Казкарка

Таня Малярчук. «MOX NOX». – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 120 с.

Здається, Таня Малярчук знайшла свій жанр: дитяче та підліткове фентезі. Принаймні таємничий міфологізм її попередніх романів ідеально втілився у новому творі – дитячій повісті «MOX NOX». Тож якщо комусь бракувало в Україні своєї Урсули Ле Ґуїн, тепер у нас з’явилася надія на неї.

В анонсі повісті «MOX NOX» ішлося про те, що Малярчук написала дитячу книжку про кінець світу. Дійсно, у невеличкому фентезійному всесвіті цього тексту живуть антропоморфні кажани, які вважають себе володарями світу. Людство вимерло, а читачі споглядають рештки його слідів – руїни знищеної цивілізації. Але повість Малярчук не про кінець світу, а про екзистенційну кризу головної героїні, юної Терези. І почасти про атеїзм.

Сьогодні не бракує дитячих книжок, в яких письменники відверто говорять про смерть, Бога та інші складні теми (від популярної «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті і до книжок Ульфа Старка). Натомість фентезі, не даючи безпосередніх відповідей на ці запитання, часто виконує функцію міфів. Знайомить зі світобудовою, передаючи найважливіші знання й здобуті досвіди наших предків у формі художньої оповіді.

Так, скажімо, Урсула Ле Ґуїн, створюючи свій цикл про Земномор’я, багато розмірковує про роль смерті, людський жах перед нею й дотичні проблеми. Інший відомий фентезійний твір, «Небезпечні мандри» Річарда Адамса, формується, як і «MOX NOX», не навколо людей, а навколо антропоморфних тварин, кролів. І книжка Адамса дотична до Малярчук, оскільки крім пригод героїв, розглядає різноманітні політичні режими, приводячи  персонажів до створення ідеальної держави. Тож повість Малярчук потрапляє в хорошу компанію.  

Читайте також: «Старшокласниця. Першокурсниця»: роман-мадленка з присмаком 2000-х

Отже, за сюжетом людство вимерло, у світі панують птеропуси – кажани-вегетаріанці, що мають свою струнку міфологію, специфічні звичаї та проблеми. Вони харчуються винятково рослинною їжею, важко переживають зиму і страждають від того, що їхні пращури пили кров. Як віряни серед людей вважають свої страждання наслідком первородного гріха, так птеропуси терплять тягар буття, слухаючи аналогічні легенди про гріхи Вухатого Вульпеса. От тільки якщо всіх влаштовують почуті змалечку історії, то Тереза аналізує їх і доходить висновку, що життєвий уклад птеропусів штучний і брехливий. Тож ця невеличка за обсягом історія цілком може прочитуватися як одкровення однієї атеїстки.

Дізнавшись, що в птеропусів немає жодної справжньої священної реліквії, Тереза переживає трагедію вселенського масштабу, – рівносильну усвідомленню смерті Бога. Ця думка перевертає її світ й спричиняє глибоку кризу.

Але водночас Тереза знаходить і втіху. Якщо ніхто не потрапляє до манґрових лісів після смерті, це не означає неможливість потрапити до них за життя. Замість того, щоб вірити в посмертний рай героїня повторює шлях екзистенціалістів ХХ століття і буквально вирушає на пошуки раю земного. І оскільки наприкінці Таня Малярчук залишає нас перед відкритим фіналом, це дає надію, що Терезі вдасться відшукати ці самі ліси (у книзі є докази їх існування!). Однак відкритий фінал, замість гепі-енду, тут не випадково.

З’ясувавши для себе, що Бога нема, французькі екзистенціалісти Альбер Камю, Жан-Поль Сартр та інші також дійшли до висновку, що у такому разі тягар відповідальності за світ лягає на плечі людей. І якщо ніхто не може розраховувати на рай небесний, то можна зробити все, щоб створити навколо себе хай не рай земний, то принаймні його гідний замінник.  

Усе описане в «MOX NOX» життя Терези – це екзистенціалістське переймання тягаря відповідальності за світ і спроба щось у ньому змінити. А змінювати є що. Передовсім Тереза стає на захист Лео, кажана з гір, що, на відміну від її оточення, харчується комахами і є Чужим у середовищі фрукторіанців. Птеропуси кидаються на нього, як люди споконвіків на кожного, хто є Іншим і незрозумілим їхньому маленькому соціуму.

Водночас можна помітити, що коли християни упродовж історії перекладають відповідальність за вчинок Юди на євреїв, птеропуси аналогічно вважають цих комахоїдів нечистими й не гідними їхнього товариства. Тож відкритий фінал повісті – це і надія на віднайдення раю земного, але водночас і натяк на довгий шлях, який героїні доведеться пройти перед тим, як вона потрапить до символічних манґрових лісів чи, що доречніше, виростить їх самостійно, реформувавши уклад своєї спільноти.

Читайте також: «Мене звати Мар’ям»: Історія одного вимушеного переселення

До речі, Малярчук натякає у книзі, чому людська цивілізація зникла. Апокаліпсис – серце пітьми – людство носить у собі. Бо за сюжетом воно не зіштовхнулося з жодними масштабними катаклізмами, а просто саме себе знищило. Тож назва повісті – MOX NOX, – тобто ніч іде – це передовсім заклик до дії. Адже ніч у міфологічній свідомості – це кінець і смерть. І якщо сутінки індивідуального життя, виду (як і улюблений культурний образ сутінків Європи) завжди близько, це означає, що треба поспішити встигнути зробити щось до їх початку. Зробити світ толерантнішим і вдумливішим чи щось рівносильне цьому: те, що уповільнить настання ночі цивілізації. І подарує шанс на манґрові ліси земного раю, а не лише віру, що, можливо, колись після смерті вони виростуть самі по собі.

• Якщо вам сподобались «Небезпечні мандри» Адамса та «Чарівник Земномор’я» ле Ґуїн
• Як книжку про атеїзм
• Шанувальникам фентезі

• Якщо ви бережете дитячу ілюзію доброго світу
• Якщо дитячі книжки мають бути світлими й безпроблемними