й океаном, потрапляють у потойбічний світ Америки. Щоправда, нова країна не нагадує їм райські сади, де можна возз’єднатися з Богом. Не все у ній так просто.

Америка для родини Забобонів і Ворогів виявляється далекою від покладених на неї сподівань. Це не віднайдена земля обітована чи райський куточок з молочними ріками та іншими атрибутами міфічних країв. Це чужий і невідомий світ, якому персонажі з усіх сил опираються. Хоча не обходиться і без легкої, але видимої американізації, а також без американської мрії: на новому місці Ластівка потроху підсідає на американську культуру.
.

.
Вона починає мріяти про красивий одяг, страждає від власної неглянцевості й від того, що, сидячи вдома й дотримуючись усіх журнальних порад, не почувається хорошою й щасливою дружиною.
.

.
Аркадій же відчуває американську владу грошей і намагається бунтувати проти неї, що відбувається цілком в американському дусі.

Проте якщо Аркадій і Ластівка почуваються чужими в цій країні й переживають типовий набір емігрантських страхів, то їхній син Богдан виступає постаттю з подвійною ідентичністю: він цілком свій в американській культурі, але відчуває тягар батьківського походження і їхнє чужинство. Щось схоже ми мали нагоду бачити в нещодавно виданому романі «Несказане» Селесте Інґ (де дочка емігранта відчуває потребу втішити батьків і прожити таке життя, яке їм з різних обставин прожити не вдалося).

Якщо для Аркадія і Ластівки Америка є потойбіччям, то для їхнього сина все навпаки. Для Богдана Америка є реальністю, а міфом – усе доамериканське життя його батьків. Для нього суворі настанови мами говорити українською, а не англійською, критика його американського навчання і вимога вставати вдосвіта з батьком і відтискатись – очуднена ритуальна дія, яку він виконує, не дуже розуміючи. Аркадій готує сина визволяти Україну, цей міфічний далекий і потойбічний для хлопчика край, у той час як сам Богдан дбайливо ховає від батька свої комікси про Людину-павука (тобто тихцем долучається до нової американської міфології) і ще не дуже розуміє, що на нього насправді покладено відповідальність за порятунок отої міфічної України. Але не реальний порятунок зі зброєю в руках, а символічний, чи то пак міфологічний, адже саме він своїм буттям, мисленням і пам’яттю має рятувати український мікросвіт за океаном.

Читайте також: Селесте Інґ: «Несказане» лишилось несказанним

Згадаймо також, що наступний роман Мельничука, «Посол мертвих», є тематичним продовженням цієї розіпнутості між двома світами, де вже дорослі діти емігрантів ніяк не вписуються ані в американський простір, ані в український, і, як наслідок, страждають на цьому роздоріжжі.

Тож під палітуркою «Що сказано» маємо актуальний і хороший роман про емігрантів, який задовольняє український запит на свою родинну сагу, щоправда, ця сага знову належить не стільки українській традиції, скільки американській, вписуючись у парадигму роману про проблеми інтеграції в культуру США. Він стає в один ряд із такими романами про мультикультурну Америку, як «Церемонія» Леслі Мармон Сілко, де відбувається повернення до індіанської історії й міфології, романом «Фундаменталіст мимоволі» Мохсина Хаміда, герой якого осмислює свою пакистанську ідентичність, і багатьма іншими. Тобто стає маленьким  важливим одкровенням серед десятків інших таких самих одкровень.

• Як роман-предтечу багатьох сучасних родинних саг
• Як міф про українське емігрантське ХХ століття
• Не забуваючи, що це американський роман, а не український

• Якщо ви втомлені від описів всеможливих нещасть українців
• Якщо всі родинні саги після Маркеса уже не ті
• Якщо ви віддаєте перевагу міфам традиційним, а не сучасним