Читомо > Видане > «Баборня» Мирослава Лаюка: і сміх і гріх

Видане

«Баборня» Мирослава Лаюка: і сміх і гріх

09.12.2016 0 Автор:

Вже сьогодні премія Книга року BBC назве переможців у двох номінаціях – дорослій і підлітково-дитячій. Серед претендентів на перемогу в першій – дебютний роман Мирослава Лаюка: молодого поета, автора двох гучних поетичних збірок, «Осоте!» і «Метрофобія», одного з найпопулярніших і, без сумніву, найталановитіших авторів і серед свого покоління, і з-поміж української літератури останніх років десяти-п’ятнадцяти. Чи вдалася Лаюку велика форма, чи настільки ж він вправний прозаїк, як і поет, і що, дійсно – «Баборня» може стати найкращим романом року? Поміркуємо разом.

Марія Василівна Семенко – вчителька біології у провінційній школі: на початку 70-х років вона приїздить в глухе село «на самому крупі Карпат», аби розпочати свою педагогічну кар’єру, паралельно очолити атеїстичний гурток і закохатись у місцевого лісника, чекаючи на приїзд нелюбого чоловіка-військового; заслужити авторитет, пережити особисту трагедію – і прожити більшу частину життя самотньою, але незломленою. Вона – затята і вольова, жорстока і розсудлива, із завищеною самооцінкою і схильністю до рефлексії: такою ми бачимо її в умовній другій частині роману, дія якої відбувається вже в 2010-х роках, коли Семенко змушена миритися зі своєю старістю і онуком-мажором, близькою, але й безкінечно далекою їй людиною. Вочевидь, все склалось не так, як хотілось, але здаватись навіть за таких обставин Марія Василівна не збирається: жити максимально довго, на зло всім – ось її ціль.

У нашій свідомості проза поетів виглядає цілком осібним жанром, і якщо намічати систему координат, то з одного боку, дивлячись «на Північ», згадується, скажімо, Гандлєвський (якщо думаємо про пострадянські тексти, що апелюють до сучасності і доби великого зламу); а з іншого, якщо дивимось «на Захід» і пригадуємо класичні вже центрально-східноєвропейські романи, – нобеліантка Герта Мюллер. В Україні чи не взірцевою нещодавньою прозою поета (що все ж не дорівнює «поетичній прозі», але наближається до неї) є оповідання Маріанни Кіяновської. Звісно, це все саме «за гамбурзьким рахунком» – це саме ті тексти, які можна назвати еталонними: «як» для них зовсім не менш важливо, ніж «що», може, навіть навпаки; «щільність прозового ряду», попри часті проблеми з композицією, видає в авторах головно поетів – тих, хто перш за все працює саме з мовою і з середини неї.

Так от – нічого подібного у Лаюка нема: якби ми не знали, що Мирослав талановитий поет, то з тексту «Баборні» цього б і не відчитали. Не більше десяти більш-менш вдалих поетичних тропів на всі триста сторінок роману («холодний, як армійська алюмінієва миска, наказовий тон», «Марко зализував ясна, наче сковороду, до котрої прилипла карамель»), неуважність саме до плану вираження і чи не найбільша проблема роману – його стилістична розхристаність і неоднорідність, яка, певно, й може гіпотетично витворювати місця підвищеної напруги, але от біда – струм через них тут не йде.

babornia_rew1

Пам’ятаєте, що найсерйозніше закидали «професійні читачі» Булгакову і його «Майстру і Маргариті»? Письменник звів в одному тексті Христа і комунальні кальсони, і попри те, що метафізика могла б перетягти побут в інший регістр, виходить рівно навпаки: саме кальсони втягують у своє «проблемне поле» один із найбільших конфліктів світової культури. Відбувається компрометація і заниження проблемного градуса: тобто зробити так ніхто не заважає, але радше за все це буде відгонити вульгарністю і несмаком. У Булгакова – попри усі стилістичні принади роману – це є. У Лаюка – щоправда, фактично без жодних принад – це є також. Трагедія переходить в сатиру й анекдот, абсолютно ними нівелюючись. Хоча видно, що ця драматична складова письменнику сильно важила – тут не стьоб, тут саме бажання показати багатовимірність, не-простоту: і характеру Марії Василівни, і її життєвих обставин. Проте, дійсно, в межах однієї книжки розповідь про «землю крові», й сатирично-в’їдливі шматки про життя сучасної школи поєднати важко; майже неможливо. І у Лаюка це не вийшло.

Це в поезії Лаюку його молодечість і наївність, іронічність і буцімто-простота, нахабство і «гра не за правилами» були на руку, витворювали живу і вкрай симпатичну інтонацію. Але що в поезії виглядає здоровим свавіллям, те в прозі стає браком досвіду і необхідних технічних навичок, призводить до сюжетних провисів і стилістичних конфузів. Тут важко відчути веселість від письменницької безпосередності, адже перш за все стає незручно через авторову «романну некомпетентність».

До речі, про сюжет – він передбачуваний, наче візит набридливого кума-вуйка: мовляв, знову ви? Якщо є чоловік-військовий і є коханець-лісник, то з’ява «лісових братів» і «повстанської проблеми» стає просто неминучою. Так само, як онук-мажор має тягти за собою сюжет про вади виховання і злочинну вседозволеність – хай навіть друге романне вбивство і витворює цікавий стилістичний контрапункт до першої розправи: де у старшого покоління трагедія, там у молодшого мелодрама.

І, до речі, про покоління. Без сумніву, оця письменницька нехіть і неприязнь, навіть ненависть до старшого – принципово негероїчного – покоління дідів і бабусь могла б бути чудовою романною емоцією, такою, що намертво цементує собою текст: могло би вийти яскраво і сильно, свіжо і «по-справжньому». Проте Лаюк маскує цю емоцію іронією і сатирою, навіть гротеском – і «Баборня» безкінечно втрачає від цього.

Повертаючись до Марії Василівни, варто визнати, що і з головною героїнею тут все не слава богу. Чим мотивована її пізніша озлобленість і жорстокість, що зробило її такою? Велика історія, що бульдозером проїхалася по її життю поза власною волею і бажанням? Але ж ми пам’ятаємо: як літня героїня ставиться до своїх учнів і людей довкола, так вчителька біології (як науки від початку позаморальної, такої, що знаходиться «по той бік добра і зла») вже на початку роману реагує і на лісникову дружину, Анну: «Марія деколи ставила собі запитання: яким чином вона могла перебувати в одному просторі з цим чучелом і не блювати? Саме такі особи й зробили її цинічною, наперед до всіх настороженою». Тобто справа в інших людях, це все вони? Але ж до чого тоді тут «історично детермінована» особиста трагедія і пізніша переоцінка всього життя, яке було геть не тим, чим здавалось?

Такі сюжетні і наріжні для проблематики книжки протиріччя і неузгодженості ведуть врешті і до проблем з головним меседжем, ключовим посилом роману – бо ж, дійсно: про що нам розповідає роман Лаюка?

Поламане історією старше покоління тепер ламає вже покоління наступне, відіграється за свої страждання? Баборня, ця суміш будинку для літніх людей і психлікарні, – модель суспільства, в якому ми живемо: символічні батьки – та й просто всі старші – себе дискредитували, вік тепер не є жодною гарантією мудрості, а інших авторитетів нема – молоді кинуті напризволяще? Може бути. А може, й ні. Пошук цих більших сенсів цілком на спритності і бажанні читача, автор лише натякає. Хоча радше – не договорює, не додумує. Великим прозовим формам така недбалість дається важко, такі форми – за відсутності інших очевидних принад – можуть її і не витримати.

Що чи не найбільше дратує в «Баборні», то це саме її необов’язковість як тексту, як художньої конструкції з певним семантичним навантаженням. Хай навіть ця конструкція по-своєму і симптоматична: пошуки молодої української прози ідуть радше в руслі комбінування давно відіграних форматів, ніж у площині пошуку чогось відверто нового. Так у Лаюка поєднується центрально-східноєвропейський роман, оповідь про «землі крові», і роман виховання – з тою лиш різницею, що на світ ми дивимось таки з позиції «вихователя». Тобто мікс трагедії і сатири, гумору і драми.

redline

Але, як швидко стає зрозуміло, високої трагедії в «Баборні» годі шукати – натомість є мелодрама

redline

Проте з (не)пристойними жартами в письменника також біда – тут радше наявні спроби грайливо іронізувати різного ступеня недолугості (атеїстичний гурток «Світло надії»; травестіювання Набокова: «Ма-рі-я Ва-си-лів-на: язик здійснює шлях у сім крочків у різні боки по ротовій порожнині»; характеристики штибу «Ксенія Володимирівна Забашта, внучка Хайяма й наречена Байрона»; формат «вивернутого житія» – наявність див, страдництво, служіння людям). «Ні сміх, ні гріх» – така назва насправді була б доречнішою. Бо оця серединність, неочевидність здобутків і передбачуваність помилок засмучує в «Баборні» найбільше: хай хоч льодяними вітрами задуло б або ж вогнями пекельними обпекло – аби не літепло.

У Лаюка середня температура по роману все ж кімнатна. Молоді виявляються квітами оранжерейними, до зустрічі зі справжнім Некомфортним – але певно єдиним, що може гарантувати тексту вихід на іншу художню орбіту – не готовими. «А тепер уся ця історія годиться хіба для того, щоб телевізійники зняли її для чергового шоу про життя всяких тих, на чиєму місці не хотів би опинитися ніхто», – Лаюк непогано окреслює суть своєї книжки, хоча, вочевидь, цього і не помічає. Тут у ньому вже починає говорити поет. Візіонер.

Тому – так: «Баборня» геть не виглядає на роман року (хоча те, що це саме роман – примхливо влаштований, з розробленими сюжетними горизонталями і лейтмотивами – сумнівів не викликає), що б там сьогодні журі премії BBC не сказало. Просто біда в тому, що й інші претенденти на нагороду зовсім не кращі – зі своїми системними хибами, вадами і проблемами. Або просто нудні й нецікаві, чого не скажеш про роман Мирослава. А тому й булькою року «Баборню» не назвеш: текст у Лаюка вийшов не безнадійний, ні – він великою мірою саме недодуманий, недокручений. Хвацький і по-доброму наївний. Одним словом, дебютний роман молодого українського письменника.

Висновок: тверда трійка з плюсом, з правом перездачі і вірою у можливість колись зробити краще. Але вже в іншій чверті, іншому році. Та й, певно, на іншому матеріалі. Хоча більше чекати ми будемо таки на нову поетичну книжку Мирослава Лаюка. Кожному своє робить.

napys1

  • тим, хто вважає, що хороші поети поганої прози в принципі не пишуть;
  • поціновувачам Софії Ротару – її тут чимало;
  • тим, кого невибаглива мелодраматична історія може задовольнити і сама по собі.

napys2

  • тим, хто ніколи не сміявся з анекдотів про Вовочку;
  • тим, у кого нема травматичного досвіду, пов’язаного чи то зі школою, чи то з родичами із західної України.

Зображення і відео starylev.com.ua

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe