uncategorized

У давнину ім’я людини було не лише розпізнавальним знаком, не лише умовним позначенням особи – ім’я було таємним символом, вказувало на основні характеристики його носія, врешті, виявляло глибинну сутність особи. Тобто ім’я мало безпосередній зв’язок з людиною. Знати чиєсь ім’я означало пізнати саму людину.

Діна Сабітова. Три твої імені / Пер. з рос. Катерина Міхаліцина – Л.: Видавництво Старого Лева, 2014. – 192 с.

«Іноді слова звучать темно, або дзвінко, або слизько, або холодно. Не помічала? А от Маргарита – як звучить?»

Саме після прочитання роману «Три твої імені» приходять роздуми про важливість імені та його суті. Так, у тексті немає безпосереднього розгортання цієї теми, проте через призму подій та зокрема стилістику їхньої подачі й народжуються рефлексії про невипадковість існування трьох варіантів імені головної героїні у трьох варіантах розповіді начебто однієї історії життя.

Отож, це роман про Ритку, про Марго і про Гошку – про три імені однієї дівчини Маргарити. І це не просто забаганка автора задля різноманіття та нестандартності оповіді. Кожне ім’я має свою історію. Кожна історія має своє місце у загальній життєвій історії героїні.

«Коли береш дитину, потрібно не копатися в собі щодо любові-нелюбові, а просто — жити»

Це фрагмент одного з інтерв’ю Діни Сабітової. Вона – відома російська дитяча письменниця, лауреат Національної дитячої літературної премії «Заповітна мрія». Виховує трьох дітей: двох рідних синів та прийомну дочку.

Роман «Три твої імені» – це третя із серії книг про прийомних дітей, написаних 2011 року (перший – роман для підлітків «Де немає зими», другий – цикл казок для дітей «Казки про Марту»). Слід зазначити, що роман «Де немає зими» був написаний як автотерапія. Особистий досвід авторки – досвід вдочеріння підлітка, досвід зіткнення з реальністю дитячого будинку в Новосибірську, врешті сам? пережиття такого екзистенційного повороту потребували виходу. І цим виходом стали цей і наступні тексти письменниці.

«Іноді лежу й думаю, що мені страшно. Тому що все життя змінюється»

У романі «Три твої імені» авторка дозволяє собі певну свободу від традиційного художнього викладу тексту. «Прикрашає» текст варіативністю фіналу кожної з трьох частин, а в одному з розділів навіть використовує булгаковський прийом розповіді від імені пса. Але ці речі не затіняють чіткої структури роману, а навпаки, своєрідністю такої форми підкреслює суть. Зрештою, така манера оповіді підсилює сам зміст сказаного: стисло, іноді жорстоко, наче удар в обличчя, – такою є гола правда, без прикрас та зайвих авторських пояснень.

Текст вирізняється здебільшого описами подій, вчинків персонажів, а не роздумами героїв, що здавалися би вкрай необхідними для роману такої тематики. Але в цій холоднокровності тексту й полягає вся красномовність суті роману. У цій лаконічності викладу й витворюється ефект присутності в ситуації, у тій реальності, нащупується кістяк самих відчуттів героїв, що виказує їхній внутрішній світ і проривається в душу читача.

Кожна частина закінчується щасливо, проте наступна починається так, наче було нещасливе закінчення попередньої. Але врешті таки маємо геппі-енд – справжній та остаточний. Важливими є оті стрибки чи радше крайнощі начебто позитивного/негативного завершення кожної частини оповіді. Тут приходить розуміння, що кожен із цих виборів не є апокаліптичним – натомість кожен трагічний кінець стає новим щасливим початком.

«Передачу про мене зробили через два тижні. У ній говорили, що, звісно, я вже майже доросла людина, та в житті, мовляв, завжди є місце для дива. Раптом воно станеться саме з Маргаритою Новак? І я почала чекати на диво».

Поміж рядками роману ненароком виринають роздуми про вічну дискусію предестинації та свободи вибору. Тобто питання існування свобідної волі чи сліпого випадку, власного вибору чи невідворотності суворої долі. І в романі читач не знайде на це відповіді, проте має змогу побачити, що незалежно від повороту подій, існує надія та оптимізм, існує можливість все-таки бути щасливим.

Можливо це й мала на увазі авторка, вплітаючи не одразу помітний, але все ж лейтмотив – пісню про сірого дрозда. Птах у різний спосіб з’являється у кожній частині роману, але врешті приносить довгоочікувану весну для Маргарити.

«Вже гори та долини збудилися зі сну! Вони вітають знову вродливицю-весну!»

Інший важливий нюанс – це особи, через яких ведеться розповідь. Так, у першій частині про дитячі роки Ритки – розповідь від третьої особи, у другій – від інших героїв, що оточують третьокласницю Марго, а в третій – від самої Гошки-підлітка. Здається, це наче символізує періоди розвитку Маргарити, етапи самоусвідомлення.

«Ти маєш розуміти, що дорослі люди не завжди роблять те, що обіцяють»

Прототипом головної героїні стала старша дочка Діни Сабітової, яку в 16 років всиновила письменниця.

Маргарита – сирота, вона позбавлена солодких ілюзій про щасливе майбутнє та ідеальну сім’ю. Загартованість її характеру, реалізм думок та прагматизм можуть вражати. Але насправді це не дивує тих, хто бодай раз побував у дитячому будинку чи відвідував школи-інтернати. Героїня списана із жорстокої реальності прийомних дітей, котрі винятково бувають жалісливими чи плаксивими – такі просто не виживають в умовах інтернату.

«У нас завжди такий компот, я не знаю, чому він не солодкий. Напевне, цукру на всіх не вистачає. Ми п’ємо несолодкий компот і соромимося одне одного».

Тож авторка не прикривається отим насправді непотрібним жалем до сиріт, аби вразити читача чи викликати у нього милосердя та співчуття. Вона просто показує реальність такою, якою вона є: батьки-алкоголіки, що заради випивки можуть продати найцінніше рукоділля дитини; мама-патронатний вихователь, для котрої рішення прийняти дитину в сім’ю надто легковажне; зрештою ті, які бажають всиновити дитину лише для отримання додаткової робочої сили. І тут письменниця знову не користується благими намірами «навернути» читача, пропагуючи тему важливості всиновлення. Радше навпаки, вона викриває оту настирливість людей, що бажають взяти дитину з дитячого будинку. Адже їхній вияв доброти часто може бути корисливим показовим жестом, очікуванням певної подяки взамін тощо.

Сабітова помічає ще таку категорію людей як просто відвідувачі дитячих будинків, наприклад, студенти, що змушені пройти практику в соціальних закладах такого типу і написати чемний звіт опісля.

«Студенти, вони завжди на нас як на тварючок дивляться […] А в студенточок на підмальованих віях слізки. Ах, бідні голодні сирітки, без цукерочок живуть».

«У кожного з нас є в душі Бог, і цей Бог є Добро»

Роман «Три твої імені» змушує задуматися не стільки про саме явище трагедії покинутих дітей, про їхні історії, травми та проблеми, про плачевну ситуацію інтернатів загалом, скільки про життя, про нас самих і нашу мотивацію у творенні добрих вчинків. І ще про те, що життя буває різним, навіть в однієї людини – воно різне.

N.B. Важливо, що це роман російської письменниці перекладений українською в такий складний час взаємовідносин обох країн. І це додає надії на неостаточну втрату людських стосунків, на неозлоблення, на врешті людяність як таку.

«З надією та хвилюванням я приходжу до українському читача…», – каже авторка.

P.S. На жаль, в українському перекладі не вдалося зберегти гру російських слів «образ» і «образование», про які роздумує Ритка на початку роману:

«Так твой татка городской, грамотный, с образованием […] У Муратовны в углу висит в красивой рамке бумажная картинка […] Образ […] Может, в городе у него было много таких картинок, целое образование?»

• Усім, хто відвідує сиротинці;
• Батькам, котрі мають намір всиновити;
• Студентам факультетів соціальної педагогіки.

• Байдужим до чужого горя;
• Хто прагне жити у віртуальній реальності;
• Скептикам.