Book Art

…або книжки вигадані, уявні, химерні, ілюзорні, ефемерні, міфічні, несправжні, неіснуючі, симулякри, містифікації. Поетка, художниця, рукодільниця і наша найретельніша авторка Вікторія Черняхівська підготувала незвичайний проект вигаданих книжок. Це оформлені вручну примірники, що згадувалися й рецензувалися в світовій літературі, але не мають відповідників у реальному житті.

Всього – 17 зшитих вручну книжок формату А5 з порожніми сторінками, палітурки – з різних матеріалів: тканина, папір, повсть, пластик тощо.

Так виглядає Вікторія Черняхівська

Як виникла ідея неіснуючих книжок? Якщо підходити здалека, то почалося все з зацікавлення літературою, потім вийшла моя книжка, пізніше я захотіла собі маленьке видавництво. Уявляла, які симпатичні книжки там видаватиму. Але не було бажання і рішучості занурюватися у справжній бізнес, тож я просто зробила основною справою хендмейд. І почала зшивати записники – фактично, ті самі книжки, тільки з чистими сторінками. Мене зацікавила палітурна справа, подобалося роздивлятися в інтернеті, які незвичні фактурні блокнотики зшивають майстри за кордоном.

А якось читала Борхеса і здивувалася, як багато він містифікує, створює паралельні реальності, описує альтернативний хід історії, рецензує неіснуючі книжки. Почала уявляти, який вигляд могли б мати ці книжки, а потім намагалася згадати, де ще траплялися подібні ілюзорні книги. І захотіла погратися: оформити ці книги так, ніби я справді видаю їх у власному видавництві. Дала цьому проекту назву «Книжки героїв книжок».

У цій серії вручну «видано» 17 книжок у єдиному примірнику:

– «Книга Мазарбул» ( із «Хранителів Персня» Дж. Р. Р. Толкіна);

– Раймон Сера «Ти» (з «Ідеальної порожнечі» Станіслава Лема);

– П’єр Аронакс «Таємниці морських глибин” (Жуль Верн «20000 льє під водою»);

– Ганс Кірхгассер «Людина в білому» (Мілорад Павич «Паперовий театр»);

– «Жахлива книга жахіть» (Джоан Ролінґ «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану»);

– «Ще 53 способи  розважитися в невагомості» (Дуґлас Адамс «Путівник по Галактиці для космотуристів»);

– «Кишеньковий довідник Месії. Нагадування для просунутої душі»     (Річард Бах «Ілюзії»);

– «Книга Повторюваних Снів» (Джонатан Сафран Фоер «Все ясно»);

– Книга Майстра (Михайло Булгаков «Майстер і Маргарита»);

– Ліза Боголєпова «Сухі губи» (Володимир Набоков «Пнін»);

– «Книга Доль» (Брати Стругацькі «Понеділок починається в суботу»);

– «Книга вогняних сторінок» (Макс Фрай «Книга вогняних сторінок»);

– Книга про код людини (Олег Романенко «Калейдоскоп»);

– Дмитро Лазуткін, Світлана Пиркало, стронґовський «Vade in pace» (Олена Захарченко «Вишивані гарбузи»);

– «Холоне лоно» (Артем Захарченко «Чумацька траса»);

– «Трактат про Степового Вовка. Не для всіх» (Герман Гессе «Степовий вовк»);

– «Октаво» (Террі Пратчетт «Божевільна зірка»).

Займалася створенням книжок по кілька годин на день, процес розтягнувся на кілька місяців.

Міркуючи, як саме оформити книжки, іноді орієнтувалася на описи примірників у тексті, а коли такого опису не було, зважала тільки на власні асоціації.

Наприклад, чому вигадана Лемом книжка «Ти» Раймона Сера має самий такий вигляд. У тексті немає вказівок до оформлення, є лише рецензія. З неї дізнаємося, що «Ти» – це невдалий роман, в якому автор звертається безпосередньо до читача, критикує його і принижує, намагається якнайдошкульніше образити. Тож на палітурку я помістила дзеркало: читач є головним героєм роману, себе ж він і бачить на обкладинці. Книжку оформила навмисно грубо, назву твору й ім’я автора прошкрябала на гнітюче чорному картоні і залила криваво-червоною фарбою, щоб підкреслити агресію автора.

Олег Романенко в «Калейдоскопі» теж не розповідає, якою мала б бути книжка, що в ній зашифровано код людини. Сказано тільки, що книжка містила в собі беззмістовний суцільний текст, «кожен уривочок якого міг би прислужитися кому-небудь у ролі якісного комп’ютерного пароля». Тож, обкладинку я оформила фрагментом цього ж тексту так, щоб сукупність знаків утворювала людські обриси.

«Людина в білому» Ганса Кірхгассера – це детективна історія про вбивство: в готельному номері жінку задушив подушкою невідомий гість у білому вбранні. Тож я пришиваю до білої палітурки ту саму подушку і кладу на неї книжку, яку перед сном могла читати жертва.

Збірка поетів-некрофілів «Холоне лоно» у тексті Захарченка описується як «брошура майже без обкладинки». Брошура – нехай так і буде, я просто злегка декорувала її корінець.

Часом я свідомо відходила від дотримання опису книжки в літературному творі. Наприклад, «Трактат про Степового Вовка» з книжки Гессе мав бути непримітною брошуркою. Але мені так хотілося зробити палітурку зі степовими травами! Тож дозволила собі зробити цілу об’ємну книженцію.

Іноді відхилялася від «правильного» вигляду книжки ненавмисно. Приміром, герой-науковець із «20000 льє під водою» Жуля Верна пише: «Ще під час перебування мого у Франції я випустив у світ книгу в двох томах in-quarto, під назвою «Таємниці морських глибин». І от я вичитую, що in-quarto – це чверть листа. І роблю два маленькі томики. А виявляється, томи навпаки мали бути велетенськими, більшими за звичний нам формат книжок.

Улюблена моя  книжка – з «Вишиваних гарбузів» Олени Захарченко. За текстом, Лазуткін, Пиркало і стронґовський зібралися видати книжку «Vade in pace» («Йди з миром») трьома мовами: латиною, білоруською і мовою майя. Тож примірник я зшила з трьох книжкових блоків. І особливо цікаво було вникати в англо-майянський розмовник і намагатися підібрати щось схоже на «йди з миром». В результаті склеїла середнє арифметичне з фраз на кшталт «іти геть», «підніматися в небо», «бути в гарному настрої» й одержала: «Terenej uxlanibal k’uxaj». Підозрюю, що переклад неправильний, але мене заспокоює думка, що навряд чи хтось із українських любителів рукотворних книжок знає юкатекську майянську.

Думаю, таких неіснуючих книжок у світовій літературі – незліченна кількість, їх не менше, ніж самих вигаданих світів і героїв. Про Вавилонську бібліотеку мені й подумати страшно.

Значну частину запланованих книг я просто не встигла зробити до виставки на фестивалі «Штурмові загони Гутенберга».

Не втіленими в реальність залишилися: «Книга Піску», «Санки для здобувачів наукового ступеня», Семюел Піквік «Роздуми про джерела Хемстедських ставів та деякі спостереження з питання теорії колюшки», Кость Жижка Рафалович «Саторі у Львові. Подражаніє Керуаку», Хорхе  Фрага «Життя одного аргентинського поета», Мартін Іден «Ганьба сонця», Делябранш «Тауматологія», «Вечірні бесіди комарів У і Це», Степанида Добромолець «З волі в неволю не хоче ніхто», Артур Пепа «Література могла бути іншою. Українська класика, перечитана й доповнена», Борис Тригорін «Дні та ночі».

Артбуками «Книжки героїв книжок» я б назвала в тому разі, якби вони були заповнені ілюстраціями і текстами, були зшиті з паперу ручної роботи… А поки що, коли є лише палітурки й чисті аркуші, це більше схоже на записники з незвичними обкладинками.

Коли готувалася, шукала інформацію про вигадані книжки. Траплялися і літературознавчі статті про книги-химери, і кадри з фільмів про Гаррі Поттера чи про хобітів з ельфами, де також оживали вигадані стародавні книги. Бачила й фотографії з маленької виставки в одній дитячій бібліотеці, де бібліотекарі вирішили розважити юних читачів примірниками вигаданих книжок.

Продовжувати серію нині не хочу. Я хотіла погратися в ці книжки – і мені вистачило кількох місяців палітурення і декорування. Принаймні, поки що натхнення на нові книжки героїв книжок я не маю. Але вже міркую над тим, щоб знову зшити кілька записників без прив’язки до мистецьких першоджерел.