Новини

ьь

Як це було

Що таке самвидав? Незалежно від того, наскільки  ви знайомі з темою, навряд чи стосовно неї можна мати бліді асоціації. Це – окрема форма, а подекуди – і доба існування друкованого та писаного слова. Щоправда, розуміння самвидаву, який знаємо ми та, скажімо, англійського “self-publishing” не збігається. Традиційний український cамвидав – це переважно форма вираження спротиву, діяльність поза цензурою та видавниче підпілля. Самвидав у пострадянському розумінні означає цілу епоху захалявних книжечок, листівок, що передавалися з рук до рук, захованої у підшивні кишені періодики, що збуджувала вільнодумство і порушувала  найгостріші з усіх можливих питань.

Така вузька спеціалізація українського самвидаву достатньо обґрунтована навіть у підручниках з історії України: регулярна боротьба за незалежність і непрості стосунки з усілякими гнобителями, наділили його надзвичайними повноваженнями і високою метою, але стверджувати, що чиясь історія складніша, а чиясь – простіша, мабуть, не дуже коректно.

Переклад слова  “самвидав” англійською, тобто “self-publishing”, майже ідентичний за змістом, а проте історично не стереотипізований на поняття боротьби й опору, це просто твір, який автор опублікував без посередництва видавця – “зроби сам!”.

Закордонному самвидаву теж знайома орієнтація на стилет і стилос. Наприклад, одна з найгучніших світових самвидавних публікацій – “Ареопагітика”, яку видав Джон Мілтон 1644 року, стала реакцією на постанову Британського Парламенту від 14 червня 1943 року, спрямовану на запровадження цензури. Тому публ іцистика гострих форм – аж ніяк не наш винахід.

лл

ььд

Значно ширше представлений художній самвидав – збірки “неопубл”, авторські щоденники та артбуки, які продукували такі зірки, як Редьярд Кіплінг, Томас Пейн, Едґар Алан По, Бернард Шоу, Волт Вітмен, Марк Твен і навіть Джеймс Джойс. Із цього вони починали, або ж, збагнувши, що до чого, займалися вже самопромоцією.

Українському самвидаву просувати  художні та мистецькі твори на той час не личило – треба було принаймні створити умови для зростання цього самого мистецтва. Тому до нього нас наближали твори з якскраво вираженими громадянськими і суспільно-корисними мотивами, зокрема видання шістдесятників.

Зрештою із здобуттям незалежності цей сегмент “видавничої справи” в Україні згас: цензура була ліквідована, а писати можна будь-якою мовою і про все, що турбувало. І писали: до газет і журналів, видавництв і літератуних аґенцій, для радіо і телебачення, на сайти і на  власні блоги. Писати маємо де, тож і читання не бракує – що б там не казали про видавничі складнощі.

Але дивна штука – у нас про самвидав забули, а країни, які, здавалось би, давно пишаються свободою слова та щасливо жили всі ці роки з поодинокими випадками сумирно-промоційного “self-publishing”, фактично вибухнули саморобними виданнями з “підпілля.

ддбб

Еволюції та мутації самвидаву

ХХІ мас-медійне сторіччя із своїм засиллям інформації, як не дивно, перестало задовольняти вибагливі смаки деяких соціальних груп. Засоби масової інформації означають масове спілкування, інформацію для всіх. Але де ж спеціальна (мова не йде про спеціалізовану), особлива інформація для зацікавлених? О, ні. Нічого подібного видаватися не буде, це комерційно невигідно і нікому не потрібно, а на  100 потенційних читачів, які відчувають інформаційний дефіцит, звісно, ніхто не  зважає. “Зроби сам” – перший принцип самвидаву. Ним і скористались найактивніші з потенційних ста читачів і створили свій зін. За своєю суттю – це не що інше, як самвидав. Але це поняття уже має конкретний час і період свого буремного існування, мабуть через це самвидав залишився у минулому. Сленгове скорочення від англійського “magazine”, тобто зін, замінив і вже згаданий “self-publishing”, і рідний “самвидав”. Глобалізація.

Зрозуміло, що дуже скоро видавці-аматори усвідомили, що прихильники масової інформації у чомусь таки мали рацію: видавати некомерційний за своєю природою інформаційний продукт – це, вибачте за матеріалізм, дорого. Тому любителів того-що-можна-тримати-у-руках значно поменшало, і якби не ЕОМ, звеличувані в піснях Супераліси, тобто звичайні собі комп’ютери, навряд чи можна було б вважати зіни справжнім явищем.

Хоча зіни таким явищем і не стали, натомість цю роль зіграли езіни, тобто електронні видання. Вони заповнили практично всі інформаційні ніші в такому тематично розгалуженому діапазоні, що й уявити тривожно. Від мистецьких, модних та субкультурних езінів до персональних або просто дивних – наприклад, “Ванних історій” (“Bathtime Stories”), про людей у ванній, або “Кетфайт” (“Catfight”) – про графіті-малюнки, які створили жінки. (Завдання на дозвілля: придумайте вужчу спеціалізацію!).

Езіни мають  купу переваг – для їх створення не потрібні редакції, яскравий та привабливий вигляд не залежить від дорогої поліграфії, а тираж не обмежується жодними рамками. З одного боку – мрія, а з іншого, знову ж таки – некомерційність і голий ентузіазм. У винагороду за це автори езінів беруть сповна: епатують, провокують та порушують правила. Ефекти перегортання сторінок та мультимедіа-супровід. Мінімум текстів і максимум зображень. “Але це ж ілюстративне видання!” – скажете ви. “Ні, це візуальна комунікація!”, – скажуть вам видавці езінів.

Езіни привабливі для читачів, але коли електронний журнал зникає, зазвичай ніхто не кидається його шукати. Електронні зіни зазвичай сприймають, як мінливе та нетривале задоволення, адже технологія такого виробництва відома і зрозуміла для невеликої, але дуже цільової аудиторії.

Найпоширенішими формами езінів сьогодні є PDF- та флеш-журнали, які дають змогу легко начинити їх графікою і зробити привабливими, наче шмат різдвяного пирога.

дд

лл

Оцифрування українського ентузіазму

Ще недавно наш інформаційний простір був позбавлений такого розмаїття і задоволення. Проте вже 2005 року, чи то підо впливом євро інтеграційних настроїв, чи то, навпаки, від тяжіння до маргінальності, в Україні з’являються електронні журнали “НАШ”, який був лише однією з форм існування однойменного друкованого часопису, та радикально-громадянський “Бійцівський клуб”.

лл

ьь

ооо

юю

ллж

юю

2007-го до них приєдналися мистецькі езіни “ROTT” та “Дуршлаг”. Оце, здається, і все.  Із названих видань до сьогодні героїчно протримався лише “БК” та “Дуршлаг”, згусток візуальної комунікацї.

бб

бб

дд

юю

Цікавий також західноєвропейський проект експериментального езіну “24mag”, що прийшов до нас через Росію: редакційна збірна, сформована з випадкових ентузіастів, має перед собою завдання – створити електронний журнал за добу. Проект мав позитивні результати і непогану славу. Київський езін від проекту отримав назву “Хиба”.

лл

дд

,,

Проте все ж можна констатувати – у нас езіни, на жаль, явище непоширене. Павло Салига, головний редактор “Дуршлагу” ствержує: “В Україні найпоширеніше явище – це лузкати насіння і пити пиво. Все інше – непоширене”. Ну, що ж, і так буває.

irkopupirko