Фетиш

Як тільки не старалися древні книголюби захистити своє найліпше виданнячко від пилу, чашки чаю, яка випадково проллялась на половину книжкового блоку, від подряпин і мишей, що безсердечно згризали найдушевніші поетичні рядки у виданні, від бутербродів із маслом! Вони обгортали дорогоцінну книжку в шкіру (щоб видання почувалось справді захищеним – часом і в людську), хутро, цупкий папір. Замовляли для них спеціальні коштовні коробки, сумки з козлячої шкіри, дорогої тканини, навіть глиняні посудини. Що ж не зробиш для улюбленого літопису чи  апокрифу!

Та це тривало тільки до XIХ століття – саме в цей час винайшли суперобкладинку, яка, щоправда, суперовою у той час не була. Вона повністю приховувала книгу й нагадувала конверт.

 Суперобкладинка – це необов’язкова складова книги у вигляді легкої паперової, тканиної чи целофанової обгортки, яка надягається на обкладинку або палітурку видання для запобігання ушкодження, охоплює їх зовні і тримається за допомогою клапанів. Іноді вона  приклеюється до корінця обкладинки.

Один такий експонат нещодавно знайшли в Бодліанській бібліотеці (Bodleian Library) в Оксфорді цілком випадково. На пра-пра-пра-суперобкладинці 1830-го року, яку, до речі, відразу нарекли найдавнішою в історії книгодрукування, збереглися згини по контуру книги, яка лежала всередині. Цей “книжковий дощовик” був на три роки старшим за знахідку англійського науковця Джона Картера на альманасі “Подарунок на память”.

З середини XIХ століття книжки почали випускати у простій палітурці, що, звісно, було трагедією для затятих бібліофілів: видання зношувались ще дорогою від друкарні до читача і втрачали своє “обличчя”. Тоді й почали додруковувати суперобкладинки, схожі на теперішні, та їм не судилася довга доля. Їх відразу викидали, як тільки ставили на полицю куплену книжку. Деякі видавці у той час скептично ставилися до обгорток і взагалі не друкували їх.

«Коли купували книгу, ставили її на полицю, знімаючи суперобкладинку. Мабуть, з цієї причини до наших днів дійшло так мало подібних суперобкладинок».

Наприкінці XIХ століття, як стверджують дослідники, суперобкладинки стали майже універсальними. Деякі з них нагадували багатоколірні рекламні плакати. Інші прикрашали у стилі арт-деко (тепер за ними ганяються колекціонери по всьому світу, витряхаючи свої гаманці й спустошуючи кредитки за безцінний експонат). Найвідоміший приклад – суперобкладинка на першому романі «Великий Гетсбі» Френсіса Скотта (Кі) Фіцджеральда (The Great Gatsby, 1925). Без “сорочки” книга коштує близько 1 000$. Із нею ціна зашкалює до 20 000$ чи 30 000$, чи навіть більше, залежно від умов. Відносно дорогими є перші видання Ернеста Гемінгвея.

У минулому столітті до функцій суперобкладинок додалась ще інформативна: там почали розміщувати прізвище автора, назву книги, зображення, що відповідає змісту книги. Почасти “книжкові дощовики” стали куди яскравіші за палітурки (ще одна функція – привернення уваги), а також стали повноцінною складовою книги. З розвитком текстильної промисловості їх почали виготовляти з тканини, з узорами на вибір. Такі суперобкладинки можна було навіть прати. Дослідник Ян Чихольд у своєму “Облику книги” наголошує на тому, що  тепер жодне солідне видання не випускають без обгорток. Проте неважко помітити, що зазвичай це стосується художньої літератури.

Є один дивак, що за гроші “вдихає життя” у вашу зношену, змарнілу суперокладинку: він виготовляє її факсимілюну копію, також пропонує збільшити-зменшити розмір, насиченість кольорів. Часто він сам приїзить до бажаючих зі своїм сканером, щоб якнайкраще відтворити потрібну обгортку. “Я добре вивчив авторське право, і моя робота не порушує його. Але якщо хтось помислить, що таки порушує, прошу зв’язатися зі мною особисто, і ми вирішимо всі проблеми”, – пропонує автор ідеї (на жаль, ім’я своє він залишив у секреті). Усі факсимільні копії можна побачити за посиланням. У майбутньому він мріє зробити щось на кшталт музею, адже назбирав сті-і-ільки рідкісних експонатів.

Фанат письменника Едгара Райса Берроуза Філ у пошуках суперобкладинок із книг улюбленого автора, також відтворює їхню факсимільну копію. Він перемальовує зображення, відшуковує або створює давні шрифти, і, до того ж, все за технологією тих років. Для нього головне не кількість обгорток, а ретельність і правдивість у роботі.

Не обійшлося без збочень: у російського видавничого центру “Антибуки” виникла цікава ідея тиражувати фальшиві суперобкладинки, які одягяють на “ліві” книжки. І все було б непогано, аби не примітивний рівень назв-жартів, що містяться на “лжесорочці”: “Війна і мир” в коміксах, “Що одягнути до бібліотеки?”, “Поведінка лисих людей”. Як зізнаються самі видавці, їх цікавить виключно комерційний бік справи, а покупців таких псевдосуперобкладинок – хоч відбавляй. На сайті Національний сервіс цифрового фотодруку пропонують самим сконструювати дизайн обгорток для потрібних книжок, або ж вставити на готові шаблони свої світлини.