Читомо > Блоги > Не тільки для книжкових хробаків

Блоги

Не тільки для книжкових хробаків

16.12.2013 0 Автор:

Мені подобаються книги,які можна довгий час, тижнями, читати перед сном. Це як точка складання після денної суєти в шалених ритмах мегаполіса. Детективи для цього не підходять, їх треба зразу прочитувати, бо потім забувається.

Великих романів українці з 2010 року не написали жодного. Той один, Забужчин «Музей покинутих секретів», в мене хтось зачитав. Після того, як він виграв престижну польську премію Angelus, мені його вже навряд чи повернуть. Тож рятуюся… літературознавством. Слава богу, таке в нас останнім часом чомусь активно видають. Для кого? Чи вистачить на всіх книжкових хробаків?

 Малкольм Бредбері «Британський роман нового часу»

Почнемо з того, що це «не той» Бредбері. Не американець і не фантаст. Англійський романіст і літературний критик. І книжку його можна назвати «романом про романи». Тому що він не обмежується аналізом самих творів, дуже фаховим і докладним, та загальних тенденцій англійської великої прози різних десятиліть ХХ століття, він віддає  належне самим романістам і навіть кумедним випадкам з їхнього життя.

 Ну ось, у нас, коли хочуть проілюструвати тезу, що письменник може писати й іноземною мовою, зазвичай Джозефа Конрада згадують. Справді, наш земляк, польський вигнанець з-під Бердичева, вперше почув англійську лише у віці 23 років на британському кораблі. Що не завадило йому стати класиком англійської літератури й неперевершеним стилістом. Згадують цей приклад часто. І лише в Малкольна Бредбері можна вичитати, що чудес не буває, він все життя відчував себе чужинцем в Альбіоні. І з початком війни 1914 року і шпигуноманії, Конраду довелося посидіти у поліційному відділку, куди його доправили пильні англійці просто з вулиці, запідозривши в ньому німецького шпигуна… через жахливий іноземний акцент, якого він так ніколи і не позбувся.

А ще я нарешті дізнався, що Джордж Еліот був жінкою. І згадав незлими тихим словом своїх викладачів іноземної літератури. І що Джордж Орвел приховував своє дворянське походження, бо в 30-ті в моді були пролетарські митці. І ще багато чого, що мусив би затямити зі шкільного та університетського курсів. Але коли я вчився, цю книжку ще не переклали. 

 Книжці не шкодить навіть те, що до деяких авторів та романів ні наші, ні російські перекладачі ще не
дісталися. Станіслав Лем написав колись купу критичних статей на ненаписані романи, після яких самі книжки вже було писати не обов
язково. Саме так читаються і розмисли Бредбері, скажімо, про непрочитані нами романи Івліна Во. Він достатньо уважний і за давністю років вже не боїться переповідати. Думає, що ми це вже однак читали в коледжі, тож нагадаю. Аж дзуськи, мов не заємо. Другою іноземною в нас була російська.

 Також цікаві спостереження Бредбері за тематичними уподобаннями різних поколінь англійських
романістів. Для усіх критиків сучукрліту, які скаржилися на засилля студентського дикурсу в молодій українській прозі, автор навіть підрахував, скільки разів згадується Кембрідж, а скільки Ітон в романах молодих блумсберійців[1] у 20-ті роки.

Для тих же, хто може читати в оригіналі, зокрема перекладачів, книжка містить в кінці ще й безцінний
список: імена всіх авторів і назви всіх романів, написаних в Британії з кінця 19-го століття по кінець 20-го.

Хочете, щоб українська завоювала світ? Потрібно сто років і 267 романістів. Принаймні, англійцям цього вистачило.

 Про те, що деякі кроки в цьому напрямку вже зроблені, можна дізнатися з наступних книжок критики.

 Володимир Панченко «Літературна дефіляда» (сучасна українська критика про сучасну українську літературу)

 

Це – колективна збірка літературних портретів, упорядкована професором могилянки Панченком, яка, мабуть, ставила собі на меті «одним махом сімох побивахом» — наочно, тлустим томом, засвідчити існування як одних, так і інших. Справа в тому, що сучасна критика після майже повного зникнення не занесених до жодної Червоної книги літературних часописів-товстунів, шукає собі інших ареалів існування: глянсових щотижневиків, щоденних газет та інтернет-сайтів. Навіть в порівнянні з сусідами вона стає все більш віртуальною і активно «переповзає в мережу».

Ось і професор Панченко довгий час був головним редактором сайту літературної критики «Літакцент» і поставив справу на академічну основу – сайт, мабуть, найавторитетніший в цій царині, і спровокував навіть таке помітне явище як «літакцентівські тролі». Вгодовані такі тролі, з оригінальним критичним апаратом.

 Утім, певні жанри критики, що не передбачають тролінгу, все ж в інтернеті не прижилися. Бо, попри
позірну «гумовість» носія, коли жорсткої прив
язки до тисяч знаків начебто й немає, великих текстів з монітору майже ніхто не читає. А жанр літературного портрету, або, як пише сам Панченко в передмові – «аналітичного нарису про письменника» — важко втиснути в 5 тисяч знаків. Спробуйте написати про всі книжки Забужко на двох сторінках. Навіть Семківу не до снаги. Щоб цей критичний жанр все ж таки не
забувався, і була укладена ця книжка.

 Вже те, що про 20 українських письменників написали 19 українських критиків, натякає, що з критикою в нас гірше, ніж з віршами та романами. Але в межах статистичної похибки. А найкраще в нас – з карикатурою. Бо книжку проілюстровано шаржами перчанського класика Анатолія Василенка, парами – критик плюс піддослідний автор. І всім проілюстрованим чоловікам сподобалося, а переважна кількість проілюстрованих жінок відгукнулася про малюнки критично. «Ну я ж не така!»

 Тепер я мав би просто перерахувати оті «пари», щоб читач визначився, чи йому це цікаво, бо на відміну
від англійських авторів, українських він міг би й читати, але обмаль журнальної площі мене від цього утримує. Пропоную просто зазирнути у зміст в книгарні, якщо такий формат вас зацікавив. Як один з піддослідних авторів, мушу зізнатися, що довідався про свої ж тексти багато нового. Наприклад, про їх генетичний зв
язок з текстами українського барокко. Низового барокко, щоб автор не задавався. Щоб мислити цілими періодами
й стилями, таки справді потрібен критик з фаховою освітою, який читав не тільки Мирослава Дочинця, але й Транквіліона Ставровецького.

Між тим, українська літературна критика все виразніше перетворюється на книжкову журналістику. «Чи
є в суспільстві запит на критику?» — риторично запитує упорядник в передмові. «Чи до критки, коли не читають і художніх книжок?» — подумки продовжимо його думку.

Причини цього – цілком зрозумілі. Українці читають все менше. За результатами соціолоігчних
досліджень, 49% за минулий рік не прочитали жодної книжки. При чому, за результатами інших досліджень, головною причиною цього називають навіть не подорожчання книжок, а брак часу. А що школярі-студенти робили, коли часу до іспиту вже нема, а гарну оцінку все ж хочеться? Правильно, читали хрестоматії.
Дві наступних книжки належать до цього забутого жанру, і, в той же час, безсумнівно є фактом художньої літератури. Література, якщо повірити формалістам, взагалі розвивається шляхом канонізації молодших жанрів. Ось,  дісталася вже й до жанру хрестоматій.

 Михайло Бриних, «Шидеври світової
літератури», «Шидеври вкраїнської літератури» (Хрестоматія доктора Падлючча)

Ці книжки також зявилися завдяки інтернетам. Принаймні, перші їх розділи опубліковано на блозі доктора Палючча – альтер его літературознавця Михайла Бриниха, який зазвичай коментував в тому живому журналі різні культурні явища добірним інтернетним суржиком. Він не один такий. Суржик вже кілька років тому зайняв в українських інтернетах порожню нішу низького іронічного розмовного стилю, бо адекватно перекласти на жодну з мов фразу: «І от шо я вам, дєвочки, скажу» — неможливо. Грішать цим стилем якраз блогери з тонким відчуттям мови і її стилістичної диференціації, і буває весело спостерігати, як якийсь обінтернечений пурист, який, однак, плутає закінчення іменників в родовому відмінку, вичитує за «неграмотність» якусь веселу кандидатку філологічних наук, яка цілий день укладала підручники й посібники з мови, а тут ввечері така нагода розважитися. На презентаціях книжок Бриниха можна наочно переконатися, що в житті Михайло, колишній телеведучий,  розмовляє бездоганною літературною мовою, і все це не більше, ніж літературна гра. На питання, навіщо гратися в неї, спробуємо відповісти трохи нижче.

Принаймні, класика світової  рідної літератури, скажімо Мелвіллів «Мобі Дік», за такого підходу уможливила нове і дуже яскраве  прочитання.

«Мелвіл панімає, шо карабль не можна так бистро випихать у плавання, а патаму дітально розказує про
те, як обустроєне життя у цитаделі американського китобойного промисла – городі Нантакеті. Множество дрібниць і спостережень розвертають перед нами настільки живописну картіну люцького упрямства й героїзма, замішаних на безвиході, шо даже странно, як це у Мелвівла так получилось описать тяжолий і смертельно небезпечний триб життя без лишніх сантиментів і судорог по поводу плохої карми».

У мене вже питали: «А чому цього не можна було написати нормативною мовою?» І я мушу посилатися на
вже згаданих вище формалістів. Слова, словесні конструкції від частого вживання спрацьовуються, й емоційно більше не відчуваються, стають безликими штампами й кліше. Над вбивстовом дієвості будь-якого пафосу, природнім бажанням слухача втекти чимдалі за перших його ознак, 70 років сумлінно працювали усі соцреалісти й журналісти Радянської України. Спробуйте перекласти наведений уривок, і ви впізнаєте дзвінкий бадьорий стиль портової багатотиражки, який довів до алкоголізму Сергія Довлатова. Але й іронія та стьоб, які запанували натомість, чесно кажучи, вже набридли. Іронія може тільки руйнувати, а пафос, як засіб будувати, дискредитовано на роки. А будувати ж треба. Вживання завідомо низького й іронічного стилю несподівано дозволило Бриниху повернутися до розгорнутих метафор, винахідливих порівнянь, алегорій,  літот, градацій та інших дискредитованих фігур урочистого стилю мовлення, реанімувати їх, знову перевести текст у верхній регістр, бо предмет того літературознавства дійсно іноді того вимагає. Ось як написано про О. Генрі:

«Опитний юзер одразу заперечить: чо не «Дари вохвів»? Я скажу тобі, опитний юзер, чого. Патаму шо
від расказа «Дари волхвів» ридатимуть не тільки глаза, але й оправа окулярів, ба навіть скло почне мироточити чимось солонуватим. Увольте. Дайте мені дожити до кінця цього текста… (пауза)»

Отож, навіть добір письменників і їхніх творів для цих хрестоматій становить певну інтригу для людини-читача. Не руйнуватиму її.

Перша книжка присвячена світовій класиці. Друга – українській. Микола Гоголь, що характерно, представлений різними творами в обох томах. Кажуть, якщо буде ще том російської класики, – і там без нього ніяк. Можливо, «світовий» том за рахунок несподіваності прийому (він вийшов першим), захоплює читача більше. А можливо, шкільна  програма з нудним ще народівським прочитанням пройшлася по вітчизняній класиці катком куди як ґрунтовніше. В будь-якому разі, обидва томи пародіюють навіть не шкільні підручники, а скажено популярні на ринку Петрівка підпільні збірки шпаргалок і шкільних творів, не затверджених жодним МОНом.

Кожен літературний шедевр розглядається за незмінною схемою:

«Про автора», «Сюжет», «Центральні персонажі роману», «Деякі цікаві факти», «Найяскравіші цитати», «Що хотів сказати автор?»

Що хотів сказати Бриних, я, здається, зрозумів: «Люди, читайте. В наш непевний час іноді це єдина можливість зберегти в собі людину».


[1]Блумсбері – район Лондона, де мешкали чи не всі літератори-модерністи. Ну як наша вулиця Олеся Гончара,
яку населили усі наші соцреалісти

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe