uncategorized

Сьогодні, коли ми вживаємо слово «приватність», ми маємо на увазі його політичне значення. Ми турбуємось щодо інших людей і щодо того, як вони можуть на нас впливати. Ми думаємо про те, як вони могли б використати інформацію про нас у власних цілях, або завадити рішенням, що по праву належать нам. Ми уважні до меж, що розділяють публічне життя від приватного. Йдеться про те, що ми могли б назвати громадянським значенням приватності.

Звісно, такий погляд на приватність є важливим. Але існують також й інші шляхи. Один з них дуже гарно висловлено в «Місіс Делловей», у знаменитому епізоді на початку книги. Це спогад того часу, коли Клариса була підлітком. Одного вечора, вона гуляла парком з якимись друзями: два докучливі хлопця, Пітер Волш і Джозеф Брайткопф, і дівчина, Саллі Селтон. Саллі була сексуальною, розумною, Богемною і мала в собі «якусь недбалість поводилась так, ніби вона могла говорити будь-що і робити будь-що». Хлопці рухались попереду, занурені у нудну розмову про Ваґнера, тоді як дівчат залишили позаду. «Найгостріша мить всього її життя припала на час, коли вони проходили повз кам’яну урну з квітами». Саллі підібрала квітку з урни і поцілувала Кларису в губи:

«Весь світ ніби перевернувся! Інші зникли, коли вона була одна із Саллі. І в неї було відчуття, ніби вона отримала загорнений подарунок, який вона мала просто зберігати в себе, однак не відкривати його – діамант, щось нескінченно прекрасне, що, поки вони йшли далі (вгору й вниз, вгору й вниз), вона потроху розкривала, або щось пронизане сяйвом, подібно до одкровення, релігійного почуття!»

Вулф часто відчуває життя таким чином: як подарунок, який ти маєш зберігати і цінувати, але ніколи не відкривати.

Розкривши його, розвієш атмосферу, зруйнуєш сяйво, а сяйво життя – це те, заради чого варто жити. Важко сказати, що могло б означати це «утримування» життя без його розкривання, це одна з загадок її книжок. Але це дотичне до ідеї збереження життєвої таїни, коли залишаєш певні речі неописаними, невизначеними і незбагненими, насолоджуючись відчуттям допитливості, несподіванки, бажання й очікування.

Це залежить від підсиленого відчуття цінності життя і його крихкості, і від Гайсенберґівської ідеї про те, що, коли воно зачіпає наші найбільш абстрактні і духовні інтуїції, гранично близьке споглядання змінює наше сприйняття. Це стосується, іншими словами, різновиду внутрішньої приватності у значенні, що ти захищаєш себе не лише від допитливих поглядів Інших, а й від власних очей. Назвемо це мистецьким сенсом приватності.

Багато людей погоджується з думкою, що кожен з нас має певну непохитну «внутрішність» (англ. – innerness) – сутність нашої індивідуальності, яку ми не можемо розділити з іншими (Левін наприкінці «Анни Кареніни» називає це своїм «святе святих», і каже, що неважливо, як близько він підходить до людей, які його оточують, завжди буде «однакова стіна між святим святих моєї душі й іншими людьми, навіть моєю дружиною»).

Вулф цікавило те, яким чином ми стаємо свідомими цієї внутрішності. Ми краще пізнаємо її, вона вважала, коли нас змушують, в моменти «оголення», захищатись від зовнішнього світу.

У відчутті самозахисту може бути щось приємне, подібне до одкровення, через що ми зумисне відшукуємо обставини, коли найгостріше відчуваємо різницю між зовнішнім світом і нашим внутрішнім «я». Вулф була зачарована міським життя – відчуттям демонстративної самотності, що викликають прогулянки вздовж тротуарів, «вуличне полювання», як називала це письменниця, дозволяє загубити і віднайти себе у ритмі міських новин і фамільярності.

Продовження читайте за посиланням. 

Автор – Джошуа Ротмен, переклад – Дарини Ніколенко