Читомо > Видане > Книжка, яку «зробив» час, або 25 оповідань про одне слово

Видане

Книжка, яку «зробив» час, або 25 оповідань про одне слово

06.08.2014 2 Автор:

 Олександр Михед «Понтиїзм», Видавництво Кальварія, Львів, 2014 

Кілька років тому якийсь із українських журналів озвучив цікавий факт про те, що українці живуть «нє по срєдствам»: женуться за брендами, модними статусними речами, аби видаватися кимось, ким вони насправді не є. Та й ви, мабуть, не раз чули історії про те, як дівчата віддають зарплату за туфлі, які, до речі, страшенно муляють і незручні. Але ж вони в них є! Словом, людей без понтів не буває. Ну майже… Проте для когось понти стають деталлю, лише елементом життя, а для когось усе життя перетворюється на гонитву за понтами, за образом якогось іншого себе.

10417657_315636555279699_6272889444395172266_n

Такі думки виникли, коли в руках опинилася книжка Олександра Михеда «Понтиїзм». Назва, як ви помітили, має цікаву етимологію. Колись люди ототожнювали себе з Богом, вважаючи себе частиною божества. Тепер, схоже, на зміну пантеїзму прийшла інша філософська доктрина: люди стали ототожнювати себе з тим, як їх бачать інші, яке враження вони справляють, з тим, скільки дівчат чи хлопців по них сохне, скільки наслідує їхній стиль, скільки лайкає їхні пости у Фейсбуку. Понти стали життям. Виходить, понтиїзм – філософська доктрина сьогодення?

Як зазначено в анотації до книжки, «Понтиїзм» – це історії про черговий кінець світу у країні, життя в якій давно є нескінченним апокаліпсисом. Оповідання про прірву, казки про любов, зраду, ненависть, проповіді жорстокого вірування в понти, яким поклоняється більшість країни.

Обкладинка такій думці аж підтакує: на ній зображено руку із обтятими середнім і вказівним пальцями – така собі модна розпальцьовка, навіть потреби пальці загинати вже немає – для когось понти стали вічними. Понти стали життям…

ruky

Щоправда, понти у «понтиїзмі» різні: сумочка, комп’ютер, коханка… Але ці всі понти дрібні, повсякденні, до яких ми звикли і яких вже не помічаємо. Натомість є дещо незриме, що більше чи менше само намацується у кожному з 25 текстів і проходить ниткою, об’єднуючи оповідання в таке собі намисто. Це щось – війна. Це слово трапляється майже в кожному тексті. Війна – це найбільший понт «для сильних світу сього» – це міряння, «в кого довший» і хто кого взує. Безпосередньо війна як така є лише в кількох текстах, значно частіше вона звучить як грьобане коли-вже-все-це-закінчиться життя, в якому доводиться щодня вступати в боротьбу зі світом, з оточенням і з самим собою, за гроші, за пам’ять, за щастя.

Історії, які розповідає автор, дуже різні за змістом  формою: листи («Лист»), оповідання, замальовки («Міра»); майже трилери («Судно») і майже психодел («2037»); для дівчаток («Листи») і для хлопчиків  («Курва»); для любителів «мила» («Кенгуру») і для «чьотких» пацанчиків («Відос»). Словом, кожен знайде собі щось до смаку. Однак «Понтиїзм» цікавий зовсім не цим.

Ця книжка ілюструє, наскільки важливий контекст, наскільки по-новому можуть заграти тексти, якщо їх помістити у контекст конкретного часу. Чи був би «Понтиїзм» настільки кричущо актуальними два роки тому або через два роки? Навряд. Це той випадок, коли слово і час зустрілися в ідеальній точці.

ruky3

«Незалежні» – центральне оповідання книжки. Точніше, таким його зробив час, коли книжка вийшла у світ. Читаючи про віртуальні війни, акторів, які переходять із міста в місто і розігрують драми, сам собі киваєш «да-да, все так» і дивуєшся, як автор швидко зреагував і встиг написати і видати. І тільки дочитавши і побачивши, що тексти були написані у 2011–12 роках, впадаєш у ступор: як так? Це ж усе про зараз, про нас! Рядки цього та ще кількох оповідань («Незалежні», «Реклама», «Кров»)просто вибивають із розповіді і змушують вкотре засумніватися і перепитати себе, чи не злукавив автор,  вказуючи дату написання.

Те, що ми ще зовсім недавно пережили, і те, чим переймаємося нині, здається, дивиться на нас тепер не лише зі сторінок у соцмережах, а й зі сторінок книжки. Михед навіть не перебільшував і не загострював, як це могло видатися читачам рукописів два роки тому, ситуацій, про які писав, бо вони стали реальними, актуалізувалися і ніби питають: і як ми докотилися до того, що перебільшення і злі фантазії стали реальністю? Але ж і ми звикли жити в умовах щоденного кінця світу і не дивуватися абсурдним, як іноді здається, речам і ситуаціям! Пригадуєте, як у кінець світу грудня 2012-го всі чогось вірили більше, ніж в усі інші пророцтва? Може, в очікуванні полегшення?.. Але воно не настало, а проблеми лишилися на місці. Так само і в «Понтиїзмі»: війна, жах, виродження, маленький щоденний апокаліпсис на кожній сторінці, і, здається, не буде тому кінця. Але автор натякає, що кінець таки буде, щоправда, лише тоді, коли чашу буде випито до дна. Виходить, єдиний шанс народитися заново – це померти, щоб знову почати «від точки нуль»?

ruky2

І про мову

Часом у текстах трапляються слова, які не пасують за стилістикою. За них зачіпаєшся, як за вузлики на тканині. Спочатку їх намагаєшся не помічати, але вони дедалі більше на себе звертають уваги. І ось ти в жене читаєш, а думаєш про одне конкретне слово чи неправильно вибудуване речення.
Ось приміром «…обурена кров змушена була стікати деінде, де всеїдна і голодна земля з чвакотинням всотувала свіжу кров». А ще є голуби, які «харчуються за вікном», хтось, хто «занепащував себе» і, «піджимаючи пальці ніг», наприклад, «потягнувся за окулярами» (замість «по окуляри»).
Може, багато хто б пропустив і не звернув уваги не все те, якби мовні хиби не зіграли злого жарту в одному з текстів. «Два Діди Морози. Тобто два Діда Мороза, – Люда розсміялася, на мить забувши про клопоти і сконцентрувавшись на мові, що її часто рятувало». Героїня, очевидно, була не надто хорошим філологом, інакше виправляла б себе з неправильного на правильне, а не навпаки.
Словом, шановні видавці, не залежно від того, наскільки грамотним вам здається автор (сам себе не відредагуєш!), не економте на літературних редакторах!

napys1

  • Всім, хто знає українську, бо кожен знайде оповідання на свій смак;
  • Тим, хто думає, що життя виключно прекрасне, і тим, хто думає, що воно виключно жахливе;
  • Песимістам читати до кінця;
  • Авторам, про книжки яких Михед написав негативні рецензії.

napys2

  • Слабкодухим;
  • Буквоїдам.
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. 06.08.2014 в 4:43 pm

    Не економимо аж ніяк, але критика-це дуже добре. Просто не завжди все може побачити редактор і “відчути”. Тому ще раз дякую!
    Анетта Антоненко, директор “Видавництва Кальварія”

    • 06.08.2014 в 6:43 pm

      Звертати увагу на те, як відредагований тексті, і на коректуру (вона, до слова, хороша) – це вже професійне. Сама працювала літературним редактором, та й зараз часом щось редагую.

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe