Шведська письменниця Елізабет Осбрінк:
«Тепер ми знову одержимі тим, що роз’єднує»
Елізабет Осбрінк (Elisabeth ?sbrink) – шведська журналістка та письменниця. Після літературного дебюту в 2009 році вона вдало поєднує дві професії. Як журналістка й літературна критиня наразі дописує до кількох видань. Як письменниця Елізабет пише документальну прозу: історії простих людей на тлі непростих історичних подій. Особливе місце в її текстах займають теми Голокосту, європейського фашизму, Швеції під час Другої світової війни. Її родини безпосередньо торкнулася трагедія Шоа, тож ця тема часто з’являється в її книжках.
Одна з них — «І у Віденському лісі все ще стоять ці дерева» («Och i Wienerwald st?r tr?den kvar»), що вийшла друком у 2011 році — була помічена багатьма світовими медіа. У тексті наведено факти, що свідчать про тісні зв’язки з нацистами засновника всесвітньовідомої меблевої компанії IKEA Інґвара Кампрада.
Письменниця ще не знайома українському читачеві, а нагодою для нашої зустрічі стала участь авторки у Міжнародному ПЕН-Конгресі, що у вересні відбувся у Львові. Спільно із Kyiv-Mohyla Business School [kmbs] поговорили про її останню на сьогодні книжку, пропаганду та роль літератури в сучасному світі.
– Тема цьогорічного ПЕН-Конгресу – «Відстоювання правди в добу пропаганди». Для нас, українців, у контексті військових дій на Сході країни слово «пропаганда» стало звичним. Зазвичай ми вживаємо його, коли говоримо про російську пропаганду. А що таке пропаганда для Швеції? Чи існує вона?
– Знаєте, від різних людей ви отримаєте різні відповіді на це питання. Пропаганда – це не першорядна проблема для Швеції. Проте у нас є тенденція до поширення фейкових новин, неправдивої інформації про іноземців, мігрантів, біженців. Нібито мігранти скоюють злочини та поводяться неналежним чином. Таку інформацію часто розповсюджує права політична партія. Це – те, що найближче до означення пропаганди у Швеції.
– У такому разі чи мають мігранти та біженці можливість «говорити» в медіа, чи представлені їхні голоси у ЗМІ?
– Дехто скаже вам, що медіа у Швеції дедалі більше підпадають під вплив правого способу мислення, але я не повністю розділяю цю думку. Мені здається, наші медіа є лояльними до біженців та мігрантів у такий спосіб, який не є дуже добрим. Вони фокусуються на однотипних історіях і недостатньо говорять про проблеми. Думаю, часто це пов’язано з місцем проживання. Тобто більшість біженців живуть у маленьких містечках , натомість журналісти зосереджені у великих містах і їм важливі великі історії, що виникають там. Таким чином виникає інформаційна діра, і це дає прибічникам правих ідей підставу вигадувати конспірологічні теорії, говорити про те, що певні речі спеціально замовчуються.
– Ви описали ситуацію з центральними медіа, а що стосується локальних ЗМІ? Чи є локальні видання, які говорять про ці проблеми?
– Локальні медіа пишуть про мігрантів і біженців. Вони розповідають хороші, позитивні, успішні історії: як люди стають друзями, як підтримують одне одного, як школи виходять на страйк, через те, що когось із дітей видворяють з країни. Це прекрасні історії, і їх справді у Швеції є чимало. Але, з іншого боку, є багато людей, які відчувають, що засоби масової інформації не говорять про реальність, з якою вони стикаються – у маленьких містечках, де немає великих коштів, люди почуваються наляканими, що умови їхнього життя стануть гіршими у зв’язку з прибуттям біженців. Про проблеми такого типу медіа не говорять достатньо. Швеція прийняла насправді багато біженців: сто шістдесят сім тисяч сирійських біженців. Я абсолютно переконана, що ми можемо їх прийняти, але потрібен діалог у суспільстві. Якщо не говорити про проблеми, то страх може обернутися негативом. Особливо про це варто думати в контексті діяльності правої партії, яка у нас існує.
– Ваша нова книжка називається «1947». Це рік після Другої світової війни, коли багато в чому був закладений фундамент сучасної Європи. Чи зараз, на вашу думку, є загроза цьому фундаменту, закладеному 70 років тому?
– Так, є. Якщо коротко, то є йдеться про дві речі. По-перше, загроза загальнолюдським цінностям. Ми всі дуже різні, у нас різний колір шкіри, різна релігія, проте існує те, що нас об’єднує: ми всі — люди. Ця ідея стала дуже важливою у 1947 році, після війни. Політичні діячі мали це за ідеал і на цьому будували політику. Але тепер ми знову одержимі тим, що нас роз’єднує. По-друге, зараз є ті, хто ставить під сумнів природні права людини і кажуть, що не всі люди однакові. Такі голоси звучать в Росії, Чехії, Польщі.
– У своїх книжках ви пишете про Другу світову, про євреїв у Європі. Що стало імпульсом до того, щоб звернутися до цих тем?
– Я не обирала цих тем. Голокост безпосередньо торкнувся моєї родини. Мій батько народився і виріс в Угорщині. В часи Другої світової вбили його батька, мого дідуся, та частину родини.
– Отож, у ваших книжках багато автобіографічного.
– Так, особливо в останній — «1947». Цей рік — багато в чому вирішальний для Європи, але це також вирішальний рік для моєї родини. У 1947 році мій батько був 10-річним хлопчиком і перебував у таборі для біженців. У таборі для дітей, чиїх батьків убили нацисти. Тоді в Європі були тисячі дітей, батьки яких загинули чи були вбиті. Проте доля батька трохи відрізнялася від долі інших дітей – він залишився не повним сиротою. Його мати, моя бабуся, вижила. Одного дня вона прийшла до табору, де він перебував і запропонувала батькові вибір: повертатися з нею в Будапешт або залишитися в таборі, зі своїми друзями. Важливо зазначити, що це був сіоністський і соціалістичний табір. Його ціллю було потрапити до Палестини.
І ось мій батько в десять років опиняється перед вибором, що визначив його подальше життя. У його мами було з собою дві угорські сосиски в сумці, і це вплинуло на його рішення. Він повернувся в Угорщину, а пізніше став політичним біженцем. Якби він прийняв інше рішення, моє життя виглядало б зовсім інакше.
– На вашу думку, яка роль літератури у сучасну епоху пост-правди?
– Я думаю, найголовніша роль літератури – це щоб її читали. Тому що акт читання дозволяє говорити голосам, думкам, фантазіям інших. Це — дуже демократичний акт.
- Матеріал вийшов завдяки підтримці Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]
- Інтерв’ю зроблено в рамках Школи літературної журналістики за підтримки Львівського медіафоруму та 83-го Міжнародного ПЕН-Конгресу.
- Текст: Валентина Чабанова
- Фото: yorokobu.es
Читайте також: про 83 Міжнародний Конгрес ПЕН у Львові у спецпроекті Читомо та Kyiv-Mohyla Business School [kmbs]
