Читомо > Видане > Матриця із гострим запахом Дереша. Психорецензія

Видане

Матриця із гострим запахом Дереша. Психорецензія

06.03.2015 2 Автор:

Олександр Михед. Астра. — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015.

«Чи знаєш ти, що таке справжній катарсис?» — питає мене автор. О, так, — радіють мурашки на моїй шкірі; о, безперечно, — тужавіє попкорн у моїй душі. «Жанр — психотрилер», — дотискає педаль Михед. Це чудово, це просто супер, — самослиняться мої пальці; психотрилер і катарсис на дві сотні сторінок — про що ще можна мріяти? Але автору й цього мало, він прагне повного зволоження читацьких сердець, а тому валить навпростець: «Якщо ти тримаєш цю книгу в руках, то вже знаєш, що я вбив їх усіх». О, Боже, це круть і вау. Більше того, я тобі от що скажу, авторе: ти молодчина! Так, так, убий їх усіх! Я вірю в тебе. І ти знаєш, мабуть, що ланцюгова пилка — найкращий вибір, хоч це й нескромно з мого боку, мріяти про таке; а втім, я не буду розчарований, навіть якщо ти обереш мачете. «Знищив святі мощі Великих мерців. Увігнав кілок у їхні розкладені, червиві серця, — веде далі безжальний Олександр Михед. — Так, я той скажений українець-маніяк, який те все накоїв».

Отже, історія ще й не починалася, а перша хвиля катарсису вже туто, намотує потихеньку кишки на лікоть, насвистує Джо Дасена.

Я знаю, сучасним авторам вірити не можна. Ти до них усім серцем, як Галя, а вони тобі — горіхів жменю і квиток на автобус до райцентра. Та й Олександр Михед — той іще перформер. Але ж психотрилер, але ж катарсис…

Перші тридцять сторінок — діловита художня метушня, організація і позначення простору; натяки на різанину мляво спалахують, але підбирати ці недопалки ліньки — фальшиві сліди. Зате з’являється перший труп: в епічному протистоянні кримінальних авторитетів Стоматолога та Адвоката гине бандюган Вовчик. Хоч ми знайомимось із цим нікудишнім персонажем уже на стадії надання йому ритуальних послуг, саме Вовчик колись навчив головного героя користуватися порнографічною продукцією.

Читайте також рецензію на “Понтиїзм” : 25 оповідань про одне слово

До речі, про героя, Віктора Варецького. Він задрот і невдаха. Його життєві орієнтири та сексуальні фантазії — непевні та стрьомні, а в голові нав’язливо колоситься здогад, що все довкруг — ілюзія й обман. Про бджіл хлопцеві ніхто свого часу не розказав. А втім — широка і гладка дорога психопата, автор ще й досі молодчина, і я вірю, що попкорн не пропаде.

Лаконічні сюжетні спазми підштовхують Віктора до чогось нового і незнаного. Щоправда, трохи тривожить, що про майбутній катарсис йому наспівують якісь підозрілі Жора і Гєна. Вони десь побували, і після цього вже стали інші. Віктор теж не проти досвіду інакшості — з цього завжди все й починається. Варто тільки спробувати.

 brynyh_cytata2

Ось він, наш герой, уже в дорозі — тулить у якусь галицьку глухомань, оспівану Юрієм Винничуком. Його чекає тривожна таїна, що змінює життя. Це класика: місце, не позначене на карті й незнане гуглом, загадкова організація (фонд «Астра-Україна»), запрошення на дивний семиденний семінар, присвячений настільки делікатним питанням, що годі уявити собі ці всі заняття без шкіряних карликів на ланцюгах, насильства та розпусти. Біжи, Вікторе, біжи. Лісові хащі й сутінки тобі у поміч.

Я впізнаю ці бісові Терновці, де жили здичавілі монахи, де за колючим дротом причаївся колишній піонерський табір. Довершений набір, прекрасний вибір. А головне, що автор не забув про достатню кількість учасників семінару — два десятки потенційних жертв. О, скільки м’яса та кісток, скільки можливостей…

Що було далі? Що було далі? — питаю себе і відчуваю, як густий морок вливається у свідомість, виморожує жили. Мені не хотілося би про це згадувати, чесно. В жанровій літературі зазвичай намагаються уникати такого. Ви питаєте, що ж там сталося? Сталося найгірше. Те, чого я навіть не міг уявити в жодному кошмарному сні. Те, що запам’ятається надовго. Те, чого я найменше чекав і чого найбільше боявся. Жорстокість автора перевершила всі мої сподівання. Не пригадую, щоб хтось інший міг собі таке дозволити. Але я мушу про це розповісти. Хоч як це важко. Хоч як нестерпно усвідомлювати, що це — психотрилер. Отже, протягом наступних семи днів семінару (і доброї сотні сторінок цього роману) всі учасники дисципліновано й змістовно обговорюють Арістотеля і Гоббса, різноманітні філософські та політичні концепції, невтомно цитують тексти Льва Толстого і Пилипа Орлика, а в останній день вправляються в театральному мистецтві. Й усі дружно від цього кайфують, взаємозбагачуються, перероджуються й відчувають катарсис.

Ніхто нікому не перегриз горлянку під час тімбілдінгу. Жодного проламаного черепа під час брейнстормінгу. Жодного нічного катування і ранкового розчленування. Одні лише пошуки компромісів та усвідомлення важливості суспільного договору.

brynyh_cytata1

Але й це — не найстрашніше у романі, в якому Олександр Михед усю дорогу обіцяє гори трупів і нечувану жорстокість фіналу.

На прикінцевому етапі вірити оповідачеві вже немає сенсу — твій автобус доїжджає до райцентру, і лишається хіба що кілька питань технічного характеру. Насамперед інтересно, як автор розрулить свої криваві обітниці, до якого місця приліпить слово «психотрилер» — всяке таке.

Бо якщо в тексті фігурує каплиця, стіни якої розмальовані сценами канібалізму та усіляких немислимих тортур, а склепіння вінчає дика й страшна жаба, — це, все ж таки, до чогось зобов’язує. Щоб зрозуміти все, Віктор невтомно розбудовує кар’єру, й фонд «Астра-Україна» потихеньку розкриває свої моторошні таємниці. У його підвалах лежать Великі мертві — автори текстів так званого канону. Віктор роздивився тільки нетлінну Лесю Українку, але це був лише початок його посвячення на місцевому рівні. Бо фонд «Астра» — міжнародний спрут, очолюваний українцем Юхимом Євгеновичем Шпігелем, — виявився не якоюсь там жалюгідною древньою масонською конторою, а натуральною «Матрицею».

«Все, що ти знаєш про світ, — це  «Астра». Все, чим є цей світ, — це «Астра». Ти й будь-хто інший — це «Астра», — повчає Віктора хранитель уселенських стоп-сигналів Юхим Шпігель. Древній жах розправляє крила, в романі чути гострий запах Дереша: екстракт Лавкрафта з верхньою ноткою якогось, їй-Богу, Пєлєвіна. Що ближче до фіналу, то густішає угар і треш, Михед виконує всі обіцянки без пробачень: опинившись на порозі безодні, де живе глист Ктулху, дарвінське поріддя, що сотворило світ заради фаршу, Віктор скидає в його ненаситну пащеку і рештки Платона з Пилипом Орликом, і Юхима Євгеновича. І якщо Дереш спинився б на цьому, то Михед таки справді йде до кінця: ключові сюжети античності й сучасних мильних опер сплітаються в катарсисі. Кровозмішання і батьковбивство, як і вічність тому, на кону. Всім спасибі, театр закрито до наступного підпалу.

napys11

  • якщо тобі до скроні  приставили дуло пістолета;
  • якщо ви прокидаєтеся під ефір радіо «Ностальжі»;
  • учасникам і випускникам Літературних шкіл;
  • Дерешо- й Пєлєвінолюбам;
  • живим класикам.

napys21

  • якщо не зрозумів різницю між червоними й синіми пігулками у «Матриці»;
  • тим, хто збирається покінчити життя самогубством (ще передумаєте);
  • учасникам семінарів і конференцій для лідерів громадської думки;
  • організаторам найдовшого марафону читань Шевченкових віршів.
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. 09.03.2015 в 7:52 pm

    Я так зрозумів що це якась напівфантастика..

  2. 09.03.2015 в 7:53 pm

    До того ж, химерна


Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe