Марк Лівін. Рікі та дороги. — Харків : Віват, 2017
Чотирнадцятилітній Матвій, хлопчик із синдромом Асперґера, втікає до лісу, щоб знайти себе. Прагнучи порозумітися з власним «я», він розповідає про свої почуття, сім’ю, світ, який водночас розбився на друзки, як тарілка. І про неймовірного друга — рудого собаку з чорною лапкою, купою історій і специфічним почуттям гумору. Розповідає про свої вподобання і тривоги. І про те, що рідні можуть помирати двічі.
Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Віват».
Навколо мене двісті сорок одне дерево.
Це з тих, що близько і я можу їх полічити.
Дуби, клени, граби та буки.
Далі також є дерева, але вони не відіграють особливого значення в моєму житті, бо не дають тіні і я не чую, як вони шелестять листям.
.
Я лічу все навколо без особливих емоцій, механічно, але тільки тоді, коли треба щось зрозуміти й запам’ятати. Це допомагає думкам у моїй голові триматися купи й бути зрозумілими. Також мене це заспокоює, від цього речі навколо стають моїми.
.
Я знаю, що в мене із собою:
1) 1 пара спортивних штанів + 1 на мені;
2) 1 пара кросівок (на мені);
3) 2 пари трусів + 1 на мені;
4) 2 пари шкарпеток + 1 на мені;
5) 1 теплий светр, 1 куртка;
6) 1 блокнот;
7) 1 ручка + 1 помаранчевий олівець;
8) 1 підручник з географії на 234 сторінки у палітурці;
9) 2 футболки + 1 на мені;
10) 5 коробок сірників;
11) 1 армійський ніж, у якому: 1 ніж, 1 викрутка, 1 відкривачка для пляшок із пивом, 1 відкривачка для бляшанок, 1 пилка;
.
.
12) 3 дволітрові пляшки води;
13) 2 банки сардин;
14) 2 банки квасолі;
15) 1 кілограм 300 грамів митої моркви;
16) 2 буханці хліба;
17) 2 пачки сухарів;
18) 2 пачки печива;
19) 1 пакетик цукерок «Червоний мак»;
20) 1 залізна тарілка;
21) 1 виделка;
22) 1 пачка знеболювального;
23) 1 мило;
24) 1 зубна щітка;
25) 1 великий рюкзак, з яким дідусь колись їздив на риболовлю.
Від цього переліку мені стало спокійніше, я подумав, що в мене насправді чимало всякого є і я тут якось проживу. Через це я перестав звертати увагу на дихання і нарешті заснув.
.
.
Мені ніколи не сняться сни, ну або я просто їх не пам’ятаю.
Сон — це ніби кіно в голові, герой у ньому найчастіше ти сам. Бувають сни, у яких ти можеш стати ким завгодно і навіть керувати подіями, ніби в комп’ютерній грі.
Якось дорогою зі школи додому сусідка-однокласниця розповідала, що їй наснилося, ніби її кіт, який одного разу пішов із дому й не повернувся, знову з нею, грається і мурчить, улігшись їй на груди. Прокинувшись, вона заплакала.
Я сказав, що це дуже сумний сон і що не хотів би, щоб мені колись таке наснилося. І подумав, добре, що мені нічого не сниться, бо це зайвий привід засмучуватися, навіть коли це хороший сон, як-от кіт, за яким ти дуже сумуєш, чи щось подібне.
Якби я міг обирати сценарій свого сну, то обрав би життя на острові в океані. Я був би ідеальним Робінзоном Крузо, адже мені подобається іноді перебувати в просторі, де більше нікого немає.
Колись — тоді я ще жив удома і був трохи меншим — я залазив за шафу, місця за якою вистачало, якраз щоб стояти, і притискався носом до стіни, і ніхто мене не займав, і я стояв так годинами, і від цього мені було дуже спокійно.
А ще я люблю воду. Я знаю з підручника, що вона з’явилася на Землі мільярди років тому. Я ніколи не лічив аж до такого великого числа. І ще я ніколи не був на морі, але дуже хочу колись туди поїхати.
Одного разу я сів біля озера, дивився на воду і долічив до десяти тисяч трьохсот сорока, і було мені дуже спокійно, і я не думав ні про що погане.
.
Іноді я повертався до того озера, всідався біля самої води, прикладав долоні до вилиць, щоб не було видно очерету ліворуч і праворуч, і уявляв, ніби я дивлюся на море, — і мені також було добре.
.
Навколо острова було б дуже багато води, і, може, у мене навіть вийшло б долічити до мільярда за раз.
І, може, це навіть був би день на вісімку.
***
Серед ночі я прокинувся від незрозумілого шарудіння зовні.
Хтось покликав мене на ім’я:
— Матвію!
На мить мені, сонному, стало страшно, усередині все стислося.
Я не вірив у диковиська. Вони для дітей, які пісяються в ліжко, а я вже можу відійти за дерево.
— Матвію!
Я подумав, може, це вітер так шарудить листям, а решта — робота моєї переляканої фантазії?
Але це не вітер, тому що голос виразний.
У мене майнула думка, може, це тато або бабуся? Може, вони зібрали людей і подалися на мої пошуки? У них є ліхтарики, і вони ними світять між дерев, розрізають темряву навпіл і вигукують моє ім’я?
І знову.
— Матвію!
Це не тато і не бабуся, це не їхні голоси. Це хтось незнайомий.
Спати більше не хотілося.
Я встав, відсунув гілки намету й вибрався назовні.
Небо затягло хмарами, зірок не було. Спав я, мабуть, зовсім трохи, тому що досі було темно.
Я бачив перед собою всю галявину, а за кілька кроків від намету — смугу дерев.
— Матвію!
.
Темрява розповзлася, і чорне гілля, яке тяглося стіною, стало окремими деревами. І між ними я бачив страшні силуети, які зникали відразу по тому, як я зупиняв на них погляд. Я почув те саме шарудіння, через яке прокинувся, а тоді вітер відігнав хмари і мій зір зловив один силует, який не зникав. Я побачив очі, які визирали на мене з-поза дерева.
.
— Матвію!
Я не витримав і сказав:
— Ну, що? Що ти заладив «Матвію, Матвію!»?
Мої долоні стислися в кулаки від несподіваного бажання чимшвидше дізнатися, хто мене кличе з-за дерев.
— Я тебе не боюся, — сказав я. — Виходь!
— Правда?
— Так. Ти мене зовсім не налякав. Мені не страшно.
— І мені не страшно.
Тоді силует вийшов з тіні, і я побачив собаку.
Живого собаку, середнього на зріст, кошлатого, з великими вухами. За кілька кроків від мене. Це було насправді, мені це не снилося.
Собака приязно сказав:
— Я тебе не лякатиму.
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook