Читомо > Видане > «13 новел» Вайнонена: чортова дюжина кроків назустріч Скандинавії

Видане

«13 новел» Вайнонена: чортова дюжина кроків назустріч Скандинавії

01.03.2017 0 Автор:

Юркі Вайнонен. Тринадцять новел / з фінської переклав Юрій Зуб. ? К.: Комора, 2016. ? 224 с.

«Фінський Кафка» ? так називають Вайнонена критики. Дійсно, у його новелах чимало кафкіанських перевтілень, ірраціональних та абсурдних оповідок, заплутаних іноді з безглуздою складністю. Разом із тим, його історії є виняткові, але й правдиві: будь-що таке могло би статися й у нашому схибленому світі.

У Вайнонена в арсеналі більше романів, та й у Фінляндії останні роки домінує саме романний жанр, але ці новели відкривають нам сучасний світ, який не обмежується лише Скандинавією. І хоча ми знаємо про цього автора ну дуже мало — це лише перший його переклад українською — проте впевнено можна сказати: фіни не помилилися, обравши Вайнонена головою своєї Спілки письменників.

У передмові перекладач Юрій Зуб називає Вайнонена «нефінським фінським письменником». Оскільки й сам він не наважується означити місце Вайнонена в царині фінської літератури, скажемо, що голова Спілки письменників України нічого подібного точно не написав би.

Сам же автор називає свої творіння «вивихнутими історіями». Усі ці новели написані ним на початку 1990-х років, коли він вивчав літературу в Тамперському університеті. Тоді ж Вайнонен і захопився сюрреалізмом: «В підсвідомому світі немає потреби брехати, саме тому, що там усе правда». Написані у студентські роки новели фін відсилав у видавництва, але безрезультатно. Він так зневірився у письменстві, що вирішив полишити цю справу і зосередитися на літературознавстві.

Завдяки йому фінською заговорили Джонатан Свіфт, Шеймас Гіні, Пол Малдун та Вільям Батлер Єйтс. Самі ірландці, скажете ви. Саме так, бо Вайнонен просто закоханий в Ірландію. Та все ж химерний світ його новел прийшов до читача через дев’ять років у вигляді першої збірки, що називалась «Мандрівник-дослідник».

Автор зізнається, що не бачить снів, або не пам’ятає їх, тому новели для нього ? наче не побачені сни. Вони схожі на сценарії короткометражних фільмів, щедрі на деталі ? як то вирази облич, порухи, кольори, запахи, розчленовані на багато клаптів шматки ландшафту (і тіла). Але чогось бракує. «Як на мене, найкраще я пишу тоді, коли маю в собі якесь неназване зло, що долучається до творчого процесу», ? каже автор, тому відчуженість, інакшість, відчуття болю, домінування в людині темної сторони ? за такими ознаками можна схарактеризувати його персонажів.

28-Vainonen-Cover-Outkor

Одразу зазначимо: розташування новел у книжці вельми вдале, бо саме «Мандрівник-дослідник», перше оповідання, якнайсильніше затягує у вир історій фіна. Сюжет: був собі доктор Клаус Наґель, преспокійно працював начальником периферійної метеорологічної станції та раптом зник, і цим «зламав» звичний плин свого життя і всіх навколо. І поки доктора шукає поліція, а його дружина Маріанна в полоні обіймів іншого, Наґель любесенько собі досліджує екваторіальні терени зсередини, бо переселився в праве стегно своєї дружини. Занурившись по кісточки у червоні води річки (кровоносної судини), доктор «був уже не Наґель, а Лівінґстон». З’являється алюзія на книжку Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон», де молодий мартин, бажаючи вдосконалення, цілком віддається польоту і вчиться переміщатися зі швидкістю думки. Мабуть, того навчився і доктор Наґель.

Знемагаючи від спеки, у доктора народжується попсова історія про Ромео та Джульєтту (читаємо ? Маріанну та інспектора), яка мало нас цікавить. Бо де ж емоції, де ревнощі? Правда, деколи від спеки герою ввижаються марева, буцімто він «вишукує блакитну квітку» з обличчям дружини. І вже ця квітка асоціюється з метерлінківським блакитним птахом ? чимось недосяжним, але таким бажаним, наприклад, справжнім подружнім щастям.

 Читайте також: Вайнонен: Чим більшу порожнечу відчуваю після написання історії, тим кращою вона є

Ідемо далі. Щодня непорушно стовбичити у вітрині і витримувати хижі погляди — професія надзвичайно складна, про що й розповідає нам «Перлина». Тоді й справді може зникнути межа розуміння: Тереза ти, чи Ян? Так і сталося зі Стабуласом, і ніщо, крім дрібних деталей, не викаже вам того, що наратор цієї історії цілком ймовірно ? манекен, і зовсім не бездушний. Принаймні, думає він геть, як жива людина. А фантазер і вигадник Стабулас ще той: «Мені не йде з голови посмик повіки пані Волкерс. Це схоже на те, як метелика, стріпнувши крильцями, спричинив ураган». Згадайте американський фантастичний психологічний трилер про популярний приклад теорії хаосу, що показує, як невеликі зміни в минулому можуть призвести до великих непередбачених наслідків у майбутньому. Так і тут: посмик повіки Терези Волкерс, наче помах крила метелика ? і метаморфози вже не спинити.

Цю ілюзію Стабулас законсервував у перлині, круглому ідеальному предметі, поміщеному в скриньку Пандори. Звісно, за ним щодня спостерігає всевидюще «око Мордору», і як тут не піддатися його впливу, коли ти вже й так перестаєш існувати. Головному герою не страшно, навпаки, йому здається, що перед дзеркалом він стає нарешті цілісним. Йдеться тут про роздвоєння особистості чи бажання зміни статі? Хтозна. А врешті, може, це історія про самотність як наслідок Інакшості.

До речі, про алюзії. Ще перекладач помітив, що у новелі «Санаторій» імена головних героїв співпадають із іменами героїв роману Альбера Камю «Чума». Так, у Вайнонена є свій доктор Ріє, Тару, Отон і Рамбер… І у Вайнонена, як у француза, люди намагаються вирватися із замкнутого простору, де відбувається щось непевне. Тож Отон пливе на безіменний острів у човні так, наче його переправляють через річку Стікс, до санаторію, аби підлікуватися. Але й острів ? не острів, і санаторій ? не санаторій, а кімнатка на горищі взагалі ? спостережний пункт.

Герой познайомиться з лікарями, персоналом, потоваришує з хворими. Але після -надцяти тижнів у санаторії, без надії вирватись назовні, він натрапить на безіменну книжку, залишену медсестрами – й історія почне пришвидшуватись. І того ранку, коли він таки твердо вирішить тікати, медсестра принесе на таці звістку про смерть Тару. Отон виривається з кімнати-нори, вислизає з санаторію, і, лише відпливши, відчує знайомий запах нафталінових кульок. Від кого це тхне мертвими ? від човняра чи вже від самого Отона? Історія замовчує очевидне.

Новела нагадує «Санаторійну зону» Хвильового, лишень в українського автора заклад стає прообразом цілого суспільства, в якому намагаються вилікуватися від божевільного режиму, а у фіна лікуються окремі особи в санаторії з темним минулим, що перетворює оповідь на звичайну собі хорор-історію.

Та чим далі, тим цікавіше. «Гравці» вже показують світ поза в’язницею, але і в ув’язненні. Герой грає у шахи з таким же засудженим, як і він, бо «милостивий правитель, завзятий шахіст, надав в’язням шанс вийти на волю». Це ніби амністія, та правила звільнення швидше нагадують гру, за якою спостерігають кілька фанатиків, а ув’язнені ? наче таргани у скляній банці.

Самого героя ув’язнили за те, що він когось-там розпатрав, і яка різниця ? верблюда це чи людину, коли йдеться про власне життя? Різниться лише емоційний стан персонажа. Напевне, жорстокість зародилася у маленькому хлопчику, коли той намагався звільнити матір від ваги незнайомого чоловіка ? вже тоді він добре навчився цілитися гострими предметами у живе тіло. Жорстокість породжує жорстокість. Це зрозуміло.

А от з’ява верблюдів є зрозумілою не до кінця: ці великі тварини, як і їхнє патрання, у фіна виглядають якось безглуздо. А втім, не дарма ім’я офіцера в новелі ? Цвайґ, адже у відомого австрійського письменника Штефана Цвайґа є «Шахова новела» ? про недоумкуватого хлопчину, що став шаховою знаменитістю. Герою ж Вайнонена не йдеться про славу та лаври, лише про спасіння власної шкури, і то будь-яким чином.

Отут уже і починаються справжні жахіття, а саме ? в новелі «Квіткарка»: дівчинка-юний експериментатор, росичка, що є комахоїдною рослиною, і тіло п’яного чоловіка. А, може, тітка Вікторія ? відьма? Чи появу росички спричинила сама головна героїня, Анна, яка «інколи чула на власні вуха звуки свого росту»? Щось із цією дівчиною точно не те. І доторк її до росички не пройшов безслідно: вона позбавиться частини тіла, бо метастази уже поширились. Здавалося б, ніякі докори сумління не мучили Анну щодо вчиненого, хоча знаряддя злочину вона все ж намагається знищити. Та чому лікар скаже про «запалення … із її лівого середнього пальця», а відрізати вона намірилася «запаленого вказівного»? І цікаво, після контакту із краплиною росички, чи тільки місце доторку починає невпинно гнити, а чи людина зсередини цілком? Біль як спокута. Тоді чи вартий цього був той безневинний експеримент?

Читайте також: 10 концептів, що рухають літературу

Якщо новели ? наче сни, то можна брати сонник Фройда і пірнати в непроникну глибину. Чому, наприклад, автор пише свою розповідь у новелі «Мисливець» так, ніби тільки ти, конкретний читач ? той герой, про якого в ній ідеться: «Ти надибав диких качок», «Ти кинув оком на три пари крил»? Конструкція «ти + дієслово» вживається у тексті 56 разів, наче автор намагається перекласти усю вину саме на читача. Або ж про кого йдеться в новелі «Майор»: про хлопчика чи стариганя, до яких приходить «тиха й добра» Івонна, дівчина зі сторінок порно-журналу? І що робитиме старий Конрад зі своєю пушкінською кішкою на дубі з однойменної новели, коли дізнається, що вона ? левиця? А як же наречений, який щоразу після одруження втрачає своїх дружин?

Одним словом, Фройд би плакав, особливо, коли прочитав би «Бідаку»: австрійському доктору було б просто нудно спостерігати за тими двома героями і їхнім спільним шляхом до оприявлення суті.

Мушля равлика ? так можна окреслити розташування новел у книжці: від найбільш захопливої до найменш цікавої. Мушля закручується до середини, а там знаходиться сам равлик, тобто найбільша таємниця. Останній текст, «Рай», і справді найхимерніший: за не надто вигадливим сюжетом криється незрозуміла поведінка героя із завдаванням болю самому собі («нігті гризуть м’ясо»).

Історії у Вайнонена як мінімум цікаві й над ними варто поміркувати, щоб зрозуміти, чому автор так часто зображує жорстокість, яка ніби й не притаманна фінам. Щоправда, він і не пише безпосередньо про співвітчизників, адже, як сам зізнається, герої його новел ? це просто люди, що переживають внутрішню кризу чи перебувають у дивній ситуації, сказати б, зовнішньої реальності. Так і виникають історії Вайнонена про героїв, які намагаються розв’язати подекуди абсурдну ситуацію, а краще ? впоратися із нею. Письменник же за ними спостерігає і змушує спостерігати інших ? проте геть не наполягає на тому, щоб читач робив якісь висновки.

napys11

  • тим, кому подобаються непередбачувані сюжетні повороти;
  • тим, хто читав Джонатана Свіфта.

napys2

  • тим, хто страждає діптерофобією;
  • тим, хто сподівався на скандинавські пейзажі, фінські сауни і мумі-тролів.
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe