uncategorized

У цій добірці п’ять книжок більш-менш молодих українських поетів, які з’явилися в українському книжковому просторі цього року. Критерії відбору доволі суб’єктивні, проте це не огляд всієї поезії, а авторів, які про себе саме цими виданнями найбільше заявили. Нарешті ми їх бачимо в певній повноті. Не в журнальних чи мережевих публікаціях, не в самвидавних збірках, які часто губляться серед великої кількості інших. Це книжки, які прозвучали. Принаймні для мене.

МИРОСЛАВ ЛАЮК «ОСОТЕ!»

Найперша така приємна з’ява – збірка Мирослава Лаюка «Осоте!». Це якісь абсолютно нереальні тексти. Саме в таких випадках розумієш, що таке ретранслятор. Коли читаєш Лаюка, то усвідомлюєш, що такі вірші не пишуть, а записують. Певна річ, є чимало декору. За якийсь рік-два писання поет відловлює свій умовний стиль, мову і ними послуговується. Але є такі речі, що їх зумисне не придумаєш. Як от вірш «тінь у річкових заростях»:

верба і вільха вільха і верба

а також осот очерет лопух м’ята

але найбільше – верба і вільха

пройшовши ще далі не зупиняючись щоб витрусити із взуття пісок

пробравшись крізь зарості

переступаючи невеличкі болота з жаботинням та мальками риб

але переважно – з жаботинням

пробираєш зелені зарослі

а там – качка-дичка – сіро-коричнева

з дзеркальним переливом

вона перелякано здригається але не летить не втікає

вона прикована до гнізда своїм тваринним інстинктом

вона дивиться тобі в очі поглядом

який здавався тобі знайомим

поглядом богородиці

і тоді ти вибираєш міцну гілку

розмахуєшся

і лупиш нею з усієї сили по качці

вона відкидає крила голову

вона навіть не встигає скрикнути

ти б’єш їх з такою ненавистю

що шкіра нагрівається і стає червоною

а ніздрі розбухають і очі теж наливаються кров’ю

ти кидаєш мокру гілку у кущі у надто незвичні у цьому місці зарості осоту

і йдеш

верба і вільха вільха і верба

а також осот очерет лопух м’ята

але найбільше – верба і вільха

чому тобі іноді хочеться підпалити церкву

і спостерігати як вона горітиме

За словами Лаюка, його книжка є не просто збіркою віршів, а саме поетичною книжкою. Вона строго структурована і лише при послідовному читанні може бути відчитування певних кодів.

З добре удобреного ґрунту незлічі авторів паперових збірок і безміру мережевого контенту, який продукує сучасний український літературний процес, проросла незвична для української поезії рослина осот. Лише така рослина може виростати на грядці поміж кущами картоплі, на смітниках і на київських пагорбах. Це сильна поезія, яка може вколоти гострими пелюстками, це сильна рослина, яка може бути богом, дияволом, або й самим поетом.

МІРЕК БОНДАР «ЩЕ, ЩЕ, ЩЕ, НЕ ЗУПИНЯЙСЯ»

Важко пригадати, коли востаннє молодий український поет дебютував таким поважним виданням, як це зробив Мірек Боднар зі своєю книжкою «ще, ще, ще, не зупиняйся!». Це я поки що про фізичний об’єм – 248 сторінок, тверда палітурка, переконливо солідний вигляд.

А тепер знов: важко пригадати, коли востаннє молодий український поет видавав повне зібрання творів. Бо, насправді, так і є. Принаймні, на даний час. Попри те, що це перша друкована книжка поета, впродовж кількох років, Мірек оприлюднює в Мережі електронні збірки віршів. Це стається доволі часто і завжди позитивно. Поет пише багато і добре.

Це доволі різні тексти. Вони бувають римовані з усілякими виправданими і невиправданими алюзіями на всілякі літературні, музичні, кінематографічні твори. Вони бувають цікавими верлібровими рефлексіями із зауважуванням зворушливих миттєвостей повсякдення. Це також можуть бути щоденникові записи, листи, повідомлення, послання, проповіді, маніфести… І ще дуже багато жанрів і тем, які, по суті, не так багато важать, коли мати всі ці тексти в цілості. Насправді це чудовий «постмодерний» «роман у віршах», де часто героєм є сам автор. Більше того, не зрідка, Мірек Боднар проектує поезію своїх текстів на власне реальне життя. Він чи не найбільше з багатьох знайомих мені молодих українських поетів сповідує поезію не лише в творчості, а, найперше, у житті. Саме тому вірші Мірека радше похідні від його повсякденного «роману у віршах», один із фрагментів якого називається, скажімо, «алкоголь»:

від нового життя годилося б чекати нових звичок

натомість повернувся до старих

вже знову з кимось бився

вже знову чіпляюся до офіціанток

вже знову не пам’ятаю як потрапив додому

це горілка мною керує

це не я

не я

єдине що залишилось – оцей «не я»

був не я і знову не я

не я п’ю

не я курю сиґарету за сиґаретою

не я знову п’ю

але прошу тепер не говорити до мене

я вас не слухаю

колись слухав а тепер ні

уже зробив ту фатальну помилку

більше не потребую слів

В поезії Мірека домінує не естетика, а правдивість. І це не мало важливо у час, коли можна нагородити десять поверхів метафор і не залишити між ними жодної щілини для поезії.

ЮРІЙ ЗАВАДСЬКИЙ «ПЕЙПЕРБЕК»

У Юрія Завадського взагалі масштабний поетичний том. Як написали б у якомусь підручнику, 458-сторінковий плід багаторічної творчої діяльності. Справді, в цього поета виходило чимало поетичних збірок. Став він відомим і як цікавий верлібрист, але, найперше, як автор експериментальної поезії. Чого тільки вартий його хіт «Вантажний потяг»:

нафта нафта нафта

нафта бензин бензин

нафта бензин бензин

нафта нафта

нафта бензин

бензин бензин бензин

бензин

У новій книжці Завадського «Пейпербек» зібрано чи не всі його збірки разом з усілякими бонусами. Проте, незважаючи на кількість сторінок, книжка не виглядає габаритно, бо має невеликий кишеньковий формат і тоненький газетний папір. Тому її можна завжди носити з собою, як пісенник чи збірник тостів на будь-який випадок у житті.

Одначе, окрім верлібрів і звукової поезії, в Завадського є навіть сонети і це гарно. Адже, певна річ, експерименти не кожному до снаги. А можуть просто прийняти за глузування. Натомість сонет говорить про те, що автор по-всякому може, але найбільше робить так, як хоче.

ах відтворіть мені вуалі стелі

тілесні сни шовкових білих стін

де наді мною підіймалась тінь

і поринала в білизну пустелі

чи здатне тіло відтворити темінь

і неймовірне поєднання тіл

мільярди не замінять двох а втім

(за буало) cе зовсім не до теми

ах темнота із ніжністю тканин

cе шовк слизький на стінах а вони

так безсоромно вилупили очі

засмійсь дитя cе справді cе не сон

роки лежать твоя одежа в клоччя

тобі 15

а мені

500

МИКОЛА ШПАКОВСЬКИЙ «ШАФА ШАМАНА»

Книжка Миколи Шпаковського «Шафа шамана», вочевидь, довгоочікувана його давніми і новими шанувальниками. Справді, вона вже могла бути і звучати років чотири-п’ять тому. Але Микола виявився неквапливим. Очевидно й собі на користь.

Можливо, він чимось нагадує Юрка Позаяка. А може й ні. Судіть самі за віршем «Форми»:

місяць — він круглий,

молоко то є біле,

трикутник трикутний,

дебіли-дебіли.

Шпаковський апелює до сучасного побуту – пише, що курці помирають рано, про те, як прокидаються бомжі, чим займаються перша й остання його любові, а саме заробітчанством в Італії та виготовлянням протезів відповідно…

Іронічність, дотепність, самокритичність, відвертість – риси, які подобаються читачам-слухачам, тексти запам’ятовуються і цитуються. Вірш «Інтерв’ю для локальної газети» цілком до таких належить:

розмовляти про ніщо

обговорювати телепрограми

вчорашніх дівчат без імен

кидати недопалки у пляшки

фотографуватися для соцмереж

ночувати будь-де

порівнювати громадські туалети

вживати слово «ненавиджу»

телефонувати вночі колишнім

напідпитку просити повернутися

втягувати живіт

вливатися в натовп туристів

аби згадати уроки англійської

обіцяти собі завтра жити по-новому

обісцяти сидячого на унітазі

вболівати за героїв шоу талантів

розумітися на всьому

їсти голосно і багато

засинати при світлі

міняти телефони валюту думку

мати порядок в кімнаті

щоби всі про це знали

ЛЕСИК ПАНАСЮК «КАМІНЬ ДОЩУ»

Лесик Панасюк переміг цього року на фестивалі «Молода республіка поетів», який проходив у рамках Форуму видавців. Через те йому видали збірку і сталося це досить оперативно. Сама книжечка цікаво оформлена самим автором, а ще у ній досить незлецькі тексти. Після них складається враження, що нарешті українські молоді поети переростають слемівську культуру і мислять поезію трохи глибше. Можливо, в Панасюка є трохи впливу сімдесятників-вісімдесятників. А це прекрасний час нашої поезії – Мельничук, Чубай, Голобородько, Лишега, Герасим’юк, Римарук… Тому в Панасюка назва книжки вже не «Хот-доґ» чи «Сепаратизм», а «Камінь дощу». І вже в першому тексті зрозуміло, що маємо справу з метафізиком-початківцем, який, проте, відрізняє мовчання від тиші:

Я іду вулицею

але не чую власних кроків

помічаю знайомого з іншої сторони вулиці

і гукаю його щоб привітатись

але з мого рота вилітають кулі мовчання

які чомусь не схожі на кулі тиші

Книжка складається із двох частин «Камінь у небі» і «Пташка у воді». В кожному з них по десять віршів. Себто, зовсім трохи. Метелик. Але ж все у ньому доволі гармонійно. Це теж немало – могти адекватно обходитися зі своїми текстами. Лейтмотивом до всієї збірки можна вважати вірш «Коли не за руку»:

Камінь вийнятий з води

вже скоро не має нічого спільного з водою

Птах струшує із себе синь

спустившись на землю

Хлопчина з неувімкненим фотоапаратом

підходить до кожного

і робить вигляд що фотографує

перехожого робить піддослідним

Підходить до мене

а я не камінь у небі

підходить до тебе

а ти не пташка у воді

Всі п’ять згаданих книжок, безсумнівно, заслуговують на читацьку увагу. Як, звісно, ще більше не згаданих. Проте, саме ці, як на мене, доволі яскраво і повно ілюструють те, що маємо сьогодні в більш-менш молодій українській поезії. Не така вже й погана. Можна читати далі.