Казкарка

Окуляри і кролик-гном. — Київ: Братське, 2018. 

Добре було б мати інструкцію до життя. Особливо коли ти вчишся в середній школі, а попереду в тебе дивний новий світ підліткового життя. Такою інструкцією з усіх можливих переживань і проблем є збірка оповідань «Окуляри і кролик-гном», зроблена найкращими авторками українського дитліту. І щоб доступ до цієї інструкції був у всіх охочих, а читання серед сучасних дітей ставало популярним заняттям, книжку можна цілком легально безплатно завантажити на сайті видавництва «Братське». І це, як згадують упорядниці, не перший їхній некомерційний проект.

Ми з’ясували, що ховається за обкладинкою цієї електронної книжки, а також розпитали авторок і упорядниць про особливості роботи для проекту та про специфіку популяризації літератури в Україні.

Пункт 1. Вдалий початок

На формат інструкції налаштовує вже перше оповідання зі збірки – «Інструкція до Інни» Саші Кочубей. Більшість цього тексту – це власноруч створена героїнею твору інструкція до неї самої:  своєрідний список того, що вона любить, на що дратується, від чого засмучується, що переводить її з режиму злюки й колючки в режим печальки чи красуні. І важко було б вигадати кращий початок до збірки. Бо він пропонує подружитися, знайти спільні точки між героїнею й читачем чи читачкою. І, певно, найбільше враження справляє те, що нас дратують спільні речі: коли тобі говорять «ти ж дівчинка!», «ти ще маленький/а» або ж коли Той Самий хлопець дивиться на інших дівчат. І, будьмо чесними, дратує не лише в 12 років.

Ці оповідання торкаються різних життєво важливих пунктів передпідліткового життя: як цілуватись правильно? коли час починати голити ноги? як розпізнати, що твоя мама вагітна? як бути з окулярами на носі? А з молодшими братами й сестрами? Але ні, оповідання з книжки «Окуляри і кролик-гном» не розкажуть, як треба правильно поводитися в цих ситуаціях. Вони покажуть, що опинятися в них і реагувати на них по-різному – нормально.  

Пункт 2. Геть мовний диктат!

Формат списку – перший, але не єдиний вдалий момент роботи з формою. Річ у тім, що авторки книжки не намагаються зайвий раз дотримуватися правил там, де ними можна знехтувати. У них немає пунктика говорити чистою солов’їною. Тож тут можна розслабитись, натрапляючи і на типові шкільні скорочення (переживаючи радість впізнавання), і, о Боже, на речення з маленької літери й без розділових знаків (для передачі розмов у чатах, як в оповіданні «Собачниця» Анни Хромової).

Вилазить і багато іншої природної лексики, далекої від маніакальної вчительської чистоти. Момент приємний для дітей, а ще корисний для принагідних критиків перекладу й редактури, яких усе більшає в Україні. Для тих, хто плутає статус граманаці зі статусом експерта з перекладу, забуваючи, що «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича й те, як ми направду говоримо, – не тотожні речі.

Коротше, авторки не бояться заглядати у словник, але коли можна зазирнути деінде, не гребують такою нагодою.

Читайте також: Задоволення від читання: чого хочуть діти та їхні батьки

Пункт 3. Геть пози!

Живою є не лише мова, а й персонажі. У збірці повно серйозних ситуацій, в яких герої поводяться не канонічно. Не так, як знімають у фільмах чи пишуть у порадах журналів. Скажімо, на похороні не обов’язково бути зразковою дівчинкою в чорному, переживаючи традиційний сум і плачучи тоді, коли цього вимагає обряд. Героїня «Майорів» Ольги Купріян не переживає всі ті емоції, на які можна натрапити під час шкільного курсу української та світової літератури. Її думки й почуття живі.

Вони можуть здаватися неправильними, егоїстичними, недоречними. Бо дівчинка не поводиться, як сердешні Оксани та інші плакальниці зі шкільної програми. Адже це нормально – індивідуально переживати свій сум і осмислювати свою втрати, а не намагатися дорівнятися думками й манерами до ідеальних маленьких леді та джентльменів з книжок Чарльза Діккенса.

Пункт 4. Чого не знайдеш у блогерів

Видається, що коли навколо повно блогерів і влогерів, які розписують своє життя до хвилин, усі проблеми, які тебе хвилюють, вже десь кимось пояснені. Частково так і є. Але оскільки блог – близький родич реаліті-шоу, у ньому мало реальності. А точніше рівно стільки, скільки природності у вимучених віршах романтиків, які вони називали божественним одкровенням (ховаючи від очей рясно помальовані виправленнями чернетки).

До того ж блогери не розповідають, як реагувати на смерть бабусі, насилля вдома, батька на заробітках, розлучення батьків. Можна навіть здогадуватися, що в них (як і в інших дітей з твого класу) відбувається щось схоже. Але ти достеменно знаєш, що про це (як у вірші Ліни Костенко) не треба говорити чи писати в соцмережах.

В оповіданні «Дякую» Маші Сердюк дівчина зі слуховим апаратом постає в нетиповій ролі. Вона не виглядає жертвою обставин, а навпаки вміє радіти цій своїй особливості. Адже в неї є унікальна можливість влаштувати собі «тишу», вимикати апарат і не чути різноманітних надокучливостей і прикростей навколо себе. Але на тому нетиповість героїні не обмежується. Вона не постає страждальницею чи жертвою через розлучення батьків. Так сталося, і героїні із цим цілком комфортно. Тож, може, головна поетка 60-их помилялася і тем, про які «не треба говорити», бути не має?

Пункт 5. Практичні поради

Крім того, тут можна вичитати для себе цілком практичні поради. Скажімо, героїня оповідання «Дурацькі теми» Галини Ткачук дізнається, що не зобов’язана платити за ненароком розбиту пляшку в супермаркеті. Це вже не кажучи проте, що є тут і оповідання, яке можна прочитувати як інструкцію з переконання мами, що тобі вже час голити ноги – «Волохаті єті» Наталі Ясіновської (а водночас інструкція і докладний опис, що чекає на всіх, хто надумає поголити ноги воском своєї сестри).

Пункт 6. Ефект дзеркала

Французький психоаналітик (колега Зигмунда Фройда) Жак Лакан писав про стадію дзеркала, тобто етап усвідомлення, що постать у дзеркалі – це ти, а також встановлення панування над цим відображенням. Звісно, ми ніколи цілковито не ототожнюємо себе з персонажами літератури. Але ефект дзеркала тут спрацьовує. Задивляючись у класичну літературу в школі, як у дзеркало, можна ототожнити себе із кривим відображенням, прийнявши за норму різні повторювані постулати (застарілі гендерні й ідеологічні норми, які впевнено транслює література).

Авторки цієї збірки турбуються про те, щоб у дзеркалі їхніх текстів відображення читачів не спотворювалося. Щоб відображення теж переживало, що в нього немає новенького смартфона, чи щоб його теж не залишали сидіти з нудними родичами. Щоб воно вже не могло ходити без ліфчика на пляж або з неголеними ногами в басейн, але ще не могло зрозуміти, яку таємничу хворобу приховує від неї мама.

Читайте також: «Старшокласниця. Першокурсниця»: роман-мадленка з присмаком 2000-х

Зрештою, нікому при народженні не вручають кілька томів інструкції до життя (зі специфікою кожного його періоду). Схоже, що деякі епізоди просто треба пережити. І добре, коли в літературі є хтось такий самий, як ми. Не тому, що вони скажуть, як поводитись. А тому, що покажуть, що ми не є самотніми у своїх проблемах і досвідах. Бо дадуть змогу, як відомому читачу «Нескінченної історії», Бастіяну, достатньо перейнятися описуваною історією і побачити у її дзеркалі місце для себе.

• Коли тобі 10-12 років
• Дорослим, щоб ще раз пригадати свої дитячі катастрофи
• Після подолання третього рівня серії «Читальня» від «Ранку»

• Якщо Пономарів і Авраменко не схвалюють

Валентина Вздульська,

дитяча письменниця, літературна оглядачка

Ідея збірки належить Оксані Лущевській. Ми з нею давно популяризуємо дитячу і підліткову літературу.

Українські діти і підлітки за межами великих міст, не маючи доступу до великих книгарень і сучасних бібліотек, і чиї батьки мають значно менші зарплати, читають переважно тільки в межах шкільної програми. Сучасна література, тим паче українська дитяча і підліткова, доходить до них випадково, спорадично, або не доходить взагалі. 

Починаючи проект, ми розраховували, що, з одного боку, ця книжка зможе дійти безперешкодно будь-куди, де тільки є інтернет і хоч якийсь девайс для читання (а в нас досі є містечка, де 1 комп’ютер на 10 хат). З іншого – ми сподівалися популяризувати сучасних українських авторів. 
Сама книжка розповсюджується переважно завдяки соцмережам, у професійних групах педагогів і бібліотекарів, також на торентах і в онлайн-бібліотеках.

Прямих завантажень із сайту «Братського» зараз до 2 тисяч. Але ми не можемо відстежити, скільки людей завантажило з інших місць. Загалом я прогнозую, що цифри будуть в межах середнього накладу-двох друкованої книжки. Це також показує, наскільки малим є коло активних читачів в Україні. 

Щодо популяризації читання загалом, то позитивний досвід тієї ж Польщі показує, що повинна масштабно підключитися держава, запровадивши, по-перше, соціальні кампанії в пологових будинках, у лікарнях, у садках тощо. По-друге, сучасна література має повномасштабно (а не тільки факультативно) увійти в школу. Також центральні ЗМІ мають, нарешті, ввімкнути в себе хоча б мінімальну соціальну відповідальність і почати популяризувати літературу і якісне мистецтво, попри всі рейтинги.  

