«Розумники. Як виховати успішну особистість»
з Володимиром Усовим

Менш як за рік, у 2018 році, українські школярі вперше складатимуть тестування PISA (The Programme for International Student Assessment) — анонсує Міністр освіти, Лілія Гриневич. Резонансна серед освітян подія потребує пояснення, тож K.Fund видали книжку американської журналістки Аманди Ріплі «Розумники», що дослідила системи освіти в різних країнах і визначила залежність між успіхами в тестуванні PISA, економікою країни та навіть здійсненням мрій майбутніх абітурієнтів.

У спецпроекті K.Fund та Читомо «Книжки, з яких починається бізнес» ми вирішили обговорити проблеми шкільного навчання і дослідження Аманди Ріплі з Володимиром Усовим, — засновником видавництва інтераткивного контенту Gutenbergz та першого в Україні успішного стартап-проекту з оцифрування шкільних підручників. Чого бракує у вихованні майбутніх підприємців, чи потрібні сьогодні «гуманітарії» і якими віднині будуть підручники — у нашому ексклюзивному інтерв’ю.

У мене досить сильна освіта – я вчився у школі з поглибленим вивченням англійської мови, але складалося враження, що це була школа з поглибленим вивченням всього. Але це не допомогло мені зрозуміти, куди рухатися далі, хоч я і вступив до університету. Я не розумів, чого я хочу. Думаю, так само сталося в більшості. 16 років — це зарано для того, щоб проаналізувати свої здібності, свій життєвий досвід і, зрештою, робити такий серйозний вибір. Сьогодні ми з Gutenbergz намагаємося змінити цю ситуацію.

Що робити з тими, хто не знає математики

Чому математика має таке велике значення? […] Оволодіння мовою логіки допомагає прищепити дітям навички вищого порядку: наприклад, здатність аргументувати, виявляти закономірності та робити обґрунтовані припущення. Такі навички цінуються дедалі більше у світі, де інформація є дешевою та невпорядкованою. […] Але знання математики ніколи не змусить людину прийти на роботу вчасно, закінчити дисертацію або використовувати презерватив

Останнім часом чи не в кожному місті стали відкриватися школи програмістів. Але думаю, зараз почнеться зворотний тренд — попит на людей, які можуть структурувати весь цей обсяг інформації у зрозумілі картини світу, створити моделі на мікрорівні, наприклад, для бізнесу. Програмісти й айтішніки не можуть із цим впоратися. А от у гуманітарів велика перевага – вони підсвідомо розуміють, що мають справу з великою кількістю невідомих, а програмісти працюють з масивом даних, де всі компоненти на 100% відомі. У бізнесі, як і в житті, завжди є щось відоме, а щось невідоме; а є ще відоме невідоме, і невідоме невідоме. Теоретично, це все варто враховувати. Мозок «технарів» так не працює: можна скільки завгодно вважати, що всі змінні відомі та зрозумілі, очікувати результату, який ти запрограмував, але це не спрацьовує. На комп’ютері — виходить, а в житті — ні.

Наприклад, аналізуючи новий ринок, можна врахувати економічні показники. Але прочитати історію цієї країни, піти в національний художній музей — не менш важливо. Має бути комплексний підхід, бо коли є цей баланс, то й бізнес ефективніший.

Коли не хочеться читати

Діти, яким у ранньому віці батьки читали книжки щодня або майже щодня, в 15 років показували значно кращі результати з читання в усіх країнах. Це звучить як знайоме кліше: читайте дітям книжки. Невже все так просто? [...] Зрештою, що означає читати дітям книжки?

Ми багато читали сину в дитинстві, і зараз у нього є інтерес до читання, але з іншого боку, мені теж багато читали, але в мене чомусь це бажання не з’явилося. Все індивідуально, проте коли ти читаєш, то передаєш інформацію не тільки на певну тему, але й даєш їй свою інтерпретацію. Процес виховання, по суті, це і є передача інтерпретацій. Тому важливо передавати правильні інтерпретації світу через книжки. Принаймні це будуть ваші інтерпретації, а не ті, які він бачить по телеку від незнайомих людей. Це — певний рівень контролю.

Все, що сьогодні я знаю, на 90% — самоосвіта. Хоча до 18 років я взагалі не читав книжок. Коли нам задавали «Божественну комедію», я відкривав хрестоматію, і розумів, що на уроці зможу відповісти на всі запитання. Загалом, мені це не було цікаво. А от у 18, коли я вже зрозумів, що нічого цікавого не буде і в університеті, я почав читати. За десять років я прочитав усе, що мав би прочитати за все життя.

А потім я сам почав створювати книжки, моїм першим проектом був інтерактивний «Шерлок Холмс». Тоді мені здавалося, що використовуючи якісь інтерактивні елементи в художній літературі, можна зробити її цікавішою. Але тут я помилявся. Насправді художній літературі ілюстрації та інтерактив мати шкідливо. Бо основна ідея у тому, що під час читання твій мозок сам відтворює образи та сюжет, виходячи з твого досвіду й фантазії. Для цього й потрібна книжка, і технології їй нічим не допоможуть — це досконалий інструмент.

На противагу художній – навчальна література. Ось тут це дуже потрібно, бо ти працюєш із даними з реального світу, тобі просто треба зрозуміти, вивчити і використовувати їх на практиці. Тому мультимедійний контент та інтерактив дуже підвищують ефективність використання такої літератури.

Протягом декількох років ми працювали над створенням освітньої платформи, що допоможе інтегрувати весь навчальний контент у єдину платформу і перетворить роботу з ним на просту й цікаву для школярів 1–11 класів. Ми використали багато напрацювань, створених для наших перших додатків, і зібрали їх в одне рішення.

З одного боку, підручники відрізняються від просто сканованої книжки – там є відео, аудіофайли, 3D- моделі, можливість відповідати на запитання, а з іншого боку, дає можливості для шкіл та батьків контролювати процес у реальному часі. Тобто бачити, як місто, клас, школа, чи конкретний учень працюють з тим чи тим підручником чи матеріалом насправді. Це також дає можливість скоригувати навчальні плани — наприклад, відвести більше годин на тему, на якій школярі довше затримуються під час роботи з підручником.

Як і в будь-якій іншій галузі комп’ютери найкорисніші, якщо вони заощаджують час і гроші, допомагаючи з’ясувати, що діти знають, і хто потребує допомоги. Натомість, давати дітям дорогі індивідуальні бездротові пульти, щоб вони могли голосувати у класі, – немислимо в більшості країн світу (діти просто піднімають руки, і це прекрасно спрацьовує).

Дехто вважає, що й підручники як формат віджили себе. Ніхто не знає, чи їх читають, скільки часу за ними займаються. Час це перевірити і зрозуміти, чи потрібні вони, і в якому саме форматі. В нашій системі Підручник.UA працюють 15 тис. школярів в Одесі, і бачимо, що один учень у системі проводить 2 години на день. Це досить багато, бо більшість батьків заявляють про те, що їхні діти «не відкривають підручники». Відтак час роботи з навчальним контентом зростає, ефективність теж, і її можна виміряти.

Сама платформа відповідає тому ритму життя школярів, які з нею взаємодіють. Бо цей темп пришвидшився. Наприклад, їде школяр у маршрутці – і з телефону може займатися за підручником, вдень у школі він може займатися на планшеті чи на комп’ютері, а ввечері він не потрапив додому, а поїхав до бабці — а там нема підручника. І світ не зупинився, він може працювати з підручником всюди.

Пам’ятаю, у нас колись був дуже хороший учитель історії, він завжди приносив касети з історичними фільмами, показував старі фото, фактично тими старими інструментами він намагався створити інтерактивний процес навчання. Це могли робити й раніше, але не було інструментів. А ми хочемо ці інструменти дати, бо це справа не просто суперентузіастів, а звичайних викладачів.

Що потрібно знати випускникам

Важко було закрити очі на очевидний висновок: американські діти та платники податків марнували безліч часу та грошей. 2009 року за результатами PISA підлітки США посіли двадцять шосте місце з математики, сімнадцяте — з природничих наук і дванадцяте — з читання. Другий результат у світі в нас лише в єдиному — у витратах на одного учня […]. Боляче думати про наслідки такого марнотратства. Економісти виявили майже точну відповідність між результатами PISA та довгостроковим економічним зростанням країни. Звісно, на економічне зростання впливають безліч факторів, але здатність робітників навчатися, думати й адаптуватися є одними з найвагоміших.

…так, і згідно з дослідженням Міхаїла Задорнова, вони — «найтупіші». Американські школи випускають людей, які просто знають, що таке добре, а що таке погано, у школі вони формують базові поняття. Після школи, в нашому розумінні цього слова, вони нічого не знають: не пам’ятають дат, перед очима у них нема таблички про універсали. Зате вони знають, що треба іти працювати, і що це буде важко. Це знання, набагато корисніше, ніж завчені дані. Сформувати особистість — це завдання школи. А завдання університету, як наступної сходинки — зорієнтувати у професії. Все, що ми сьогодні споживаємо в контексті інформації — створене ось цими школярами з 26-го місця в рейтингу PISA.

Мені здається, американці переймаються результатами цього тестування не через економічні показники. Це більш психологічний момент, пов’язаний з тривогою щодо Китаю – всі бояться, що китайці дуже добре знають математику і всіх знищать. В американських школах найрозумніші – завжди китайці. Але сьогодні нема жодної китайської компанії, яка б створила щось унікальне. Все, що вони створюють – це копії американських та європейських продуктів. Тобто їхня система освіти дозволяє займати високі місця у рейтингах, але не дозволяє побудувати таку економіку смислів, яку вибудували США.

Про виклик і невдачі

… здавалося, що діти в Польщі звикли до невдач. У цьому була своя логіка. У важкій роботі часті невдачі — єдиний шлях до знань. Як сказав Вінстон Черчілль: «Успіх — це рух від провалу до провалу без втрати ентузіазму». Провал в американських школах деморалізував, отож його уникали за будь-яку ціну. Американські діти не могли впоратися зі щоденними невдачами. Принаймні так вважали дорослі.

Коли я прийшов на свою першу роботу, то одразу відчув, що мені страшенно не подобається, коли мені кажуть, що мені робити. Це мене страшенно дратувало. Очевидна альтернатива – створити щось своє.

Але основна відмінність між американською і нашою / європейською системою — коли ти вирішуєш почати свій бізнес у США, ти отримуєш суперпідтримку: мама, тато, сестра, чоловік сестри, двоюрідний дядько — всі скинуться по 3 тис. доларів і допоможуть стартувати. У нас тобі наведуть безліч аргументів, чому це робити не варто, почнуть відраджувати: та подивись, час який важкий, в країні війна. Об’єктивно завжди є купа причин, чому не треба. Але й безліч тих, чому ТРЕБА.

Для мене це була дорога з величезною кількістю спроб і помилок, і спершу це були здебільшого невдачі. До речі, що дуже важливо, в американців є повага до програшів, якої нема у нас. І це треба пропагувати на найвищому рівні: для того, щоб з’явилося три успішні проекти, має бути триста неуспішних. Тисячі програних битв нікому невідомих померлих стартапів. А ми думаємо, «а якщо в мене не вийде? що буде? всі подумають, що я невдаха, гроші витрачу, інвестори мене просто з’їдять, дома будуть пиляти». Такий менталітет.

Тому ті, хто зважуються тут – ідуть на серйозний ризик. Якщо проаналізувати українські стартапи – то побачите, що фігурує всього 10 одних і тих же людей. Це той невеликий відсоток людей, які готові попри всі складності спробувати. Я думаю, якщо виховувати в суспільстві повагу до ризику, якщо люди розумітимуть, що без ризику не буде успіху, і що результати цього успіху будуть поширюватися не лише на цих людей, що ризикнули, а й на всю систему.

Про вчителів і можливості

У Сполучених Штатах тільки 5% педагогічних факультетів належать до університетів із високими вимогами до абітурієнтів. Більша частина взагалі не має відбіркових критеріїв. [...] Іронія очевидна: це те саме, що наймати пілотів інструкторів, які жодного разу успішно не посадили літака, а тоді дивуватися, чому так багато літаків розбиваються.

Коли учителем стати мріють — це чудово. Сьогодні це найважливіша професія. У нас є приклад купи економічних реформ, які погано працюють, тому що суперечать уже сформованому світогляду людей. А освіта відповідає за те, щоб світогляд відповідав реальній картині світу, тому, як усе насправді працює.

В Україні – найбільші можливості для бізнесу в усій Європі. Я от постійно і всюди не задоволений сервісом. Якщо я не задоволений, все могло би працювати краще, значить, хтось може за це взятися і зробити якісніше, а якщо він зробить це якісніше, то буде заробляти гроші. У Лондоні заходиш у магазин, кафе – і тебе все влаштовує, практично нема претензій. Значить, там майже нема ніш для створення чогось нового. Хіба лише для одиниць, які можуть створювати щось кардинально нове. А у нас достатньо почати робити бодай щось трохи краще, ніж інші – і результат можна відчути уже за кілька років.

І питання статусу. Якщо в США тесля, водій чи електрик робить свою справу і чесно заробляють на життя – вони цим пишаються. А в нас всі хочуть стати президентом, олігархом чи депутатом. Бути офіціантом, двірником у нас – соромно. Але хтось має це робити, без двірників буде брудно, без лікарів нікому буде боротися з хворобами, а без вчителів не буде хороших людей. Треба уміти пишатися своєю роботою.

• Матеріал для дослідження:

• Аманда Ріплі. Розумники: як виховати успішну особистість. – К.: K.Fund, 2017. – 320 с.

• Текст: Ірина Батуревич
• Фото: Євгенія Перуцька
• Дизайн: Аліна Кропачова