Читомо > Видане > Коцарев, Лозинський, Прохасько: пошуки нових концептів

Видане

Коцарев, Лозинський, Прохасько: пошуки нових концептів

26.03.2018 0 Автор:

У добірці нової прози ми зібрали книжки трьох сучасних авторів, які шукають новий погляд на світ. Такий процес оновлення й експериментів у літературі час від часу повторюється. З художньою реальністю неодноразово гралися авангардисти, цікаві засоби для її створення знаходив Майк Йогансен, члени «Бу-Ба-Бу» пропонували свої варіанти оновлення прози, без класичних меж та мотивів. Сучасні прозаїки продовжують цей шлях. Перед нами простір для іронізування й занурення в альтернативне бачення. В Олега Коцарева це інше бачення історії, в Маркіяна Прохаська – урбаністичної прози, в Павла Лозинського – психічних та психологічних перипетій в людській свідомості. Це більше не подана в героїчному ореолі минулість і не спроби зазирнути «в душу людини», як у класичних психологічних романах, а заглиблення у психіку. Тож експерименти в сучасній прозі тривають.

 

«Нестримна сила води» в контексті урбаністичних змін

Маркіян Прохасько. Настримна сила води. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 160 с.

Дебютна книжка Маркіяна Прохаська «Нестримна сила води» акцентує увагу на убраністичних пейзажах. Через дев’ять історій відбувається пошук ідеальної реальності, конструюються світи на межі дійсності та вигадки. Символічним у цьому контексті є назва збірки, в якій вода є не лише джерелом створення міст, а і каталізатором розвитку.

У цих текстах вода перебуває біля міст, вона зникає та повертається інколи в абсурдний спосіб. Наприклад, в одній історії головні герої мешкають на межі часу і простору, постійно потрапляючи у різні історичні епохи. Вони ще пам’ятають, як купались у морі, а моря вже немає. Настільки глобальними та невідворотними є зміни всередині міста і настільки мізерними – у свідомості: люди все одно пам’ятають запах моря. Абсурдність та правдивість такого прийому полягає в тому, що герої цього оповідання насолоджуються своїм щастям, переконані у власній винятковості, задоволеності життям, але вже наступного дня їх не існує. Життя одних поколінь перетікає в життя наступних, змінюються лише декорація, переконаність же у власній винятковості залишається й надалі.

nestrumna_sula_rew

Доречно тут згадати книжку Катерини Калитко «Земля загублених», де не лише фігурує число 9 (така ж кількість оповідань у збірці), а й сам концепт води, котрий у неї теж є чинником змін. Проте в Калитко домінантною є війна, а у Маркіяна Прохаська – місто, а точніше пошук та конструювання ідеального міста. Він свідомо не називає окреслені в тексті топоніми, спонукаючи читача до конструювання власних здогадок та залучення свого досвіду та уяви. У такий спосіб відбувається подвійна гра автора з реципієнтом: автор конструює власну реальність, наділяє її своїми ознаками, інколи досить містичними та з елементами трилеру, але разом з тим відбувається одночасна читацька інтерпретація тексту. Адже кожен через призму свого досвіду, спостережень та знань відкриє в цих текстах своє ідеальне місто.

Читайте також: Амеліна, Сняданко: два романи про Львів і пошук ідентичності

Дебютну книжку Прохаська-молодшого також неодмінно порівнюватимуть із творчістю його батька. Так, у ньому простежуються властиві для Тараса Прохаська мотиви змінності, плинності, певна притчевість прози, філософічність. Проте він інакший, зміщений в бік міського настрою, урбаністичної атмосфери. Тож це той випадок, коли однієї книжки замало для того, щоб робити висновки про самобутність прози й перспективи письменника. Зрештою, в аналогічній письменницькій парі Софія Андрухович тільки після свого роману «Фелікс Австрія» засвідчила здатність перевершити художньою майстерністю свого батька.

 

napys1

  • тим, кому цікаво шукати спільне з творчістю Прохаська-старшого
  • зацікавленим урбаністикою

 

napys2

  • тим, хто очікує самобутньої прози
  • тим, хто не розуміє прозу Прохаська-старшого

 

«Застрелити шпака»: ненормальність чи інша реальність?

Павло Лозинський. Застрелити шпака. – Львів: Паїс, 2017. – 120 с.

Ще одна збірка малої прози «Застрелити шпака» Павла Лозинського теж розширює межі реального, але в інший спосіб: автор занурюється в голову людей із психічними відхиленням, людей «зі шпаком в голові». Кожна з новел у збірці – це історія якоїсь людини з психічним відхиленням. Такі особистості живуть поруч із нами, мають родини, навчаються, спілкуються з друзями та з батьками, вживають наркотики, зраджують чоловікам і дружинам.

Кожна новела цієї збірки зазирає в свідомість людей «зі шпаком»: хтось назве їх хворими, а хтось – просто інакшими. Їхні історії розгортаються на звичайному побутовому тлі: чоловік застає жінку із коханцем та вбиває її.  Він намагається знайти логічні пояснення цих подій, спогадів. Реальність та вигадка настільки сплітаються, що відрізнити їх одна від одної не може не лише герой, а й читач. Відкритим залишається питання: хто винен і хто насправді є нормальним? І що означає нормальність?

шпак

В іншій новелі хлопець настільки захоплюється східними практиками, що в його голові згодом діагностують ракову пухлину. Події між собою абсолютно логічно не пов’язані, але це не заважає іншим персонажам робити такі висновки. Історія подається епізодично, щоразу під новим поглядом: то від імені хлопця, що звихнувся, то від імені його батьків. Тут  постає актуальне питання, яке порушував ще Кен Кізі в романі «Політ над гніздом зозулі»: а що ж є «нормальним»? Люди, яких звично називають «психами», справді ними є чи це лише проекція власної «ненормальності»?

Читайте також: Тарас Прохасько: Мені достатньо публіцистики, щоб почувати себе творцем

У новелах виринають також роздвоєння свідомості, галюцинації, порушення сприйняття і навіть дисоціативна фуга – стан, коли людина повністю забуває, ким вона була. Та за кожним цим «відхиленням» стоїть дещо більше: людська історія, певні чинники, що призвели до цього стану. І здебільшого вони банальні. Лікарське недбальство, захоплення наркотиками, зрада, пияцтво – побутові та професійні людські «вади», котрі трапляються на кожному кроці. І кара за них – блукання в лабіринтах власної свідомості, загубленість у внутрішньому світі, у собі.

Схожим чином намагаються вижити у цьому світі герої спогадів невролога Олівера Сакса, яких зрадило власне тіло. Але якщо у Сакса немає жодних першопричин, «гріхів», за які вони мусять жити в неповноцінному тілі, то у героїв Лозинського психічні розлади та проблеми – це кара за певну провину.

 

napys1

  • зацікавленим психічними розладами
  • поціновувачам історій в стилі Олівера Сакса

 

napys2

  • тим, хто боїться заблукати в коридорах своєї свідомості

 

Чому «Люди в гніздах»?

Олег Коцарев. Люди в гніздах. – Київ: Комора, 2017. – 232 с.

Родинні історії мають свого читача у всі часи. В сучасній українській прозі є кілька яскравих зразків. Серед найновіших із них – роман Вікторії Амеліної «Дім для дома», в якому авторка порушує проблему загубленості, пошуку свого місця (як і у згадуваній «Землі загублених» Катерини Калитко). Але якщо ця авторка розгортає свою історію у більш класичній манері (ділить роман на короткі оповідки, однак вони мають чітку сюжетну сполучуваність), то Олег Коцарев подає інакший варіант родинної саги. Це своєрідна реакція, протест проти «класичності» жанру.

Його твір – це фрагментарний роман, постійні стрибки в часі і просторі, альтернативні варіації, певна серіальність. Місце дії змінюється блискавично: ось день, в який застрелився Хвильовий, і відразу ж на цій сторінці – передвоєнний 1943 рік. До такої фрагментації звертається і Юрій Андрухович у своїх «Коханцях юстиції». Він так само переінакшує поняття «історичність», відмовляється від цілісності на користь абсурдності та іронії.

kocarev-1

Сімейні оповідки Коцарева оформлено в іронічному тоні для іншого представлення родинної саги. Як свого часу Сервантес вирішив обіграти лицарські романи, так сьогодні Коцарев переграв родинну сагу, надавши їй нового звучання. Текст розбавлено вирізками з газет, листів, сімейними світлинами, родинними легендами. Водночас в Олега Коцарева, як і в багатьох інших авторів сучасних родинних саг, є помітним мотив поганого минулого.

Не завжди копання в родинній історії приводить до виявлення героїчних оповідок, якими можна пишатися. Герої в книзі «Дім для дома» мають «комуністичне» минуле, котре не дає їм почуватися вільно сьогодні. А «Люди в гніздах» мають стосунок до колаборації, негеройських вчинків та ганебних подвигів. У цьому не приховується жодна мораль. Суть цих історій – просто бути розказаними, не забутими. Ось, вони є, їх вже не змінити і наступні покоління не мають причин нести відповідальність за те, що зробили колись їхні предки.

Читайте також: Осінній огляд поезії: книжки для закладок із жовтого листя

Оце розірвання зв’язку між зображеними предметами та тим, ЩО вони могли потенційно означати, дає привід пригадати творчість французького письменника Алена Роб-Ґріє, котрий позбувався символізму та метафоричності у своїх антироманах. Однак у Коцарева все ж можна віднайти ключ до прочитання в назві: гнізда – це родина, оселя, місце зростання. Та пташенята рано чи пізно випадають з гнізда і не мають жодного стосунку до своїх «попередників». Так і з людьми в цих історіях: в одних поколінням вони вороги, в інших –  їхні нащадки стають коханцями.

 

  napys1

  • тим, хто любить складати мозаїки з фрагментів тексту
  • тим, хто шукає «нестандартну» сімейну сагу

 

napys2

  • поціновувачам романів із цілісним сюжетом та ідейністю
  • закоханим в класичні сімейні саги


Зображення: Остання Барикада

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe