Читомо > Інтерв’ю > Надія Ричок у «Майже ніколи не навпаки»

Інтерв’ю

Надія Ричок у «Майже ніколи не навпаки»

23.01.2013 5 Автор:

Надія Ричок – художник-графік. Живе і працює в Києві. Закінчила магістратуру Видавничо-поліграфічного інституту КПІ під керівництвом Сергія Георгійовича Якутовича. Наразі працює на ниві графіки, дерев’яної скульптури та кераміки. 

Ми зустрілися з Надією, аби поговорити про її вже тепер успішно захищений дипломний проект – оформлення книги Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки». Тож,  читайте про те, як Надію захопили в полон гуцули, як правильно уникати шароварщини і що таке художня відповідальність.

– Надіє, розкажи трошки про свій проект. Чому ти обрала саме таку тему і що тебе надихає як художника?

– Надихає мене Україна. І люди. Красиві люди, специфічно красиві. Окрім того – ще й якийсь їхній драматизм. Чому обрала тему? Тому, що світ переживань Марії Матіос заглиблює в себе. Мені подобається її мова, вона мені близька, бо я виросла на Франківщині – щоліта в баби…

Любовні перипетії гуцулів дивні для нас, сучасних людей. Так само як і певною мірою жорсткі закони, за якими вони живуть, адже худоба, наприклад, важливіша за людей. Тут є конфлікт, драматизм людських стосунків на тлі неймовірної величі й краси природи.

Надзвичайного багато дав мені Сергій Якутович, він як тато. Навчив звертати увагу на точність і правдивість, на матеріальну культуру. Він спершу коментував мої роботи з певним дотепом, а потім казав: «Розумієте, чому зараз люди сміються? Тому, що неправдиво, неправдоподібно, так не може бути». І ти йшов і шукав знову, і думав, як би воно могло бути у житті.

Так і з цією роботою. Часом було, що якийсь момент був потрібен, але я не могла його зобразити. Я замальовувала певні стани, і з тих станів уже створювала образ, тут уже йшов художній відбір. Усі ключові жіночі образи, а їх у творі чотири – Одокія, Василина, Маринька і Петруня, – придумані мною, але фігури малювалися з натури і трансформувалися вже під образ.

– Якщо вже мова зайшла про Сергія Якутовича, скажи, а чи є для тебе взірці, кумири в мистецтві?

– Насправді я ціную творчість дуже багатьох художників: Клімт, Моне, Бердслей… Хоча від манери останнього я вже певною мірою відійшла, а колись наслідувала його дуже багато. Мислити так, як мислить він, – дуже хороший здобуток. Максим Паленко мені подобається  в плані ідейності: як він пов’язує реалістичне з нереалістичним, робить сюжет у сюжеті. Для мене це мистецтво, до якого я поки не доросла.

«Олімпу» не існує, адже ти працюєш весь час в міру своїх можливостей – настільки, наскільки ти можеш зараз. З часом ти вже можеш інше, змінюється твоє бачення, знаходиться більше виражальних можливостей. Звичайно, мені хотілося б писати, як Цорн, але для цього потрібно працювати саме в сфері живопису, з ранку до вечора, щодня.

Наразі я працюю для задоволення. Зайнялася скульптурою з дерева, захотілося відійти від реалізму. Тут ти обмежений об’ємом колоди, не розженешся як на аркуші. Мусиш у такому разі мислити іншими категоріями, підкоритися матеріалу. І це неймовірний досвід, тому скульптура мене дуже приваблює. Наприклад, Пінзель. Він – маестро, хочеться бодай наблизитися до нього. 

Глина, якою я займаюся зараз, теж диктує свої умови: скільки має бути деталей, якою буде товщина… Це окрема мова.
В моїй дипломній роботі дуже багато матеріальних фактур, спроби відтворити тканину, дерево, хутро, і це все дуже конкретні завдання.

 

Я їздила по музеях і до людей, а окрім того весь час фотографувала фактури каміння, кори, гілочок, окремо малювала їх абстрактними площинами. І тут починається гра, коли за допомогою абстрактних ліній створюється ефект матеріалу. Те, що я почала знаходити цю мову, навчило мене вибирати ключові особливості, бачити характерне.

– Як довго ти подорожувала Гуцульщиною?

– Для збору матеріалу – 2 тижні. Але захоплення українським, зокрема Гуцульщиною, почалося дуже давно. Я відчуваю, що це надзвичайно об’ємний пласт, просто його потрібно глибше копнути. Бо ми наше українське не дуже досліджуємо. Здається, що ми все знаємо, і в цілому це виливається у шароварщину.

А коли починаєш вивчати етнографію, то розумієш, що там – неймовірний світ! Це не може не захопити і не спонукати до дослідження. А якщо спробувати відтворити свої здобутки у роботі, то можна відійти від реалізму у зовсім абстрактні площини. Один фрагмент візерунку може стати основою цілої композиції.

Я черпаю натхнення саме з цього джерела. Один час мені здавалось, що я вже наситилася «українським», що я тільки в цьому і варюся. А зараз от роблю ескіз для офорту і розумію, що ні, я ще від цього не відмовляюся, мені цікаво іще. Гуцули не відпускають мене.

– Ти маєш рацію, і зараз дуже непокоїть засилля шароварщини в мистецтві, усе народне дуже поверхово сприймається. Як ти до цього ставишся?

– Я це констатую як проблему. Тому що насправді багато людей підіймають це питання, але вони його не розкривають настільки, щоби зацікавити людей. Зараз можна побачити бабусь у віночках, а це є атрибут виключно цнотливої дівчини, символ її дівоцтва.

Я відчуваю дуже сильний зв’язок зі своїм родом, з етносом, який мене підживлює не тільки для того, щоб малювати «українське», а й для інших завдань. Але, знову ж таки, все треба робити правдиво… А коли на марш вишиванок вдягаються речі, які є блідим відголоском і вишивання, і сенсу, який туди закладався, то, на жаль, немає того повноцінного результату, якого би хотілося досягти. Люди лінуються.

– Здається, у тебе є власна колекція вишиванок?

– Так, у мене є ціла колекція, яку я ношу. Це речі, які мені подобаються. Їх у мене, здається, вже 13.

– Де ти їх вишукуєш, чи, може, вишиваєш сама?

– Свою я ніяк не вишию до кінця. В мене є бабина сорочка, одна лишилась. По антикварних ринках в основному. Цього року в людей купила в горах. Ці речі мене змушують відчувати себе справжньою. «Справжньо» і «правдиво» – це ті два слова, які супроводжують мене по життю, те, чим я керуюсь. Неважливо в чому: чи з людиною спілкуюсь, чи сорочку обираю.

– Це важливо для будь-якого художника?

– Так, але це не завжди відчувається в контексті сучасного мистецтва. В контексті того, до чого нас спонукають, що нам пропонують, як формують наш смак. Якщо ти маєш мінімальну художню освіту і власну думку, ти вже не дозволиш пропонувати тобі неякісний товар, ані мистецький, ані побутовий, ані інтелектуальний.

– Панує така думка, що сучасне українське мистецтво далеко відстало від західного, що ти думаєш з цього приводу?

– Ні, я абсолютний противник цього. Мистецтво не може мати в своїй основі поняття «подібне» чи «неподібне», ніхто нікого не наздоганяє. Воно в будь-якому разі самодостатнє, якщо твориться як мистецтво, а не як товар на продаж. Коли люди дивляться на роботи західних художників і намагаються їх відтворити, то це просто спроба бути подібним до когось. І воно, відповідно, буде вже вторинним.

А якщо це є результатом глибокого осмислення, і того, що художник відповідає за те, що він робить, то воно буде цінне як мистецтво, і воно буде сучасне вже в тому плані, що зроблене зараз. Я  як художник не вважаю, що contemporary залишиться у вічності. Мистецька цінність автопортретів Рембрандта є беззаперечною, і це є найкращим показником того, чого вони варті.

– Але ж цінність сучасного мистецтва полягає якраз в тому, що воно реагує на сьогодення. В тому, що художник відповідає своєю творчістю на певні соціальні явища.

– Все має право на існування. Час все розставить на свої місця. Коли ти щось робиш, незалежно від напрямку чи течії, ти маєш керуватись тим, що це повинно бути правдиво, це має бути твоїм переживанням. Воно повинне містити якусь ідею, і, звичайно, не може нехтувати законами, які спільні для всіх видів мистецтва. Іноді складається таке враження, що люди не мають жодного поняття про композицію, не кажучи вже про те, що зображено на роботі.

– Виходить, будь-яка геніальна ідея слабшає, якщо вона втілена без творчої та професійної бази?

– Ні. Якщо людина обдарована, то в ній природою вже закладено відчуття гармонії. Це не обов’язково професійні знання, можна відчувати й інтуїтивно. Професіонал просто може це ще й описати словами. А коли немає ні одного, ні другого, то з’являється відчуття спустошеності, втрати часу. Думаєш: «Для чого я прийшов на це дивитися?». Не потрібно на це вестись. Якщо ви не маєте своєї думки, ви дозволяєте собі нав’язувати.

– Зараз критерії усього дуже розмиті. Як визначити, що добре, а що погано?

– Мистецтво взагалі дуже особистісне. Те, що для одних добре, для інших – погано. Але, знову ж таки, є вічні твори. Просто потрібно відповідати за те, що ти робиш, обґрунтовувати, а не брати публіку тільки чоловічими чи жіночими принадами.

– А все ж таки, провокація має місце в мистецтві?

– До певної міри. Потрібно відчувати межу, яку можна переступати, яку – ні. І в якому саме ключі ти провокуєш. Необдуманим сюжетом можна відвернути від себе людей, глядача, образити людське єство. Що посилаєш – те й отримуєш. І художник відповідальний за створене, якщо він ці роботи комусь показує.

Ви можете створювати будь-що, без жодних обмежень, якщо це тільки для вас. І якщо ти дуже самодостатній, то, може, твій твір і не потребує оприлюднення. 

– Хто визначає ці межі?

– Мораль.

– Але ж ця справа індивідуальна. Кожен художник вирішує, наскільки він відвертий, як він провокує і навіщо.

– Є певні загальносуспільні норми поведінки. Та сама Біблія теж накладає певні вимоги. Україна ж – християнська держава, мова саме про наш контекст. Як глядач я повинна бути поінформована про те, що я побачу. Проте дуже часто мене фактично морально ґвалтують образами, які б я не хотіла бачити.

Мені пропонують нутрощі, вбивства, каліцтва чи ще щось подібне. Чорнуху і порнуху, якої я не хочу, вона мені не потрібна.  Мене це ображає. Я не зобов’язана на це дивитись без попередження. Найбільше мене обурюють брутальні зображення геніталій, це взагалі неприйнятні речі в роботах для широкого загалу. Є свої нюанси в тому, що художник змушує про щось задуматись, а коли це просто сцени насильства, вбивств?

Від цього плюєшся, просто «фукаєш». Я була на одній виставці в Арсеналі, прийшла туди в українському строї. Вийшовши звідти, я зрозуміла, що єдиним мистецтвом, яке там було, був мій стрій. Тому що деструктивність і руйнування не можна назвати мистецтвом. Це викликає відразу і огиду.

Такі речі можуть існувати, але дозовано і зі спрямуванням на вирішення конкретних проблем. А не такими, які демонструють нам, який художник екстравагантний, як він нахабно може нам демонструвати це все і не соромитись. Людина природна і прекрасна вся, будь-якою частиною тіла. Все залежить від того, як це трактувати і показувати. 

Оголену натуру малювали завжди, і це викликає відчуття захоплення людиною. Але зовсім інше, коли зображати це як бруд.  Наприклад, сцену вбивства не обов’язково малювати з трупами, є інші виражальні засоби, і справжнє мистецтво ними володіє.

– Надіє, як захистити себе від потоку негативної інформації?

– Особисто я просто абстрагуюся. Але це дуже складно, адже з усіх сторін тебе намагаються до чогось змусити, щось нав’язати. Треба мати свої внутрішні чіткі переконання, основу. Народне мистецтво (притому – будь-якої країни) є для мене джерелом і основою, і воно завжди було прекрасним, відібраним, і ніколи – випадковим.

До нього завжди можна повертатися, щоб відпочити, наповнитися спокоєм. Ти сам обираєш, яке мистецтво тобі більше підходить за внутрішнім станом: чи тебе надихають африканські мотиви чи ще якісь. Для мене основою є українство, я українська повністю.

Що б не говорили зараз про глобалізм, думаю, що мистецтво завжди всенародне, тому що люди – є люди, по всій Землі. Якщо ти створив щось як людина, воно вже належить усьому світові. А те, що твій твір має якесь національне забарвлення, яке є  безмежно цікавим і наповненим, тебе це тільки збагачує, і в жодному випадку не обмежує.

Ми тільки самі себе обмежуємо власними стереотипами. Що завгодно можна трактувати по-новому, шукаючи нові ходи. Якщо ти митець, ти завжди подаси це цікаво.

– Які ти бачиш перспективи розвитку українського мистецтва в контексті світового? Чи може воно піти власним шляхом, який базується на глибинному і черпається з народного джерела?

– Звичайно, що цей шлях є, і він неймовірно потужний. Тому що українське мистецтво настільки виразне і сильне, що саме по собі може бути основою. Мені здається, що це єдино правильний шлях насправді для нашого мистецтва, навіть сучасного. В переосмисленні, в доповненні…

Просто потрібно себе відкрити для знань, щоб мати базу, з якою працювати, розуміти з чим маєш справу. Якщо ти думаєш, що українське – це тільки тин, гарбуз та хата солом’яна, і на цьому твої знання закінчуються, зрозуміло, що ти нічого нового не запропонуєш. А якщо ти копнеш глибше і дослідиш хоч один напрямок (чи рушник, чи самі тільки хустки), то зрозумієш, що на цьому можна такі теми розіграти, що світова спільнота буде в захопленні.

 

Олена Мишанська

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Pingbacks/Trackbacks

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe