uncategorized

Елізабет Ґілберт. Природа всіх речей / переклад з англійської Ганни Лелів. – 

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 704 с. 

«Їсти, молитися, кохати» очолювала список бестселерів The New York Times 187 тижнів. Здавалося б, після цього автор піде на заслужений відпочинок, але не у випадку Елізабет Ґілберт. Через два роки американка вирушила у нову, не менш захопливу «літературну подорож», яку описала в книжці «Природа всіх речей». Український переклад на початку вересня вийшов у Видавництві Старого Лева.

«Природа всіх речей» – це ботанічний роман. Елізабет Ґілберт нанизує на стосунки людини з природою проблеми ґендерності та расової дискримінації, любові в різних її проявах, нетілесної близькості, жадоби до багатства і абсолютної байдужості до нього. Хтось знаходить у цій книжці формули існування природнього і людського часу, дехто – окреслення межі між фізіологією і нетілесною близькістю, а хтось віднаходить в описах моху чи інших зображеннях природи схожість із людською подобою: «Мене захоплює його скромність. Краса моху – в його вишуканій стриманості. Всі решта представники рослинного світу виглядають супроти моху простацькими і грубими».

Історія Алми Віттекер, жінки-бріолога, яка вивчає мохоподібні – це подорож, яка протягом роману видозмінює форму. «Перші п’ять років свого життя Алма Віттекер справді була скромним подорожнім у цьому світі…», – цими рядками розпочинається перший розділ книжки. Авторка неначе готує нас до тих нескромних перипетій, які випадуть на долю головної героїні роману під час її наступних подорожей.

І спершу буде подорож до знань. Алмі ще не виповнилося й чотирьох, як вона вміла рахувати англійською, голландською, французькою та латинською. Згодом дівчинка ходила в експедиції у ліси, які простягалися довкола маєтку її батьків, Білих Акрів, а по вечорах слухала розповіді видатних науковців про органічну матерію сірчаних джерел чи легеневі функції водоплавних птиць. Її мати, Беатрікс Віттекер, називала цей принцип виховання laboripse voluptas («праця вже сама по собі насолода»), а дівчинка шукала відповіді на питання, хто ж насправді керує життєвим механізмом, і дивувалася, коли старші не могли їй цього пояснити. «…Нема такої теми, яка була б надто серйозна, складна та бентежна, щоб її не можна було обговорювати в присутності дитини», – говорили батьки. Ця жага до знань і прагнення осягнути буття в раціональний спосіб і стане у майбутньому Алминою опорою, а заразом – і найбільшим нещастям.

Друга подорож вплітається у життя Алми протягом усього розгортання оповіді. І це подорож в науку. Віттекер народилася в часи, коли дослідники здійснювали найважливіші відкриття в природничих науках. Тут варто згадати Гумбольдта та Бонплана і їхнє дослідження рослинного (і не тільки) світу Американського континенту (яке часто називають «другим відкриттям Америки»); видатного німецького хіміка Юстуса фон Лібіха, одного із засновників органічної хімії; Чарльза Дарвіна з його теорією еволюції та Альфреда Валлеса, який, паралельно з Дарвіном, працював над концепцією природного добору. Чи мала жінка право висунути власну теорію в галузі хімії, фізики чи ботаніки у той час? Якщо й мала, то ніхто не був готовий рахуватися з цим.

«У тогочасному науковому світі існував строгий поділ між «ботанікою» (коли рослини вивчали чоловіки) і «художньою ботанікою» (коли рослини вивчали жінки). «Художня ботаніка» часто анічим не відрізнялася від «ботаніки» – хіба тим, що одну галузь поважали, а іншу – ні, однак Алма все-таки не хотіла, щоб її зневажали як ботаніка «художнього». Алма Віттекер мириться з цим чоловічим домінуванням в науці, ба, більше: дозволяє чоловікам домінувати навіть тоді, коли розробляє теорію, яка могла б позмагатися за право першості з висновками тих-таки Дарвіна та Валлеса. Чому вона дозволяє – всім, але також і собі – залишити власний розум неоціненим? Чому не бореться за визнання?

Читач мимовільно шукає відповіді у нерівності між статями, яка існувала в той час, та причина, здається, криється в іншому

Алма – невпевнена жінка, яка, все своє життя ховаючись за фактами, так і не змогла реалізувати власний потенціал. Самоствердження – це не тільки про розум, це також – і можливо, в першу чергу – внутрішнє сприйняття і прийняття самого себе. І Алма Віттекер, донька найбагатшого ботаніка Філадельфії, цією якістю не володіла.

Окрім цього, однією з мандрівок також стають пошуки тілесного задоволення. Елізабет Ґілберт вміло вплітає у сюжет еротичну тему, аби згодом зробити її центральною. Алмі було 16 років, коли вона натрапила на книгу «З дрібкою солі», де анонімний автор описував власні «чуттєві пригоди». Прагнення до пізнання чогось нового і незвичного оволоділо Алмою, і того ж вечора дівчина вперше задовольнила власну плоть. І після цього вже не змогла зупинитися. Ґілберт скрупульозно описує «сороміцькі» сцени, прагнучи зблизити читача і головну героїню. Оголює за допомогою таких описів стосунки, а разом із тим, дає можливість зрозуміти, наскільки нещасною і безсилою є ця дівчина.

«Відколи Алма себе пам’ятала, її розум уперше звільнився від сумнівів і хвилювань, від клопотів і бентежних думок. А тоді з цього чудесного пухкого спокою зародилася одна думка й затьмарила собою все решту: треба зробити це знову». Та, бажаючи насолоди, Алма Віттекер здобуває страждання. Причиною яких стає та форма близькості, якої так бажає її чоловік і яку Алма не може прийняти. Це й стає поштовхом вирушити в подорож, тепер уже справжню. І тут розпочинається історія цілком пригодницька, щоправда, густо замішана на старій-добрій психології. Саме тут дві найпопулярніші книжки Ґілберт і перетинаються – у точці постійного пошуку себе у світі. Тільки в «Природі всіх речей» на перший план виходить взаємодія людини і природи. Без смачної їжі, молитов та щирого кохання.

Елізабет Ґілберт – майcтриня деталей. Окрім того, що письменниця занурює нас у тогочасне життя Філадельфії, міста на східному узбережжі США, вона ще й описує життя своїх героїв до дрібниць, при цьому залишаючи читачу простір для роздумів і аналізу.

Сюжет тут – це постійне переплетення імен та подій

Долі інших героїв, які нанизуються на життя Алми Віттекер, то виринають, то зникають у товщах оповіді, і в цьому постійному вирі на понад семистах сторінках читач – цілком імовірно – може згубити й інші історії, куди важливіші. Адже їхня суть – у конструюванні внутрішнього світу головної героїні. Бо згубивши з поля зору долі інших героїв, можна втратити й ключ до розуміння Алми Віттекер.

Авторка не боїться долати час у понад двадцять років, а тоді «наздоганяти» життя героя у тих подіях, які часом, немов лавина, накочуються і на читача. Ти ніколи не знаєш, що трапиться з героями Ґілберт: на одній сторінці вона збагачує їх, а на іншій – віддає всі їхні статки на боротьбу за права чорношкірих. Швидкість розгортання сюжету збалансовують описи ботанічного світу – у ці моменти сюжет неначе застигає. І тоді не існує нічого поза межами світу природи і його взаємодії з людиною. Щоправда, така невнормована ритміка оповіді може як приваблювати, так і відштовхувати. Треба мати це на увазі.

«Природа всіх речей», зрештою – це історія жінки. Пошук себе у світі, боротьба з невпевненістю, егоїзмом – і спроба пояснити духовний світ через раціональні категорії. Ґілберт завершує історію рядками, які прагнуть продовження. І це, здається, одна з ознак доброї літератури, яка несе не стільки «меседж», як знак питання.

• поціновувачам світу природи,
• тим, хто цікавиться жіночою психологією.

• тим, хто не любить подорожувати,
• тим, хто боїться деталізованих «сороміцьких» сцен.

 Зображення starylev.com.ua