Читомо > Блоги > Карби пам’яті Романа Іваничука

Блоги

Карби пам’яті Романа Іваничука

20.09.2016 0 Автор:

Срібне коло,

Срібне коло місяченька,

Де пробігла доріженька,

Де майнула молодість моя,

Там кувала зозуленька,

Там співала матусенька

Зачаровані слова. 

Ця пісня долинула з вулиці, з весняного надвечір’я, з вулиці Паркової, де мешкала моя сім’я. Настільки тонко, чисто, вишукано, романтично, що проникло просто в душу.

Відчинив вікно і побачив просто посеред вулиці коло – гурт людей в місячному сяйві, що співали і похитувалися в такт. Слухав і дивився заворожено, бо таке трапляється дуже зрідка в житті. Пізнав декого з них, кого вже знав з театру, чи спілки письменників, куди не раз ходив з дідом Андрієм і бабцею Дорою. Були там Святослав Максимчук, Федір Стригун, Ніна Бічуя, Роман Безпалків, Юрій Брилинський, Богдан Козак, співачка Леся Стадник, хтось із сестер Байко, можливо, Богдан Стельмах і Роман Іваничук. Вже не пригадую хто саме, але здається саме вони. З того часу минуло вже багато літ. Я ж бо був школярем.

Романа Іваничука і декого з названих знав ще з дому діда і бабці, з якими приятелювали. Донині в мене є тонкі книжечки з їх бібліотеки «Прут несе кригу» з 1958 року і «Не рубайте ясенів». Не читав їх, бо мене тоді цікавили первісні люди, динозаври, комахи і рослини.

Вже пізніше, захопившись історією, після Семена Скляренка, Юліяна Опільського, Зінаїди Тулуб, Володимира Малика, Андрія Чайковського, Адріана Кащенка прочитав «Мальви. Орда» Романа Іваничука – і ніби прозрів.

Настільки емоційно винятковими і близькими видалися мені долі Марії, Соломії-Мальви, усіх описаних героїв. На цей час я вже кілька разів побував з батьками в Криму – в Сімферополі, Ялті, Алушті, Феодосії, Севастополі, отже, відчував описане середовище. А ще більше, бо бачив ті мальви і білі й жовті, рожеві й пурпурові – високі до 2 метрів під біленою хатою прабаби Насті в Малій Горожанні, і низенькі припорошені, притоптані край битого шляху.

Як точно обрав письменник образи для Краю і чужини, для різної долі рідних людей.

Не знаю відколи, може й під впливом цього твору, ім’я Марія стало для мене одним з символів України.

Наступним одкровенням з історії України стали для мене «Черлене вино» і «Манускрипт з вулиці Руської».

ivanychuk2

Не міг уявити собі, що хтось так чуттєво, так реально зуміє перенести мене у XV століття, в епоху князя Вітовта, Свидригайла, братів Рогатинців, зростання Успенського братства. А ще ж усе це помножилося на те, що в 1973 році побував з друзями у Литві – у Вільні, Паланзі, Каунасі на Лайсвес Алеї, де ще не відремонтували лавочки після самоспалення Романа Каланти і студентських бунтів, побачив історію Литви у музеях і справжні мури, зведені, Гедиміном, Кейстутом і Вітовтом.

Саме у той час, коли читав ці твори, була закінчена реставрація мурів Олеського замку, у якій брали участь приятелі з Львівського художнього інституту (Академії мистецтв). Саме там, на замковому ставі, познайомився з Борисом Возницьким.

Власне тоді пізнавав Львів зсередини – лазив по сутеренах, дахах і горищах, по майстернях художників, які там містились. Десь у той час ходили ми з приятелями у пивбар «Під Вежу», у «Комарик» під Заньковецькою, у «Кентавр» на Ринку, в «Шоколадку» під «Світочем», у «Білого Коня» з розписами Володимира Патика, у «Лиса Микиту» під Спілкою Письменників, де Романа Іваничука Євген Безніско зобразив, здається, у вигляді Вовка. Майже нічого з цього більше нема. Все з’їли різні криївки, штольні і копальні кави, шоколаду та пузаті хати.

Звичайно ж, що усі ці сакральні місця відвідував і Маестро Іваничук у товаристві літературно-театрально-мистецької свити. І ми, молодші, лише поштиво звертали увагу на поважних зубрів через два столики і часом лиш дослухалися до окремих фраз.

Роман Іваничук і Софія Волощак

Часто «Жовтенята», пізніше «Дзвонарі» з вулиці Ватутіна, тепер Князя Романа, заходили у «Старий Львів». Частував переважно усіх Роман Іваничук («Папа») оскільки він, чи не єдиний з усіх колег жив суто з літературної творчості, завдяки своєму таланту і неймовірній працьовитості.

Про це розповідав мені художник Роман Безпалків, частий учасник тих літературно-мистецьких і філософських розмов і одкровень при каві.

Ось як про це оповів:

«В третій завжди ми збиралися там на каву в «телєвізорі», такому гастрономі навпроти «України», кінотеатру, коло підземного переходу. Він називався або «акваріум», або «телевізор», бо там все видно було довкола.

Там актори в третій закінчували репетиції, потім також приходила редакція журналу «Жовтень», письменники зі спілки. Бодьо Стельмах тоді ж був. Дмитро Герасимчук був відповідальним секретарем спілки. Ми там завжди збиралися і звідтам скидалися, хто мав гроші, і «козу водили”. Дмитро завжди казав: «От я сьогодні, хлопці, дістав гонорар, так що можу вас …», – то гонорар за оповідання давали по 30 карбованців.

Іваничук приходив, завжди мав гроші, але він брав маленьку компанію. Тобто Кудлик, я, Брилинський, хтось із акторів. Він мав гроші – як романіст. Та він заробляв великі гроші.

То вже потім, як йому розсипали «Мальви» і «Журавлиний крик», то вже урвалося… Ну і все порізали. Вже був тираж…

Ми з Іваничуком 40 років вже. Він тут був з Ніною і каже: «Слухай, Ромку, скільки я вже до тебе по тих лікарнях ходжу? – Як скільки? Вже сорок років».

Але вже як він від когось відвернувся, то все…

Portret_450x572Портрет Романа Іваничука (Роман Безпалків) 

Він просто є такий принциповий, бо він син вчителя. Його рідний брат Нусько, вже тепер помер, а 25 років відбухав в Воркуті, в УПА був хлопчиком ще зовсім малим.

То ж Іваничука виключили з університету, потім відновили. Там далі в партію. Єдине, що він потім не писав нічого негідного».

Але повернуся до тих вражень від «Манускрипту з вулиці Руської». Там був настільки вивчений історичний матеріал, автор настільки вжився в епоху, що навіть науковці, архівісти були переконані, що такий манускрипт Іваничук знайшов на Руській, але не зміг зберегти і тому написав про це роман.

Думаю, що й під впливом цього твору Юрій Андрухович написав низку своїх ранніх поезій про Львів, у яких, як і в романі, відчувається середньовічно-ренесансовий дух і суто львівський колорит.

Якось побачив Романа Івановича в трамваї-«четвірці» на розі Івана Франка і Зеленої. Саме мав у руках цю його книжку. Підійшов і подякував йому за прекрасні твори від усього мого покоління. Цікаво, як він тоді сприйняв ту дещо патетичну трамвайну сентенцію. Вже за хвилю зійшов на Пекарській. З його вродливого вольового обличчя сторонній людині зрідка можна було прочитати його емоції.

Пізніше довелося мені побувати і в помешканні Іваничуків, десь в середині 80-х років. Пригадую, що мав передати щось від Ірини Калинець, запросити на якийсь захід. Тоді ще небезпечно було говорити телефоном. Запам’яталися височенні ряди полиць бібліотеки, чистота і ясність кімнат.

Звичайно, багато більше і цікавіше про грані характеру і творчість Романа Іваничука могли би розповісти його друзі, колеги, навіть мої родичі, які замолоду зустрічалися на сімейних урочистостях, святах і різних літературних вечорах.

1985 року Роман Іваничук був відзначений Шевченківською премією за романи «Четвертий вимір» про Івана Франка та «Вода з каменю» про Маркіяна Шашкевича. Саме під впливом цього твору Роман Безпалків створив портрет Шашкевича.

shaskevych_450x582Портрет Шашкевича (Роман Безпалків) 

Мені ж довелося знатися з деким з його літературних персонажів і не раз брати участь в експедиціях у Тустані, описаній в романі «Шрами на скалі».

Колись-то я зайшов до свого світлої пам’яті приятеля Юрія Охріменка, лікаря і редактора газети. Бачу – сидить обкладений купами книг. Дивлюся – усе твори Іваничука. Каже, – мушу перечитати усього класика української літератури.

На жаль, я не можу ще цим похвалитися. Прочитав лиш третину з усіх його новел, романів, повістей.

Вдячний Роману Івановичу не лише за його високу і багатогранну творчість, а за громадську патріотичну і державницьку позицію й чин, за «Просвіту», за високо поставлену моральну планку, за принциповість і відстоювання прав українців на найвищому державному рівні. Дійсно заслужено цей великий чоловік нагороджений низкою орденів і звання Героя України.

З огляду на це незрозумілим видається мені те, що на похороні Романа Іваничука не прозвучало слів прощання від найвищого керівництва держави.

Ми ж не прощаємося з Іваничуком – надто глибоко закарбувалися його слова у пам’яті кожного, хто любить і шанує добру літературу, хоча б і ці: «Література – це храм, а не дім розпусти».

Минаючи будинок, у якому багато літ жив Роман Іваничук, один із небагатьох у Львові неокласицистичних будинків на вулиці Пекарській навпроти вулиці Туган-Барановського, не раз думав собі, що добре б у цокольному приміщенні цього будинку створити літературний музей, скажімо, неокласиків. Це приміщення під терасою, що було кимось «приватизоване» за безцінь, нині продається і руйнується. Сьогодні подумалося, що до правильних і гарних слів, мовлених на прощанні з Письменником, представники влади могли б додати ще й дію з пошанування його пам’яті саме тут. Адже, як було мовлено, з Іваничуком відходить ціла епоха. Саме їх – справа зберегти гідну пам’ять про неї.

***

У суботу вранці, 17 вересня, на 87 році життя у Львові помер відомий письменник, автор історичних романів Роман Іваничук. Тут якраз тривав Форум видавців, на якому письменник завжди зустрічався з читачами та презентував книжки, тому його відхдід став не лише болючим усвідомленням того, що відійшла епоха, а й символічним. Поховали Іваничука на Личаківському кладовищі.

Юрій Волощак – архітектор, громадський і культурний діяч, мандрівник, есеїст

Дякуємо за допомогу у підготовці матеріалу Данилові Ільницькому

Чільна світлина ukrainka.org.ua
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe