Календар подiй

Дражливі й складні теми життя під окупацією та варіантів свободи обговорюватимуть під час Ночі Музеїв. Важливий елемент – обговорення майбутнього Закону про колабораціонізм.

Головними героями дискусій та експозицій стануть: славіст і літературознавець Юрій Шевельов, перекладачка й мовознавиця Марія Пилинська, дослідник «Розстріляного Відродження» Юрій Лавриненко, письменник і редактор Аркадій Любченко, письменник і антрополог Віктор Петров, літературознавець та громадський діяч Григорій Костюк тощо. Більшість із них у 1941 році залишилися працювати в окупованому німцями Харкові, за що згодом були затавровані радянською пропаґандою як «колабораціоністи».

На життєвих сюжетах героїв побудують інсталяцію в саду ЛітМузею.

«Історія повторюється в певних подіях, і «незручні» теми виникають у нових контекстах, – говорить кураторка лекційно-дискусійної програми Тетяна Пилипчук. – На жаль, можна навіть не сумніватися, що коли сьогоднішня російсько-українська війна закінчиться, питання «де ти був під час окупації» знову постане. І вже сьогодні ми повинні категорично заборонити собі дві речі: однозначно таврувати людей і замочувати болісні питання. Тільки діалог і вміння почути різні позиції і точки зору зупинять нас перед безоднею громадянської ненависті. Цей діалог ми сподіваємося розпочати під час акції «Ніч музеїв 2017»».

Лекційно-дискусійна програма

16:00 – Лекція «Харків часів нацистської окупації»
Харківський історик Олег Аврамцев розкаже про те, як жили/виживали харків’яни під час окупації міста у ІІ Світовій війні.

17:30 – Інтерактивна програма «Юрій Шевельов і окупований Харків»
На прикладі долі всесвітньовідомого лінгвіста Юрія Шевельова автори програми запрошують поговорити про людину, яка в часи соціальних катастроф опиняється перед складним вибором: втекти або залишитись, прийняти або чинити опір, жити або померти.

19:00 – Дискусія «Колабораціонізм: від історії до сьогодення»
Як осмислювали колабораціонізм у різних країнах у різні часи і як жити під час окупації звичайним людям? Гостей запрошують до дискусії, чи потрібен сьогодні в Україні закон про колабораціонізм.
Модератор – Віталій Овчаренко, журналіст, один із авторів законопроекту про колабораціонізм, Донецьк-Київ

18:00–22:00 – Бліц-екскурсії в музеї

«Григорій Сковорода і масони»
Що говорять історичні джерела про належність Григорія Сковороди до таємних спільнот

«Межі свободи – межі безпеки»
Свобода як відповідальність за зроблений вибір. Свобода й особисті замовчувані бажання.

«Казкова поведінка»
Про що мовчить народна казка? Які підтексти відкриває “посвяченим”?

Кіно в саду, театр та трошки кави
У саду ЛітМузею за хорошої погоди влаштують кінотеатр і театр під відкритим небом. У програмі:

20:45 – Презентація, прем’єрний показ та обговорення кінофільму «Тарановка: заноза генерала Кнобельсдорфа» (історія визволення Харкова, відтворена через аналіз німецьких архівних документів). Модератор – Андрій Парамонов, історик, краєзнавець, автор фільму

22.30 – Показ кінофільму Валерія Вохмяніна, Андрія Парамонова «1-я танковая: испытание Богодуховом».

19.00 – Мистецька окупація від літоб’єднання «NETWORчі».
NETWORчі харків’янки вперше представлять відвідувачам Літмузею авторський перформанс “Кольорове коло”. Тут усі бажаючі зможуть побачити і почути, як забуті історії вміють оживати від дотику словом і перетворяться на яскраві картини.

На «Книжковій клюмбы» біля входу до ЛітМузею – буккросинг «Чим ми готові поділитись?»

«Кавовий чіл-аут» для гостей музею вже традиційно організовує «НONEY CAKЕ».

Додаток-1. Коментар організаторів

Військові дії, що тривають сьогодні в Україні, піднімають численні «незручні» для суспільства теми. Створений мистецтвом загальний образ війни, з його відображенням фронту, тилу і окупації, героїзацією своїх і демонізацією ворогів, розсипається під натиском реального досвіду. На першому плані знову опиняється людина з її помноженими в рази щоденними, зрозумілими кожному побутовими проблемами і природною потребою вижити. І ми знову переосмислюємо, здавалося би, прозорі концепти героїзму, зради, любові до батьківщини, відданості ідеї, колабораціонізму тощо.

Під час ІІ Світової війни деякі українські письменники, ховаючись від радянського режиму, змушені були виживати в Харкові, окупованому нацистською Німеччиною. 20 травня в програмі «Недоговорені історії: забути чи згадати» Харківський літературний музей пропонує подивитись, як склались долі цих митців, і поговорити про те, чи були вони колабораціоністами, а також про те, як наші співвітчизники живуть на непідконтрольних Україні територіях сьогодні. Ширше – про свободу вибору людини і різні моделі поведінки.

Питання про колабораціонізм і виживання в складних обставинах ставить перед нами, наприклад, біографія Юрія Шевельова. Чи справді Шевельов був колаборантом і коли та де саме? У радянській системі, яку не приймав, але під яку підлаштовувався, щоби вижити? Чи під час нацистської окупації, коли змушений був, знову таки, заради виживання, працювати в німецькій установі – але нічим і ніколи не підтримував нацистських та фашистських ідей. Чи сприймати зрадою його від’їзд з окупованої СРСР України заради іншої, близької йому, системи цінностей – чи думати, перш за все, про те, що зроблене ним в еміґрації заради збереження, розвитку й просування у світі української культури, мови, історії.

Подібні питання актуалізуються і в біографіях інших героїв акції «Ніч музеїв 2017».
Скажімо, Марія Пилинська, перекладачка, жінка, що зберегла небезпечний з точки зору радянської влади архів свого чоловіка – письменника доби «Розстріляного Відродження» Івана Дніпровського – у піднімецькому Харкові змушена була працювати в банку, щоби її малий син, старенька мати і сестра могли вижити.

Юрій Лавриненко, літературознавець початку 1930-х років, який наприкінці 1950-х у книзі «Розстріляне Відродження» розповів світу і Україні про трагічний період червоного ренесансу (від назви книги отримав назву самий період), наприкінці окупації змушений був тікати від радянської влади до Німеччини. Як і письменник Аркадій Любченко, який пережив репресії 1930-х років і опинився в еміґрації.

У конкретних долях чорно-біле уявлення про добро і зло набуває різних відтінків і кольорів, олюднюються абстрактні поняття героїзму, зради, колабораціонізму, реальний сучасний досвід накладається на «книжкові» історії, що формували наше однозначне уявлення про не такі вже й однозначні явища.

Часто у спілкуванні ми уникаємо дражливих тем, які провокують нерозуміння та образи і закінчуються, як правило, конфліктами. Але табу на подібні теми з часом все одно призводить до протистояння, іноді настільки глибокого, що суспільство може опинитися на межі катастрофи.

Приводом для суспільного діалогу можуть стати музейні артефакти, що зберігають пам’ять про історію нашого світу, з поразками та перемогами, конфліктами та примиреннями. В музеях акумульовано історичний досвід людства, через який варто шукати шляхи до порозуміння і прийняття іншого-інакшого.

Додаток-3. Трохи цитат з Юрія Шевельова

Юрій Шерех (1941-1956). Матеріали до біографії
У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаґанда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не йнято. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близнюк совєтської системи. Наївність багатьох поділяв і новий поет. На щастя, у вождів він не вірив, — цього життя навчило. Але він почував себе вдячним німецькому воякові за те, що скінчилася зловісність попередніх десятиріч. Його першим твором був чи то гімн чи то марш німецьким воякам. Це не був задум практичного характеру. Наш герой ухилявся від коляборації; хоч мав у собі частку німецької крови, ніколи не пробував записатися в привілейовану і єдину годовану тоді групу фольксдойче. Але в політиці наївність карається як злочин, і на це є підстави.

[…]
Може можна було подарувати німцям голод і смерті, бо зрештою за це відповідальність падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електровню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення. Навіть якби німці хотіли, вони не могли б прогодувати голодне й поспіль безробітне, а отже й недоречне місто (але вони не хотіли). Може можна було вважати за акт крайности вішання закладників за вибухи й підпали, чинені партизанами, ліхтар за ліхтарем вздовж вуличних кварталів.
Але жадного виправдання не можна було знайти арештам українських діячів і розстрілам, що сталися 1942 року. (І тоді ж наш герой спромігся дістати заборонену книжку й прочитати — Гітлерове «Моє змагання».) Жадного виправдання не можна було знайти знищенню всіх харківських жидів. Жадного виправдання не можна було знайти розчленуванню України на дві кордоном відмежовані частини. Ілюзії перших днів і може місяців поховано.

Так було, чи так мало бути?
Не підлягає сумніву: багато заважили тут зовнішні обставини. Роки життя в СССР, коли фактично єдиним джерелом інформації була совєтська пропаганда, привчили обертати її твердження догори ногами. Раз радіо і газети кричать про звірства німців, значить нічого цього нема. Раз звіти подають, що єдина мета німців на сході — здобути землю для німецького плуга ціною знищення тубільців, значить німці принесуть свободу. Варварство взагалі неможливе на Заході, серед культурних народів Европи. Не без впливу було й те, що інформація за німців була загальмована, так що довго так і не можна було довідатися точніше, чи правда, що, приміром, Галичина відокремлена від України, чи правда, що в Києві шаліє протиукраїнський терор, — хоч глухі чутки про це й просочувалися.

Але далеко більше впливала сама настанова української людини: вірити в здійснення бажань. Ота славнозвісна українська простодушність. Якщо ми хороші, чому б світ був супроти нас нехороший? Хіба зрештою визволення і усамостійнення України не було б актом справедливости?

Я – мене – мені… (і довкруги). Том 1. В Україні.

(про перші дні нацистської окупації Харкова під час ІІ Світової війни)
«— У місті німці.
[…] я вийшов на вулицю, в сліпуче соняшне світло, в теплий і погожий день. Це було 25 жовтня. Скінчилось моє радянське життя, скінчився мій останній місяць, безпосередньо в лапах НКВД […]
Усе. Мало початись нове життя.
469 днів в окупованому німцями Харкові. А людині треба тільки сорок днів, щоб померти з голоду, і лише кілька годин, щоб замерзнути до смерти, і лише кілька хвилин, щоб померти на шибениці в петлі. Усі ці можливості були вповні забезпечені в ті дні від 25 жовтня 1941 до 6 лютого 1943 року.
А починалося оптимістично. Нарешті білі хрести на шибках вікон зробили своє діло: радянський режим упав, двері на схід зачинилися, двері на захід мали розчинитися. Так здавалося».

Подробиці проекту знає Лідія Калашникова, +380 50 939 07 48