uncategorized

Українську культуру створювали не лише українці за національністю, що особливо стосується культури ХХ століття. У книжці «Вірю, що я не пасинок» поет і літературознавець Велвл Чернін показав присутність і діяльність євреїв в українській літературі протягом майже двохсот років. Одразу скажемо, що єврейське походження не означає, що творчість цих літераторів є екзотичною і неодмінно містить єврейські мотиви. У когось із цих письменників проступають рефлексії щодо своєї подвійної ідентичності, у когось – ні.

На основі праці Черніна ми обрали 4 українських літераторів єврейського походження і розглянули їхні здобутки, основні риси їхніх творів та ступінь вияву єврейської ідентичності на письмі.

Кесар Білиловський: маргінальний вибір

Кесар Білиловський – доктор медицини, поет, редактор, перекладач єврейського походження, який симпатизував українському національному відродженню і був серед числа представників неукраїнських народів, які долучилися до творення не російської, а української культури. Варто сказати, що феномен залучення євреїв до не імперської культури – нетиповий. Більшість євреїв інтегрувалися в мовно-культурне середовище міста та в культуру імперії, тобто в російську. Але, як бачимо, були й винятки.

Білиловський публікувався під псевдонімами: Цезар Білило, Іван Кадило, Ольгин, Цезарко. Два його вірші були відомими свого часу романсами, покладеними на музику Миколою Леонтовичем. Це «Дайте бо жить» («В чарах кохання») та «Моя пісня». Він переклав і опублікував у Ляйпцігу німецькою вірш Тараса Шевченка «Нащо мені чорні брови», написав кілька статей про Шевченка для журналу «Зоря», перекладав українською твори Ґете, Шиллера, Гайне, був редактором альманаху «Складка». Щоправда основною роботою Білиловського була медицина, яку він вивчав у Дерптському, Лейпцизькому, Віденському, Ієнському університетах.

Цікаво, що Білиловський одним із перших серед українських письменників звернувся до східної культури, що стало наслідком його перебування в Персії. Йому належать цикл ліричних поезій «Персіянські мотиви», поема «Цар Джеган, або Мармуровий сон». Поезія Білиловського звертається до соціальних проблем, несправедливості, несвободи. Скажімо, у поемі «Цар Джеган» звучить критика усіх основних релігій, у тому числі й іудаїзму, і заклик «не ждати добра на небі». Тож, не зважаючи на його походження і релігійні погляди своїх батьків, Білиловського більше цікавить навколишня соціальна дійсність і земний добробут поневолених людей, які знаходяться поруч.

.

Іван Кулик: наші євреї в наші 20-ті

Іван Кулик належить до покоління письменників Розстріляного відродження. Народився в родині меламеда, вчителя єврейської початкової школи, хедеру. Протягом свого життя Кулик встиг з родиною переїхати до США, повернутись назад в Україну, побути радянським консулом у Канаді, пожити в Харкові у відомому сьогодні письменницькому будинку «Слово». Про себе говорив як про «середущого» поета, покладаючи надії на силу колективної праці, а не індивідуальних якостей.

Його поетика – поетика «ми», а не «я». Але такі колективістські ідеали не означали, що його єврейське походження не вирізняло поета з юрби. Наприклад, Винниченко, роблячи нотатки про зустріч з Куликом, писав таке: «Тут же був і Кулик – «народній комісар закордонних справ». Також дрібненький, з борідкою, білявенький жидок. Їхні жінки. Але цікаво: обидва балакають цілком вільно і гарно українською мовою. А Кулик, видно, з своєю жінкою тільки по-українському». Ці слова нагадують, що на Кулик дивилися дещо підозрілим поглядом, як на чужинця в українському культурному середовищі.

Віршам Кулика притаманний гуманістичний пафос і радісне прагнення оновлення світу, діяльності, революції. Кулика цікавила соціальна проблематика: йому притаманна революційна свідомість, відчуття радості від нової дійсності, яка настала з приходом комунізму, що характерно для багатьох письменників цього періоду. Щоправда його єврейське походження дає підстави подумати, а чи не означав цей оновлений післяреволюційний світ, де всі стають рівними, можливістю інтегруватися в українське суспільство представнику іншої національності.

Окрім письменництва Кулик займався перекладами. Йому належить переклад «Листя трави» Вітмена, «Антології американської поезії» (1928), урбаністичних поезій американця Карла Сендберґа «Дим і криця» (1931) та «Поезій» грузинського романтика Ніколоза Бараташвілі (1936). Загалом зв’язок з американською літературою і досвід проживання в США і Канаді є важливими складовими розуміння Кулика як поета. Він звертався до теми страждань підневільного чорного населення Америки у «Чорній епопеї», яка закінчується закликом до єднання білих і чорних.

З натяжкою, але можна спробувати відчитати в цьому не тільки заклик до рівності не залежно від походження й статків, це також заклик до расової і міжнаціональної рівності, в чому сам автор є зацікавленим. Згадаймо також, що Петровський-Штерн, аналізуючи Кулика, писав: «Імовірно, так само під впливом Бабєля Іван Кулик у «Записках консула» порівнює зубожіння й занепад індіанських резервацій у Канаді з вимиранням єврейських штетлів у Польщі».

Як і багатьох інших представників інтелігенції того часу, Кулика спіткала трагічна доля його покоління – звинувачення в тому, що він був агентом англійської розвідки й розстріл у 1937 році.

Читайте також: (Не лише) єврейське питання: дві нон-фікшн книжки не для всіх

.

Леонід Первомайський: український Бабель

Ілля Шльомович Гуревич, краще відомий нам як Леонід Первомайський, – певно, найвідоміший з-поміж українських письменників єврейського походження. Він виріс у родині палітурника у штетлі на Полтавщині, у дитинстві бачив єврейські погроми під час Громадянської війни, враження від яких відбилися в ряді його прозових творів.

Первомайський починав як радянський революційний романтик. «Ми молода невмируща сила, нам до старого нема вороття», – такими поетичними рядками Ілля Гуревич поривів зі своїм єврейським минулим, ідучи змінював ім’я в паспорті на Леоніда Первомайського і вітаючи таким чином початок нової епохи. Із цим ентузіазмом Первомайський поїхав у Харків, тогочасну культурну столицю, подалі від місця свого дитинства, від якого молодому літератору віяло занепадом. Аналізуючи цей старий світ, від якого тікав поет, Петровський-Штерн пише, що штетл в описах Первомайського – «занепале й брудне містечко, де панують розруха, злидні і юдейські релігійні забобони, приречене на забуття і смерть».

Варто згадати, що момент поривання з усім старим загалом було характерне для більшості митців у 20-ті роки. Щоправда Первомайський не так просто позбувався свого єврейського минулого, він ще довго осмислюватиме його у творах і звертатиметься до єврейських метафор у своїх текстах протягом другої половини 20-х років. У цих ранніх творах письменника йдеться про народження нового покоління євреїв, які прагнуть розриву зі своєю традицією, відходу від релігійності й архаїзмів традиційної культури. Можна сказати, що в нього лунає есхатологічний мотив загибелі старого єврейського світу і радісне вітання нового прекрасного світу, який на практиці виявився не зовсім тим, на що очікувала інтелігенція. До того ж порвати з єврейським минулим не означало відмовитись від духовного пошуку своєї землі обітованої, яку письменник знайшов в образі Україні.

Варто згадати, що Первомайський був серед тих письменників, які звертався до трагедії Голокосту, хоча в Радянському Союзі натяки на те, що нацисти під час війни переслідували саме євреїв, а не представників усіх національностей, прирівнювалось до сіоністської пропаганди. Після війни був нагороджений Сталінською премією, а в повоєнні роки віддалився від радянської ідеології, але пізніше не став дисидентом. Загалом повоєнний час був для Первомайського досить хитким, як і ставлення до нього офіційної літератури: його твори не забороняли і не схвалювали.

Сьогодні для широкого загалу єврейська ідентичність Первомайського не є очевидною передовсім тому, що він більше відомий нам як поет, а не прозаїк. До того ж у 50-ті автор спростив єврейську складову своїх книжок, імовірно під тиском цензури. Петровський-Штерн, аналізуючи ранні й пізні редакції творів, засвідчує вилучення звідти всього єврейського. Зокрема, пишучи про оповідання «Парасолька Пінхуса-Моті», він зазначає, що «у ранній редакції люди зверталися до головного героя виразно по-єврейськи – «реб Пінхус-Мотя», в пізній редакції – по-християнськи «чоловіче добрий». У 1926-му герой загортається у єврейський талес, у 1958-му – просто в молитовне покривало». Тож цілком можливо, що через корекцію ранніх творів Первомайського ми загубили свого українського Бабеля.

Читайте також: Покарати не можна читати: сумнозвісні погляди і вчинки письменників ХХ століття

Мойсей Фішбейн: громадянин української мови в екзилі

Поет, прозаїк, есеїст, перекладач Мойсей Фішбейн народився 1946 року в Чернівцях, називає себе «етнічним буковинцем» й виступає проти визначень українсько-єврейський поет, мовляв, можна бути поетом або українським, або єврейським. Фішбейн належить до літературного покоління сімдесятників, «тихих» поетів, а його перша публікація з’явилася в часописі «Вітчизна» у 1970 році за сприяння Миколи Бажана. Поет товаришував з відомими українськими перекладачами Лукашем і Кочуром. У 1979 році емігрував в Ізраїль і провів понад 20 років за кордоном.

Як і для інших поетів 70-их і 80-их, чия творчість була зосереджена не в офіційних часописах, а в андеграундному середовищі, для Фішбейна характерне звертання до архетипів і релігійних мотивів, тож його єврейська образність є цілком у дусі поезії цього часу – згадаймо Київську школу, поезію Грицька Чубая чи Василя Герасим’юка, які часто зверталися до біблійної тематики і біблійних образів (Герасим’юк до образу Єзавелі, Чубай – образу пророка Єремії, Марії і до П’ятикнижжя, намагаючись написати свій поетичний кодекс морально-етичних норм ).

Сучасні реалії і особисті переживання Фішбейна подаються крізь єврейські образи й теми: перебування на еміграції він порівнює з екзилем, вигнанням, а туга за рідним краєм виступає метафоричною тугою за Єрусалимом. Як і в Леоніда Первомайського, у творах Фішбейна є яскравий образ землі обітованої, Палестини. І, як і Первомайський, він віднаходить свою Палестину в Україні, порівнюючи горби Єрусалима з київськими пагорбами, а Дніпро з Йорданом.

Пошук землі обітованої поета нього постає пошуком духовним і моральним, а релігійні образи, присутні в тексті, модернізовані й відсилають не стільки до релігійних, скільки до морально-етичних ідеалів. Ліричний суб’єкт поезій Фішбейна – образ пророка Мойсея, вигнаного зі своєї землі, який, достоту як автор, чекає на оновлення світу й повернення в рідний край. Врешті-решт, Мойсей Фішбейн повернувшись в Україну у 2003 році, є лауреатом премії ім. Василя Стуса.

Матеріал для дослідження: 

Велвл Чернін. Вірю, що я не пасинок. — Львів : Видавництво УКУ, 2016. — 120 с.