Читомо > Казкарка > Книжки > Поговоримо про емоції: «Велика книга почуттів» Ґжеґожа Касдепке

Видане

Поговоримо про емоції: «Велика книга почуттів» Ґжеґожа Касдепке

24.11.2016 0 Автор:

Ґжеґож Касдепке. Велика книга почуттів. – Львів: «Урбіно», 2016. – 256 с.

От уявіть собі: наші діти виростуть – яким буде світ навколо них? Хто в дитинстві шкрябав під копірку, хто подзвонити міг тільки по спареному телефону, хто писав від руки довгі листи до друзів, хто потім дивувався інформаційній революції, хто… Словом, той побоїться навіть фантазувати. Буде щось геть інше. Фахівці кажуть, прогнозувати ми не можемо, але вже зараз навчити дітей кільком базовим речам треба. І завжди з-поміж тих речей називають емоційний інтелект.

Що воно таке та з чим його їдять, думаю, більш-менш нескладно вивести з визначення. Усі ми сердимося, радіємо, обурюємося чи кохаємо. Емоції – наша щоденна реальність. Кажуть, зовсім скоро більшість нинішніх робочих місць перейде до роботів. Кажуть, лише  люди, здатні відчитати почуття інших та взаємодіяти, залишаться при ділі.

14885798_1787595358184548_137459463_n

Після такого ліричного вступу я плавно підійшла до основної теми «Великої книги почуттів» сучасного польського письменника ҐжеҐожа Касдепке, що вийшла друком у видавництві «Урбіно» (переклад Ярослави Івченко). Під обкладинкою зібрано чотири різні книжки, пов’язані спільними персонажами – це група дитсадка, їхня вихователька Мілка, директорка і Паяцик. Частини мають різну спрямованість: перші дві з них присвячено почуттям (по одному на розділ), третя дотепно оповідає, «звідки беруться діти», остання – про цінності.

«Велику книгу почуттів» не можна назвати цілком художньою, хоча вона претендує на цей жанр, маючи вигаданих персонажів і сюжет. Це радше посібник у художній формі, написаний для педагогів, що збираються розвинути у своїх учнів отой таки суперважливий для майбутнього емоційний інтелект.

625

Як на художній текст, тут забагато штучних ситуацій і психологічно невмотивованих дій та реплік. Емоції надмірно «накручені», усі хором то кудись різко біжать, то плачуть.  Вихователька пані Мілка теж якась недоладна: що би з дітьми не трапилося, перша її реакція – розгубленість і ступор. Та й дії дитсадківців часом надто «одорослені». Дівчатка підкреслено заздрять тому, як їхня вихователька вміє поправляти собі гривку, а мала Розалька тільки й робить, що набридає хлопчику з поцілунками. Як на мене, діти такого віку якщо й зациклюються, то не зачісці. Радше, як у розділі про огидне, на специфічному «гуморі п’яти років» про какашки та всіляку бридоту. Ось тут автор «влучив», і дітей прописано досить упізнавано.

Якщо не художня проза, то що тоді? Як на посібник до курсу, присвяченого вмінню ідентифікувати емоції та давати з ними раду, це видання дуже навіть добре зроблене.

Ця книжка – зручно структурований привід обговорити з дітьми, що таке, наприклад, радість або заздрість. Наприкінці кожного розділу, скомпонованого в коротку історію, є два додатки: один звернений до дітей, інший – до дорослих. Іноді трапляються вдалі підказки щодо організації такого заняття.

«Попросіть дітей намалювати, як вони уявляють несправедливий світ. Потім нехай обміняються малюнками й обведуть червоним олівцем усе, що, на їхню думку, слід виправити. Наприкінці намалюйте разом, справедливо поділившись папером та олівцями, справедливий світ. Чи в ньому можна ще щось виправити?» 

Але переважно це коротке пояснення емоції доступною для дітей мовою. Часом в описах трапляються знахідки, наприклад, порада уявити монстра із брудною шкарпеткою на голові, щоб не боятися його.

«Ненависть від злості можна відрізнити по тому, що злість швидко минає, а ненависть триває й триває, іноді роками.Не переймайся, якщо друг скаже, що ненавидить тебе – він просто на тебе злий, оце й усе». 

Книжка, швидше за все, йтиме дітям легко, спонукаючи їх до розмови. Але пильний дорослий, як завжди, має фільтрувати інформацію, яку донесе малим. Не всі поради Касдепке однаково корисні. До прикладу, рекомендації «якщо тобі смутно, не переймайся – це скоро минеться» і «негайно скажи татові, що ревнуєш до брата – і він одразу зробить, щоб такого не було», на практиці можуть тільки зашкодити. Перша – бо знецінює почуття смутку дитини. А що коли причина суму справді вагома? Друга – бо, на жаль, не всі батьки ідеальні, не всі виправлять ситуацію, деякі здатні лише поглибити її. Не треба надто прикрашати реальне життя там, де фальш може додатково поранити. Якась менш категорична фраза на цьому місці була би доречніша.

99366-clip-110kb

Зауваги подекуди виникають і до авторського стилю («Не соромся, – простогнала Розалька, лежачи коло гірки. – Скажи, що ти кохаєш мене!» – чи не занадто як на опис дошкільнят?), і до деяких місць перекладу («батьки залебеділи» чи  «от власне» в устах 5-річного малюка – хто таке вживу чув?).

Та загалом книжка барвиста (великі й повноколірні ілюстрації Марціна Пивоварського – дуже симпатичні), має гармонійне співвідношення між кількістю тексту й малюнків, часом дотепна, часом ніжна, і вже точно корисна. І тут ми знову повертаємося у вихідну точку, а саме до згадки про емоційний інтелект. Так, і нам, дорослим, так само не завадить заглянути углиб, поміркувати, коли ми почуваємо провину, коли щастя, а коли заздримо. А дітям – то вже точно слід учитися називати власні почуття. І ця книжка дуже може стати в пригоді.

250Іванка Кравцова, 11 років:

«Велика книга почуттів» написана гарно, але можна було би додати трішки більше описів. Ще я не розумію, навіщо у книжці поради для батьків, які завдання можна робити з дітьми на цю тему, адже батьки навряд чи прочитають цю книгу, вона ж для дітей. Ну, хіба якщо вони читатимуть її для власної дитини.

Щоб просто найти поради, треба буде покопирсатися в книжці. Та це добре, що батьки матимуть пораду, як проводити заняття з дітьми (раптом комусь це згодиться?).

Мені найбільше сподобалася частина «Жах, або Звідки беруться діти», бо вона загадкова і цікава. А ось те, що ця історія довга, лише додавала їй таємничості…

Траплялися тут і смішні історії, як «Огида», «Сором» або «Нудьга»… Але ледь не в кожній є хоча б дрібочка гумору. А ще прикольно, що «Жовта картка» написана жовтим.

Ще я помітила коректорський недогляд. На сторінці 224 є такий діалог:

– Мабуть, ми нічого не вигадаємо – пробурчав урешті Бодя.
– Мабуть, ні, – визнав Бодя.

Бодя – це один, неповторний ( в цій книжці) герой, і він не міг би в компанії говорити так сам із собою. Хіба що він перегрівся на сонці.

Остання частина – це як одна історія, а перша – багато історій, трохи дивно.

Мені ДУЖЕ сподобалося, як заголовки до історій написані цікавими шрифтами. От, наприклад, «Сум» написаний так, що в букві «У» сховався сумний смайл, тобто «седик», бо «смайл» – від усміхатися.

Я гадаю, що ця книга для молодшого шкільного віку, але й мені її читати сподобалося.

Я б порекомендувала цю книгу дітям років семи… Але це тільки через те, що ця книга про садочок. Та якщо читачі не такі вибагливі… то читати цю книжку можна і ЗНАЧНО старшим. Всім, кому цікаво. Книжка цікава

У дитячому відгуку збережено стилістику та орфографію авторки

napys1

  • учителям і методистам;
  • батькам для себе;
  • батькам уголос з дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку.

napys2

  • тим, хто безсумнівно знає, що дітей приносять лелеки, а не інтернет-кур’єри. І, тим паче, їх не купують на розпродажі у супермаркеті!

Ілюстрації: «Урбіно»

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe