uncategorized

Пер. з пол. Тараса Прохаська. – Львів: Видавництво Старого Лева, 120 с.

Невеличка книжка «Галицькі оповідання» вийшла у Польщі у 1995 році. Після неї Стасюк чи не щороку видає щось нове, а от Видавництво Старого Лева взялося за переклад саме цієї ранньої книжки. Певно, через те, що оповідання саме галицькі, а не, скажімо, сілезькі. А тому можна сказати: це про нас, це нам близько.  

Втім, не очікуйте української Галичини в цій книжці. У «Галицьких оповіданнях» є тільки Польща, але ж ми знаємо, що польське минуле багато в чому подібне до українського сьогодення.

П’ятнадцять оповідань публікувалися у часописі Tygodnik Powszechny, а краківське видавництво Znak зібрало їх під однією обкладинкою. Попри цю, на перший погляд, окремішність, оповідання добре укладаються в цілісну повість. Між іншим, в Україні вже знайомі з кіноінтерпретацією кількох текстів з книжки. Стрічку «Вино з полуниць» режисера Даріуша Яблонського, зняту за мотивами кількох галицьких оповідань, показували на київському кінофестивалі «Молодість» у 2008 році.

Ці тексти про занепад, тривання й відродження у селищі Жлобіска у Низьких Бескидах. Жлобіск на мапі не знайдемо, зате знаємо, що це неподалік від цілком реальної Дуклі – про неї Стасюк також написав книжку двома роками пізніше за «Галицькі оповідання». Певно, це один із наймиліших Стасюку обрисів на мапі. Багато років тому письменник переїхав сюди з Варшави: спершу до Чарного, а потім до Воловця на Словацькому кордоні. На зацікавлені запитання журналістів, як йому в тій глушині живеться, зазвичай: «Я і у Варшаві до театру не ходив».

Читачів, знайомих із творчістю Анджей Стасюка (передусім із українськими перекладами «Фадо», «Дорогою на Бабадаґ», есею «Моя Європа»), «Галицькі оповідання» можуть здивувати. Замість географічних медитацій над мапою Центрально-Східної Європи побачимо, як діють окремі напівмістичні постаті Юзека, Владека, Бабки, Косьцєйного, Рудого сержанта. Хоч і містичні, разом з тим вони занурені в щоденну дійсність, зайняті потребами виживання, максимально приземлені й реальні:

«Отож він цілковито відданий відчуттям і обережності, швидкому вирішенню, як скористатися моментом. “Коли їж, то їж. Коли п’єш, то пий”. Такі вказівки майстри дають адептам дзен».

Мешканців Жлобіск можна назвати міфологічними героями доби раннього капіталізму в Польщі. Саме вони творили капіталістичний хаос із соціалістичного космосу, і саме їхні образи лишаться у священній книзі 90-х:

«Структура системи розсипалася на дрібний мак, бо в ній жив Юзек, його брати і сестри, легіон позбавлених коріння і звільнених від обтяжливих приписів моральності, релігії та пам’яті».

Життя цих янеків та марисьок ще частково обертається довкола звичної монотонності: ліс, горби, дерева, тварини. Цю одноманітність, на якій тримається світ, Стасюк влучно й лаконічно характеризує: «Жодних змін, трохи грошей, вставати на світанку – завдяки цьому триває світ». Жінки з порепаними руками порпаються на городах, але поруч існує Владеків кіоск, напханий дезодорантами, та Янекові джинси із купою кольорових нашивок, що їх він привіз зі Швеції.

Новий світ, що входить до монотонної дійсності Жолбіск, для Стасюка пов’язаний передусім із кольорами. Саме кольори так бентежать старих жінок, і ті німіють перед кіоском, ніби перед новим божеством. Стасюк вдається до зворушливого порівняння зі звірятами, котрих випустили з ковчегу і лишили оглядати барвистий пейзаж. Від старого світу лишилося хіба місце, прямокутник сірої землі, «як клаптик здертої шкіри». З оповідання «Місце» про лемківську церкву, багато дізнаємося про світогляд Стасюка. До цього оповідання захочеться повернутися не раз.

 У «Галицьких оповіданнях» з’являється один з найулюбленіших Стасюкових мотивів – мотив «світу, що відходить», тимчасовості та перечікування та пейзажу, що «цілком природно йде до занепаду в згоді із законами ерозії». Символом цього світу є дерев’яна лемківська церква, тобто місце, де вона стояла. Саму церкву перенесли до музею. «Однак неможливо перенести місце. Місце не має вимірів. Це пункт і невловимий простір. Тому я і далі не певен, чи її справді забрали», – завершить Стасюк.

• на вокзалі у Жешові;
• якщо любите медитативну Стасюкову прозу;
• на ніч;
• разом із книжкою Леся Белея «Ліхіє 90-ті».

• тим, хто чекає від оповідань динаміки;
• у транспорті;
• тим, хто не витримає сцени різання свині.

Чільна світлина – Культпростір