Читомо > Блоги > Чоботар без чобіт на підніжці останнього вагона потяга епохи Ґутенберґа

Блоги

Чоботар без чобіт на підніжці останнього вагона потяга епохи Ґутенберґа

20.07.2014 0 Автор:

Місяць тому журнал Форбс Україна, який спеціалізується найрізноманітних рейтингах, шляхом опитування одинадцятьох експертів, сформував рейтинг найвизначніших письменників України. Ми далекі від наміру критикувати методологію чи добір експертів, хоча все ж важко стримати добру посмішку, усвідомивши, що двоє з числа одиннадцятьох увійшли до сформованого ними ж топ 10 впливових авторів.

Який там конфлікт інтересів? А якщо дійсно хтось і красивий, і розумний –  тобто і найвизначніший письменник, і експерт з впливовості – що йому, розірватися?

Не відтворюватимемо навіть персональний склад цього рейтингу, це не так критично. Ми, зрештою, знаємо, для чого усі подібні рейтинги існують – для пропаганди читання й популяризації літератури.  Тож персоналії не такі вже й важливі. Тим паче, що в результаті деякі безсумнівно визначні автори, володарі дум, лідери думок до нього потрапили, традиційні питання викликає лише те, чому хтось із їхніх колег не потрапив.

Але. Рейтинг привернув нашу увагу зовсім іншим: до топ 10 найвизначніших письменників вперше потрапив автор без книжок.

Ну не так щоб, зовсім без книжок, минулого року вийшла збірка його газетних колонок, писаних щочетверга впродовж багатьох років, а його перекладацька продуктивність взагалі варта захвату:  за останні роки ним перекладено чи не два десятки книжок з польської та англійської. Також неодноразово був помічений в різноманітних „колгоспних” книжкових проектах. Якби корисну звичку вичитувати прізвище перекладача на технічній сторінці мали не лише колеги по цеху, але й власне читачі, можна було б стверджувати, що на рейтинг вплинула саме ця перекладацька й газетярська праця. Але ж ні. Все пояснюється простіше. Цей автор – безсумнівно один з топових українських блогерів, зірка Facebook  і околиць. І своєю впливовістю, якої нам і на думку не спадає заперечувати, він завдячує не паперовій друкованій продукції, а саме кількості своїх френдів та читачів у фейсбуку, до яких, саме собою, повним списком увійшли усі експерти. Цього вистачило, щоб в очах екзаменаторів впливовості він обійшов багатьох авторів, які повидавали вже за два десятки романів, хоча це був не рейтинг блогерів, а рейтинг письменників.

Це дуже показовий дзвіночок. Навіть начитані люди-експерти вже не відчувають на рівні рефлексу, що впливати письменник може передовсім через книжки, а не колонки в пресі чи статуси в соцмережі. Відчували б, одразу б спохопилися: „Ой, якась фігня виходить, де Шкляр?”, — і заходилися перераховувати, як воно з усілякими рейтингами зазвичай і буває. Бо засміють. Аж ні, навіть не насторожилися. Тому що, як це не сумно, вони цілком праві.

Письменники суспільству ще потрібні, їхні книжки – вже майже ні.

Звичайно, є ще тонкощі нюансування. Ми це на одному літературному сайті проходили. Ось назви людину автором – ніхто не заперечуватиме. Книжку написав – безсумнівно автор. А назвеш Пупкіна письменником, одразу кілька тролів заперечуватимуть – ну? який з нього письменник. Ось Дупкін – письменник, а Пупкін, ой, не смішіть. Слово “літератор” теж не викликає заперечень. У літературному процесі існує купа чорнової і непомітної роботи.

Хтось має усі ці тексти редагувати, рецензувати в часописах, оцінювати в журі різноманітних конкурсів та премій, укладати рейтинги, давати ґранти, отримувати відкати тощо. І саме завдяки цій непомітній роботі десятків людей літературні тексти проходять такий природній добір, який годі порівняти з текстами журнальної якості, де досить пройти самого головного редактора, не кажучи вже про тексти інтернетні. Робить людина все це, чи хоча б щось із цього, вона– безсумнівно літератор. Хоча це приклад, швидше, з області ймовірного, але можна бути впливовим літератором без жодної книжки.

В слово ж “письменник”, окрім обов’язковості власне книжок, у нас традиційно вкладали якусь громадську активність, публічність і суспільну вагу, аж до міжнародних стосунків. І головним відкриттям цього рейтингу Форбс, як на мене, є те, що уся ця активність і вага тепер може існувати незалежно від написаних тим письменником томів. Написаних і виданих – надрукованих на папері, переплетених, оздоблених палітуркою і виставлених на полицях книгарень та бібліотек, і — прочитаних.

Тобто все це ще продовжують робити, але, мені здається, більше за інерцією.  Кількість френдів і читачів сторінок у Facebook цікавих авторів вже давно перевищує наклади їхніх паперових книжок. Читання восьмисотсторінкових фоліантів давно й майже безнадійно вийшло з моди. Але мода на авторів тих фоліантів якимось дивним чином пережила моду на їхні книжки.

Усі оті сучасні властителі дум, лідери думок ще проскочили на підніжці останнього вагона останнього потяга епохи Ґутенберґа – вони, попри всі українські приколи, стали письменниками, коли альтернативою книжці ще була тільки горілка й зомбоящик, а не монітор комп’ютера, екран планшета  чи рідера. І гарно вписувалися в досоціальну новинну машинерію, коли засоби інформації ще були масові, а не індивідуальні (з новинною стрічкою, підлаштованою під інтереси й зацікавлення конкретного користувача).

Про письменників традиційні ЗМІ зазвичай згадували, коли треба було взяти коментар щодо якоїсь незрозумілої події, і традиційні на всі випадки політологи чи інші спеціалісти не знали, що ж тут коментувати. Що ви скажете про весілля Путіна з Кабаєвою? Ну дійсно, кому ж як не письменниці, зосередженій на проблемах ґендеру, таке коментувати? І журналісти одразу згадують, хто в нас такі письменниці, і професійно вивідують актуальний телефончик, і додзвонюються навіть на конференцію маорі у Нову Зеландію, якщо знадобиться. На те вони й професіонали.

Якщо і варто критикувати ту журналістську всюдисущість і професійність, то лише за те, що від них годі було дочекатися іншого запитання: „Що ви скажете про проблеми історичної пам’яті аборигенів?»

У те ж, що наші люди й досі питають у письменника про все на світі, від рецептів закатування маринованих огірків до того, за кого голосувати на виборах чи що нам робити з Донбасом, починаєш вірити, варто хоча б один раз послухати дзвінки читачів на радіо. Феномен противсіхів не відбувся б, якби цю позицію не озвучили шановані властителі дум, лідери думок з топ 10 рейтингу Форбс. Люди в нас розумні, приймають рішення самостійно, але все ж потребують схвалення своїх намірів від безумовних авторитетів. Що ти мені доводиш? Он сам Марк Твен не радить в повний місяць огірки закатувати! 

Книжки раніше, окрім усіх інших своїх естетично-дидактичних функцій, виконували також роль перепустки у ряди отих лідерів думок, властителів дум, яким суворі головні редактори видань довіряли писати колонки до щоденних газет і щотижневиків, не обумовлюючи тему наперед. Просто – як вони самі відчувають поточний момент і зацікавленість своєї аудиторії.

Це відчуття своєї аудиторії, а якщо ширше – певної спільноти,  виникало не на пустому місці.

В паперову епоху винайшли безліч варіантів довготермінового зворотнього зв’язку між автором та читачами: рецензії критиків, листи читачів, літературні анекдоти й епіграми від колег по цеху, мемуари тощо, і, звичайно ж, спілкування зі своїми прихильниками на презентаціях – очі в очі, безпосередньо. Де навіть кількість охочих поспілкуватися з улюбленим автором вже свідчить багато про що. Нехай мене вибачать укладачі усіляких рейтингів, але навряд чи хто з українських авторів досі зможе конкурувати з Ліною Костенко чи Василем Шклярем, чиїх шанувальників не в змозі вмістити приміщення оперних театрів, і люди терпляче стоять довкола театру і слухають трансляцію виступу на вулиці. Отакий дуже наочний зворотній зв’язок. Класичний, паперовий, літературний, який завдячує саме книжкам. А ключове слово щодо нього – довготерміновий.

Життєвий цикл романів і поем вимірюється роками. А в класики – навіть десятиліттями й століттями. Анекдоти й дописи в Livejournal стільки не живуть.

І ось непохитність цього постулату вперше піддано сумнівам. Прогресивна молодь вважає, що можна називатися письменником і не писати книжок. Це все нафталін, а на дворі вже двадцять перше століття. Пишуть вже не тільки книжки, але й повідомлення у Twitter. Чому автор численних афоризмів Станіслав Єжі Лец – письменник, але автор таких же коротких дописів, які ретвітять тисячі послідовників, – ні. Відповідь, здавалось би, лежить на поверхні. Тому що афоризми Леца пережили десятиліття, а чи ретвітитимуть сучасного лапідарія хоча б через місяць – вже під великим питанням.

Інтернет погано пристосований для зберігання. Афоризмам Леца знадобилося перебратися з газетних шпальт на сторінки книжок, щоб ми досі його цитували. В книжок – інший термін придатності. Папір, корінець, а в нашому випадку ще й переклад з польської, виступили гарантом вартісності і не скороминущості. Інтернетні тексти в масі своїй – метелики-одноденки. Їх зберігають, але мало кому приходить в голову шукати їх вже завтра.

Натомість відгук в інтернетну епоху також пришвидшився до космічних швидкостей. Отой зворотній зв’язок, який раніше спрацьовував роками а то й десятиліттями, зараз скоротився до хвилин, годин, в крайньому випадку – днів. Часу на осмислення просто не залишилось. Сподобалось – тисни на лайк. Дуже сподобалось – поділися лінком. Не сподобалось – тисни не стежити. Лідерів думок замінили думки-лідери.

Читач вже не встигає усвідомлювати не тільки джерело інформації, але й авторів статті. Фіксує лише того, хто порадив її прочитати. Бо з якоїсь причини йому довіряє.

Соціальні мережі лише унаочнили те, як воно відбувалося в усному народному мистецтві анекдотів чи пліткування. Переказав анекдот про Брежнєва й Картера чи свіжу плітку – розшарив. Захихотів чи гмикнув – лайкнув. Автори анекдотів традиційно залишалися анонімними. Коли не було про що пліткувати, говорили й про книжки, чого вже там.

Зараз радіо BBC (“Баба бабі сказала”) перестало бути усним, але в результаті так само зникає з магазинів камяна сіль. Чи, о диво, уряд реформаторів приймає нагальні постанови, наче начитавшись статусів диванної сотні у Facebook, чого раніше уявити собі було просто неможливо.

Лідерів думок замінили думки-лідери.  Але для того, щоб думка набрала кілька тисяч лайків у соцмережі, її все одно хтось повинен висловити.

Анонімність і розмитість джерела походження думок створює простір для фейків та маніпуляцій. З одного боку, теленовини цитують вчорашній Facebook, швидше при їхньому циклі виробництва не виходить. З іншого боку, самому Facebook вже потрібен цілий день, щоб розібратися, чи правдива новина про смерть Валєрії Новодворскої, царство їй небесне. Новинна стрічка все частіше набуває форми істерики – байдуже ейфорії чи паніки.

Думка-лідер все частіше прагне придушити не тільки непопулярні думки з цього ж приводу, але й просто інші думки й враження, що не вкладаються у новинний тренд. Справді, соромно ділитися думками про Одеський кінофестиваль, коли поряд в стрічці йдуть повідомлення бійців із зони АТО. Списки незворотних втрат молодих чоловіків, — майбутнього країни, - проти традиційних атрибутів кінофестивалів – червоної доріжки та вечірніх суконь кінокрасунь. Це не просто дисонанс. Ці новини не можуть співіснувати в межах одного екрану.

Але коли Вінстону Черчілю на час війни запропонували зменшити видатки на культуру, він відповів:

 – А за що ми тоді воюємо?

Зараз я безсоромно процитував думку, яку піддивився в когось із френдів у стрічці. Може, саме в того визначного автора, якого трохи вище протролив за те, що він не Єжі Лец. Її різними словами повторили ще двоє чи троє друзів. Я навіть не перевірив, чи дійсно Черчіль щось таке казав, настільки доречною до нашої поточної ситуації вона мені видалася. Єдине, в чому я впевнений, дописувач, який першим запустив це у соцмережу, цю думку не нагуглив принагідно, а колись раніше вичитав у книжці мемуарів про Черчіля, якщо не у власних спогадах англійського премєра. Так, Черчіль – письменник, і пробував себе навіть в художній
прозі задовго до того, як став схожим на бульдога. Правда ж ви не здивовані? Як і тим, що ерудиції ніхто не відміняв навіть у часи такого всезнайка, як Гугль?

Саме тому ми як за рятівну соломину хапаємося за тих блогерів, які працюють з текстами не тільки в блогах, і не тільки з власними. Зі словом з іншими термінами придатності і  відповідальності.

Якщо проаналізувати персони найпопулярніших опініонмейкерів українського Facebook, виявиться, що багато з них все ж таки професійні журналісти, якщо не головні редактори видань, літератори, колумністи в паперових часописах і  газетах, які хоча б мають шанс з часом потрапити до колекції друкованих видань Вахтанга Кіпіані,  і – письменники, про навичку яких думати і висловлювати, як про Маяковського, свідчать “сто томів їхніх партійних книжок”. Вносити до поріділих рядів письменників численних твіттерян і  фейсбукерів, попри нетерплячку прогресивної молоді, ми вважаємо передчасним.

Письменник поки що – той, хто пише книжки. Мабуть, з часом і це зміниться, але ще не зараз.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe