uncategorized

Емма Андієвська – одна з патріархів сучасної української поезії. Вона народилася 1931 року в місті Сталіне – зараз Донецьк – а публікуватися почала з 1949 року. Андієвська належить до тих українських письменниць, що більшу частину свого життя мешкають не в Україні: 1943 року вона з родиною виїжджає на Захід, 1957 року перебирається в Нью-Йорк, а 1959 року – у Мюнхен, де мешкає нині.

Літературознавча традиція незмінно називає Емму Андієвську чільною представницею Нью-Йоркської групи поезії – гурту українських поетів в еміграції, що сформувалися навколо італійського кафе Peacock на Мангеттені, в Нью-Йорку, в п’ятдесятих роках XX ст. Сама Андієвська рішуче відмежовується від своє участі в групі, заявляючи натомість: «Я – Андієвська», проте в Світлої пам’яті Богдана Бойчука, одного із засновників Нью-Йоркської ґрупи, в приватному архіві зберігається «заява» Емми Андієвської про вихід із групи, що опосередковано свідчить про її участь у ній.

У той час, як більшість офіційних поетів УРСР завзято римувала Моральний Кодекс Будівника Комунізму (саме їм ми завдячуємо ототожненню поезії саме з римованою поезією, що де-не-де трапляється і понині), а значна частина їхніх діаспорних колег займалася тим самим, замінивши Моральний Кодекс Будівника Комунізму на «Борню за Україну», Нью-Йоркська група вперше в нашій мові розпочала рівноправний діалог із Езрою Паундом, Сен-Жон Персом, Ґеорґом Траклем, Федеріко Ґарсія Льоркою та ін. Тобто Нью-Йоркська група рішуче відмовилася від ідеологічно ангажованої «поезії».

Емма Андієвська – не перший Шевченківський лауреат з поетів Нью-Йоркської ґрупи: рівно десять років тому – 2008 року – премію отримала Віра Вовк, щоправда вона теж називає себе «самовладною «групою Ріо-де-Жанейро». Проте, якщо Віра Вовк, як звертає увагу Юрій Барабаш, є все ж найбільш національно ангажованим поетом Нью-Йоркської групи (одна з її книг навіть називається «Іконостас України»), то Емма Андієвська явно перебуває на іншому полюсі. Ось один із моїх улюблених її віршів із книжки «Народження ідола» (1958):

ҐРУНТИ ВСЕСВІТУ, ДЕ ТВОРЕЦЬ

Як проти вітру, проти його волі
Шпаки ішли, їх крила — світлові роки,
З глибин, що розкривалися, як овоч.
Шукали : хто дає веління ?
Він лежав
У краплі вічности
В рожевій протоплазмі.
Часом
тим, що його шукали,
Він з’являвся
Крізь злами всесвіту кори
Сипучим громом крізь медузні фільтри.
З’являвся
Перед фасетними очима
Тих, що поза ним,
На скибах піни тиміяму,
Запалюючи всесвіту світильні.
То заникав :
(Тоді виклублювалось небуття з заглушин,
Сонцями мороку, як гирями дощило —
Ломилося в передсвітів сургучні,
Там, де творилося найменше,
Де по залиплих цукром пуповинах
Снували кокони веселок,
Молюски світла,
Куди не досягали навіть ті,
В яких обличчя риби бо півнів).
       То знову
Гудів себе :
По всесвіту, як по теперішній воді,
Розходилися відображення Творця,
А він лежав
У краплі вічности
В рожевій протоплазмі
Непорушний. 

Якщо в Нью-Йоркській групі Емма Андієвська є «незвичною серед незвичних», то на Батьківщині вона донедавна взагалі була «чужою серед чужих». Хоча Андієвська регулярно видає – вже в Україні, а не за кордоном – книжки, до неї досі в кращому випадку ставляться як до незрозумілого курйозу з історії літератури; її твори майже не потрапляють до книжкових рейтинґів чи навіть оглядів – бо поезія, і поезія Емми Андієвської як один з найкращих її зразків, не підлягає патанатомічному літературознавству – це коли можна вичерпно пояснити як це зроблено.

Читайте також: Осінній огляд поезії: книжки для закладок із жовтого листя

Нині в Україні представники трьох професій маскують своє ремесло під поезію: це шкільні вчительки, естрадні співаки і топ-блогери соціальних мереж. Їх всіх ріднить те, що вони працюють із масами. Проте митець не працює із масами – він працює із мистецтвом.

Читайте також: Емма Андієвська:

Щоб робити справжнє – потрібно постійно жити цим

Поезія Емми Андієвської немає нічого спільного із тим, що широкий загал вважає «поезією»: її вірші позбавлені публіцистичності, моралізаторства, дидактики, вона не їздить і не виступає із рок-гуртами, не фотографує свої книжки із ногами чи кавою, і не розміщує ці фото в Instagram. Іншими словами, поезія Емми Андієвської – це чисте мистецтво. «Свобода – це також свобода од риторики», – так дозволю перефразувати собі Умберто Еко.

А поезія – це свобода!

І рішення Шевченківського комітету відзначити поезію Емми Андієвської нарешті фіксує безсумнівні здобутки її мистецтва і їхній безсумнівний пріорітет перед кон’юнктурними швидкоплинностями, до яких маси такі ласі. Фіксує не для Емми Андієвської – як митець вона цього просто не потребує – а для української поезії, яка цього якраз потребує якнайбільше.

І саме тому, якщо чинний склад Шевченківського комітету залишиться в історії, то залишиться він саме цим – відзначенням поезії Андієвської найвищою українською мистецькою нагородою; формалізацією її безсумнівного центрального становища в Каноні українською поезії саме як митця-чистого-мистецтва (іншим мистецтво бути і не може), а заразом і центрального становища мистецтва її колег з Нью-Йоркської групи, Київської та Лаврської шкіл – безсумнівних і найвищих вершин української поезії.

Як відомо, за результатами голосування комітету Шевченківської премії Емма Андієвська отримає Шевченківську премію з літератури 2018 року