Читомо > Видане > «Шенгенська історія» Куркова: все, що ви й так знали про Європу і не боялися запитати

Видане

«Шенгенська історія» Куркова: все, що ви й так знали про Європу і не боялися запитати

13.03.2017 0 Автор:

Андрей КурковШенгенская история. Харьков: Фолио, 2016 — 720 с.

Андрій Курков – унікальний письменник. Він практично сам заповнює нішу відомих російськомовних українських прозаїків, будучи до того ж одним із найбільш знаних за кордоном наших сучасних авторів. Тому оминути увагою його найновішу книжку вкрай складно. Особливо зважаючи на тематику і назву, яка сама так і промовляє: куди, мовляв, ще актуальніше?

Основні події роману пов’язані з трьома литовськими молодими парами, які наприкінці 2007 року зібрались вирушити жити до Європи, бо ж саме тоді для Литви починала діяти угода, що відкривала її громадянам кордони Європейського Союзу. Кожна з них мала різну ціль на мапі: Лондон, Париж і Рим. Перші дві вирушили за обраним маршрутом, а от третя змушена була лишитися вдома. І з цього моменту оповідь розбивається на кілька частин із паралельним розвитком дій, кожна з яких присвячена долі окремої пари.

Є там і ще одна сюжетна лінія, але про неї згодом. Якщо коротко підсумовувати подальші події: життя перших двох пар складається не зовсім так, як вони уявляли, виштовхуючи їх із омріяних і відтак сильно романтизованих столиць до ширшого і більш буденного простору провінцій Англії і Франції відповідно. Життя ж пари, що лишилася в Литві, хоч і не сповнене пригод (які стосовно перших двох доречніше було б назвати поневіряннями), проте складається значно успішніше і спокійніше. Якщо перші змушені перебиватися разовою некваліфікованою роботою і ледь зводити кінці з кінцями, то третя обзаводиться власним бізнесом і живе майже безтурботним життям у литовській провінції.

kurkovshengen

Знаючи цю фабулу, логічно буде запитати – себе/автора/простір: «І що?». Невже такий сюжет ще може викликати цікавість, коли надворі 2016 чи 2017 рік, а під рукою – в інтернеті, в новинах, у розповідях знайомих – сила-силенна подібних історій, які часом до болю нагадують одна одну? І це з тих найбільш нав’язливих запитань, що супроводжують читання цієї доволі-таки об’ємної книжки. А втім, це все ж стосується не всього роману, а лише (?) трьох його чвертей.

Четверта ж відрізняється від попередніх просто кардинально. У ній ідеться (у тому ж таки синхронному зрізі) про напівміфічного діда на ім’я Кукутіс, який також вирушає у подорож Європою, щоправда, з дещо іншою метою. І полягає вона у порятунку литовців, які опинилися у скруті за межами рідної країни. Його «напівміфічність» проявляється передусім у тому, що геть невідомо, скільки йому років. Знаємо хіба, що він воював ще у Першій світовій. При цьому, він вільно говорить всіма європейськими мовами, носії яких трапляються йому на шляху пішки й автостопом через всю Європу, має купу артефактів минулих епох, які ховає у дерев’яній нозі, і розмірковує про події, які навіть не завжди потрапляли до підручників з історії.

Читайте також: ПреКрасне письменство: 22 помітні книжки 2016 року

І настільки ця частина про Кукутіса відрізняється від решти історії, що часом здається, ніби він на своїй дерев’яній нозі, як від Литви до Ла-Маншу, прийшов у «Шенгенську історію» з іншого тексту. Власне, і всі негативні риси книги, про які піде мова нижче, хоч і стосуватимуться цієї частини, але мінімально. До речі, можна сміливо стверджувати, що роман виграв би, якби в ньому була лише історія Кукутіса (хіба, може, трохи розширена і доповнена). Тоді читачі б отримали не надто довгу, але цікаву історію з ненав’язливим символізмом і приємною ноткою фантастичної загадковості.

 

pink_line1

Натомість маємо текст, зшитий настільки сліпучо білими і товстими нитками, що часом починає здаватися, ніби автор тільки ними і користувався

pink_line1

 

Під час читання з кожною сторінкою і сюжетним поворотом все чіткіше проступає в уяві образ письменницького блокнота, в якому детально розписано, що має статися з головними героями, яких треба додати туди нових і як надовго; яких подій не вистачає для розвитку сюжету, до чого призведе те чи інше рішення і як зберегти зв’язок між усіма цими елементами. А ще там є мапа з відповідними відмітками маршрутів і енциклопедія з кількома закладками. Ясна річ, така робота необхідна, зокрема й для забезпечення фактологічного фону роману. Але коли її аж настільки видно, це навіть починає здаватися непристойним.

Тобто це все зроблено професійно і доволі ґрунтовно, але вже якось надто очевидно. Можливо, справа ще й у тому, що, крім цього сюжетного кістяка, у тексті майже нічого нема. При цьому, за давніми законами драматургії, абсолютно всі розвішені рушниці стріляють, а всі розкладені міни вибухають. І в якийсь момент, коли стається черговий «постріл», не ляснути себе долонею по лобі від усвідомлення аж такої передбачуваності подій стає все важче. І все важче змушувати себе читати далі в надії, що хоч щось у побудові тексту таки зміниться на краще.

Читайте також: «Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника: роман про кохання та людожерів

На такому тлі окремої згадки потребують персонажі. Колись у часи чорно-білого телебачення жінкам-ведучим фарбували губи зеленою помадою: під час проходження через фільтри такий колір сприймався глядачами більш подібним до червоного. Схожі історії з сучасними рекламами, де курку замість олії поливають машинною оливою, або з фільмами, де під час озвучування удари копит імітують за допомогою кокосів. Все тому, що у творах – фільмах, рекламних роликах, випусках новин – так сприймається природніше. Щось подібне справедливо і для художньої літератури. Щоб персонаж здавався живішим і реальнішим, йому зазвичай додають рис і деталей, які у нашому житті зустріти вкрай важко. Та у «Шенгенській історії» ледь чи не всі персонажі настільки прості і «життєподібні», що складається парадоксальне враження: вони ну точно не схожі на тих людей, у реальність яких можна повірити, прочитавши роман.

kkurkovdnipronews.com.ua

Безумовним позитивом (не на фоні негативу, а взагалі) тут є Литва і литовці. Такий ніби і близький народ і простір, але, разом із тим, для нас вони абсолютно незвідані в літературному плані. Ми звикли читати про британців, французів, німців, американців, іспанців, але Литва у романі стала чимось дійсно незвіданим, а відтак цікавим. Зважаючи на цю новизну, звісно, непросто судити про адекватність зображення, але сам факт такого залучення нового простору не може не тішити.

Кілька слів хочеться сказати і про сам стиль тексту – він дещо амбівалентний. З одного боку, видно, що написано його людиною, яка добре знає, як вибудовувати речення і комбінувати їх в абзаци для кращого сприйняття. Та з іншого – часто бачимо, як у словосполучення прокрадаються зайві слова, що не несуть жодного смислового чи стильового навантаження, а тільки розтягують фразу і тим самим змушують довше читати і без того немаленьку книжку. Наприклад, в описі епізоду з процесом заповнення анкети на сайті сказано, що героїня «натиснула на віртуальну кнопочку з написом «Готово»». Тут можна було б спокійно обійтися і без слів «віртуальна», і без «з написом». Та й «кнопка» цілком би обійшлась без того суфікса.

 

pink_line1

Загалом здається, що «Шенгенська історія» за своєю вивіреною, але такою передбачуваною побудовою добре надалася б до екранізації, наприклад, у вигляді невибагливого серіалу. Крім частини про Кукутіса, ясна річ. Хоча творці серіалу все одно б її викинули.

pink_line1

 

Наостанок не можна не сказати також і про те, наскільки дратує вже сама поява роману з таким сюжетом у наші дні. А надто на фоні української безвізової епопеї. Це все до запитання «І що?», озвученого на початку. За своєю суттю текст не пропонує нічого нового навіть не те, що у порівнянні з іншими текстами, але й випусками новин і стрічкою Facebook. Так, багато хто хоче поїхати; так, багато хто не розуміє всіх ризиків і складнощів; так, можна добре облаштуватися і в своїй країні, варто лише мати голову на плечах; і ще багато інших «ага, зрозуміло», які можна перераховувати кілька абзаців.

Читайте також: Що з української сучасної літератури екранізовують

У згадуваного вже химерного Кукутіса була така особливість: поспішаючи на допомогу співвітчизникам, він майже ніколи не встигав до того, як ставалась біда. От і цей роман, на жаль, він теж врятувати не зміг, хай би як не намагався.

napys11

  • тим, хто не чув жодної історії про будні європейських мігрантів;
  • тим, кому цікаво відкрити для себе новий простір у літературі;
  • тим, хто шукає приклади майже академічної побудови сюжету.

napys2

  • тим, хто шукає психологічності в оповіді про міграцію;
  • тим, у кого є можливість дізнатися історії мігрантів із перших уст;
  • тим, хто вважає, що товсті книжки обов’язково ще й глибокі.

Чільне зображення bukinfo.com.ua

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe