uncategorized

Василь Шкляр. Маруся. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. – 320 с.

Минулого року видавництво «Клуб сімейного дозвілля» опублікувало черговий роман чи не найвідомішого і найбільш тиражованого представника українського літературного простору Василя Шкляра «Маруся». Історичний роман отримав статус «національного бестселера», ще до того як потрапив на полиці книгарень. Маруся вийшла 39-тисячним накладом, що дозволило їй очолити топ книг українських авторів за тиражами (не беремо до уваги національної езотерики).  Мабуть, цей доволі самовпевнений крок видавці здійснили, пригадавши успіх попереднього історичного роману автора «Чорний ворон».

Шкляр не зраджує собі й продовжує розпочату ним тенденцію написання історико-пригодницького роману.  Події нового твору письменника розгортаються на території українських земель в 1919 р.

Прототипи

Кістяком свого нового роману Шкляр обрав реальну історію отаманші Олександри (Марусі) Соколовської та її сім’ї, родом із Полісся. В боротьбі за українську землю й склали голови її брати-отамани Олекса, Дмитро і Василь Соколовські. Особливо прикро для воїнів-отаманів, що загинули вони не з шаблею в руці, а через підступну зраду.

Після смерті братів Олександра, що обирає собі псевдо Маруся, у 16-річному віці очолила військо повстанців. «Знать, так написано нам на роду», –  сумно й гордо мовила її мати, почувши цю новину. «Ми самі так собі написали, – сказав тато. – Бо як не ми, то хто?» (детальніше про історичних персонажів із сім’ї Соколовських та їх життєву долю можна прочитати тут).

Саме загін Марусі, як і інші партизанські формування, допомагають під час переможного походу до Києва Галицькій армії, що протистоїть не тільки більшовицьким «червоним», але й денікінським «білим» росіянам. Деякі повстанці ставляться до галичан з підозрою, в інших поганий військовий вишкіл, і вони можуть влаштувати безладну стрілянину, а до кінця бою їм не вистачає набоїв. На відміну від таких бойовий загін Марусі добре вишколений, непогано озброєний, твердо виконує накази отаманші та готовий прийти на допомогу галичанам без роздумів.

Конфлікт

Населення Києва зразка 1919 року автор змальовує двополюсним – частина містян проукраїнські, інші чекають приходу російських військ. Коли вояки Галицької армії ввійшли до столиці їх радо вітають жителі з синьо-жовтими стягами в руках, лунають гасла «Слава Україні» та «соборність від Сяну до Дону». Чим ближче до центру столиці, тим частіше можна помітити російський триколор.

А перед  самою Думою натовп чітко поділився на двоє – праворуч «маяли прапори жовто-блакитні, а з лівого боку – трикольорові». Коли галичани займають київську Думу її сторож тяжко зітхає: «Такую страну развалілі… Прідумалі сєбє Украіну і льют кровушку, как водіцу». З іншого боку до міста в цей час підступили білі. Галичани отримали наказ «обсадити міську Думу […], але не стріляти». Звісно, наслідком такого наказу був полон вояків-галичан денікінцями та здача столиці.

Яскраві паралелі з сучасністю. Коли під час так званого перемир’я на сході України війська отримують наказ не стріляти, а ворог в цей час поливає їх нищівним вогнем та витісняє з зайнятих позицій.

Міфологізація

Роман постає своєрідним епічним полотном, у якому основна увага приділяється героїці перемог, а на поразках увага не акцентується.  Можна помітити, що автор захоплюється Галицькою армією і називає її «найдисциплінованішою армією в світі». Наскільки це правильно, залишаємо судити історикам. Та можна зробити сміливе припущення, що автор піддається спокусі міфологізувати військо, що воювало проти росіян.

Автор, і читач уже мав змогу звернути на це увагу гортаючи попередній роман «Залишенець», продовжує дивитися на історичні події в чорно-білих тонах. Головні герої, навіть у жорстоких вчинках, позитивні. От і за наказом головної героїні, по суті дівчини-підлітка,  гаслом якої є «смерть ворогам України», міцні й озброєні чоловіки проливають кров рікою. Та це автор виправдовує потребою опору та бажанням помсти за скривджених братів та рідну землю. Головних героїв, як вояків Галицької армії сотника Осипа Станіміра та поручника Мирона Гірняка, так і повстанських отаманів разом з Марусею, не переслідують сумніви чи страхи.

Інші  

Ворог, якого автор часто називає «москалем» або «кацапом», постає кривавим бузувіром-вбивцею та ґвалтівником, схильним до обману та зради. В романі росіянин стає синонімом зла, він «що червоний, що білий – одна сатана». «Москаль як не вкраде, то не дихне», — жаліється поручник Чехович, один із героїв роману.

Противагою кровожерливості та безчесності ворога є український національний патріотизм, винахідливість та гумор. Ось і перед Думою під час демонстрації походжав «цікавенький скоморох із червоним носом-бульбою, одяг якого був у трьох кольорах — білий гостроверхий ковпак на голові, каптан синій, а штани кумачеві» «але він, цей мартопляс, мав жалюгідний вигляд порівняно з колоритним гуцулом, котрий став улюбленцем майдану» та наспівував коломийку:

«Не питайте в москалика:

Бицця чи мирицця —

Три струни на балалайці,

А на кобзі тридцять».

Показовою є сцена коли «козарлюга жбурнув московського прапора вниз, сотник Божко впіймав його[…] на Думі повівав лише український, можна парадувати далі. Доскакавши до полковника Сальського, сотник […] зіжмакав полотнище й пожбурив його під копита коневі Сальського, але тут із натовпу вискочили дві жваві дівчини у віночках, ухопили зім’ятий прапор, розгорнули його на всю широчінь і простелили впоперек дороги перед конем полковника. Крики протесту злилися з вигуками заохочення. Але ж і кінь був у полковника Сальського! […] Постояв, застриг вухами, поторкав копитом полотно, понюхав, чим пахне, а тоді сміливо припечатав його копитом до бруку й ступив уперед. Вороний полковника Сальського був не тільки грамотний, але й дуже вихований. Лише переступивши прапор, він задер хвоста й вивалив на брук кілька клубків».  Ці рядки передають ставлення автора до чужої ворожої символіки. Залишається цікавим, як би він реагував на аналогічне ставлення до української символіки в іноземній, для прикладу російській, літературі.

Допомагали ж ворогу не українці, а «хохли-вилупки, котрі колотили в містечках робочим людом».

Персонажі роману багатонаціональні. Присутні не тільки українці і росіяни, а й цигани, євреї, китайці, та навіть італієць. Китайці, «косоокі» , теж не користуються великою пошаною у автора.  Тільки одному з героїв твору, повстанцю «Санькові стало ніяково від того, що китаєць, якому він вгородив кинджал у шию, навіть конаючи, не зводив з Санька очей».

Цигани дивляться «лупатими очима, які прокручувалися в орбітах, немов коліщатка» та скуповують коней за «незрозумілу ціну». З осудом автором згадується «нова порода активістів на чолі з Мойсеєм Токарським» ворожа українській самостійності. Хоча зустрічаються й євреї толерантні до української влади, як от Нухим Кравчик, що «шанує петлюрівські гроші, як і самого Петлюру, котрий заснував у своєму уряді Міністерство жидівських справ і ще тоді, як запровадив в Українській Народній Республіці власного карбованця, узаконив на ньому напис на ідиші поруч з українською, польською та російською мовами».

Персонажі

В книзі, окрім Соколовських, згадана велика кількість реальних історичних персоналій, як от Симон Петлюра, Антон Кравс, отамани Ангел та Зелений та інші. На жаль, автор не доклав особливих зусиль до описів та розкриття внутрішньої психології цих осіб. Загалом, як головні так і другорядні герої твору доволі прямолінійні, їм не властиві глибокі рефлексії. Вперед їх рухають виключно бажання перемоги, помсти, кохання. Вони не переймаються глибокими сумнівами і страху не відчувають.

Лінія кохання

Війна війною та який роман без кохання. Ось і Шкляр розбавив мілітарну складову твору вплівши в сюжет історію кохання отаманші Марусі та поручника Галицької армії Мирона Гірника. Почуття, такі характерні молодим людям, гармонійно вплітаються в сюжет твору і дозволяють нам побачити головну героїню та галичанина не тільки готовими знищувати ворога, але й людьми здатними кохати та взаємно відповідати на почуття. Звичайно, кохання між військовим офіцером та отаманшею партизан під час війни приречене на невдачу, долі героїв розходяться.

Мова

Шкляр, і це в нього не відбереш, майстер прозового слова. В нього є своя, авторська манера оповіді. Роман написаний багатою українською мовою щедро насиченою давніми, і зараз майже не вживаними, словами, як от «далекогляд» (бінокль), «скоростріл» (кулемет), «стусан» (бокс), «куцопал» (обріз). В ньому багато місцевої говірки, діалектів. Крім української мови, в романі доволі багато фраз російською, а також трапляється італійська та навіть латинська.

Хоча й тут проглядається нелюбов до всього російського. Так, німецькі, італійські та латинські фрази написані латинкою, зі збереженням правильності запису, а от російські слова та вирази передаються, в основному, засобами транслітерації хоча і автор і потенційний читач володіють, в тій чи іншій мірі, російською.

Висновок

Твір, як і попередній роман автора «Залишенець» вийшов дещо упередженим. Зважаючи на те, що історико-пригодницькі романи Шкляра великою мірою є пропагандистськими можна припустити, що їх в майбутньому чекає доля совєтських романів, призначених для патріотичного виховання молоді.

З іншого боку, роман цікавий як твір, що зрівноважує ґендерну рівність та сприяє патріотичному налаштуванню читача. Розповідь про дівчину, яку автор порівнює з Орлеанською Дівою і таємницю сили якої вбачає в патріотизмі та любові до України, є актуальною для наших днів. А зважаючи на те, що авторська мова добре сприяє легкому читанню, роман, над яким автор працював п’ять років, має всі передумови заслужено зайняти почесне місце на полиці поряд з іншими романами історико-авантюрної тематики.

• шанувальникам прози Шкляра;
• любителям історико-пригодницької літератури;
• прихильникам динамічного сюжету;
• всім, хто слідкує за новинками сучасного літературного процесу .

• історикам-снобам;
• інтелектуалам, звиклим ставити кожну фразу під сумнів;
• супротивникам пропаганди;
• адептам «руського міра».