Саша Кочубей,

дитяча письменниця

Я не дуже стежу за тим, чого бракує ринку літератури, а чого – ні. Пишучи щось, я не вивчаю ринок, щоб дізнатися, наскільки обрана мною тема висвітлена чи не висвітлена. Я відштовхуюся від того, якої літератури мені самій бракувало у дитинстві, наскільки обрана мною тема релевантна сучасним дітям (тут мені допомагає син та його друзі) і наскільки я цю тему відчуваю.

Гадаю, якщо дитина взяла книжку в руки чи завантажила її, то вона вже готова до «діалогу». Тож далі важливо зацікавити її і не сполохати. На кухні в мене висить нагадування – аркуш А4 з текстом: «Слухати дитину, не перебиваючи і не даючи порад, поки вона не попросить».  Не пам’ятаю, де я вичитала це, але, як на мене, ось так діалог і слід вести (і не лише з дитиною).

Моя героїня Інна (оповідання «Інструкція до Інни» зі збірки) пізнає себе, свої межі, намагається розібратися зі своїми емоціями та почуттями, намацує свій особистий простір, вчиться взаємодіяти з рідними та соціумом. Вона емоційна, дещо запальна, чутлива. Вона хоче, щоб її вислухали. І я намагалася зробити це, не даючи порад, не оцінюючи і не критикуючи. Це виявляється найважчим зазвичай, бо ми, дорослі, завжди знаємо, як краще.

Ольга Купріян,

дитяча письменниця, оглядачка дитячої літератури

Для цієї збірки я написала оповідання «Майори». Присвятила його своїй бабусі. Мала написати текст для дівчат 9+ років. Намагалася уявити себе дев’ятирічкою і згадала, що десь у цей час померла моя бабуся. У мене дуже живі ще спогади про неї, хоч ми мало спілкувалися. І дуже вкарбувався в пам’яті весь цей «карнавал» із традиційними похоронами й поминками. Ми були діти, ми не дуже глибоко це все переживали й не могли осягнути всієї урочистості події. З нами ніхто не говорив про смерть. Ось бабуся була – потім хворіла – потім вона лежить на лаві холодна, велична і якась наче воскова. Кульмінація оповідання – то дуже про мене. Це мої переживання 9-річної дівчинки, яка не розуміє суті ритуалів і якій ніхто не може їх до ладу пояснити.

Минуло двадцять років – а традиції не змінилися. Ритуали залишилися, але з дітьми так само бояться говорити про смерть. Я б хотіла, щоб за ритуалами й традиціями дорослі пам’ятали про важливе: наші пам’ять та емоції важливіші. Я б хотіла пам’ятати бабусю і її майори, а не те, як дорослі примушують цілувати мерців.

Оксана Лущевська,

авторка 30 книжок для дітей, перекладачка, докторка наук у галузі освіти

Ми з Валентиною Вздульською уже впорядковували некомерційний проект  книжки-білінгви «Листи на війну. Діти пишуть солдатам / Letters on the War. Children Write to Soldiers» (Братське).

На всіх зустрічах з читачами в Україні, а я була, як і в селах і містечках (де дуже бідні школи), так і в дуже престижних школах Києва, я бачила спроможність купувати книжку. Деякі діти, які хочуть купити книжку, або не мають грошей, або їхні батьки мають інші цінності. Тому на запитання «Де можна знайти прочитати безкоштовно?» ми з Валею вирішили, що вже час дати оце «безкоштовно». Не секрет, що наші книжки є на тих чи тих сайтах і нелегально завантажуються.

Ми хотіли надати можливість мати якісну і легально завантажену книжку як противагу нелегально завантаженій. Також тепер, зустрічаючись із дітьми, які справді не спроможні купити книжку, ми можемо роздрукувати цю. Ми можемо дати вчительці pdf-ку. Щоби діти читали літературу, яка відображає їхню дійсність, і бачили себе не десь поза межами України, а в нашій країні. 

Вік 10-12 років дослідники (теоретики і практики) дитячої літератури називають піком читання саме за цікавістю та інтересами. У цьому віці дітям важливо мати величезний вибір книжок. Також у дівчат 10-11 років починається пубертатний період.

Щодо саме цих вікових категорій, то нам бракує реалістичної прози, культурно свідомої і мультикультурної прози, якісного фентезі та фантастики, горору, повістей-екшенів, майже відсутня графіка і комікси, майже відсутній якісний нон-фікшн. Література в перекладі дещо заповнює ніші. Але нам потрібні свої «дзеркала». І було б добре, аби вони творилися активніше.

Цікава сучасна дитяча література має читатися в школі. Також треба добре розвивати бібліотеки для дітей. Саме вони можуть робити великі замовлення на сучасну дитячу літературу. І бажано, звісно, вирівняти перекладну дитячу літературу з українською дитячою літературою, аби наші діти не асоціювали себе з дітьми з Техасу чи Нью-Йорка. Це, звісно, має бути колаборацією.

Нам нині треба «закликати» видавців не ставити акценти на переклади і йти простим шляхом, а запрошувати українських авторів працювати в тих чи тих форматах і жанрах. Ми вже маємо вдосталь своїх авторів.

Читайте також: «Мене звати Мар’ям»: Історія одного вимушеного переселення