Проза

Те, що в Україні польську літературу люблять – а отже, перекладають, видають, читають і обговорюють, – безперечно, правда. Але не вся.

За даними польського Інституту книжки – державної інституції, яка, зокрема, займається підтримкою та просуванням польської літератури за кордоном, – торік Україна вийшла на перше місце серед усіх країн світу за кількістю дофінансованих перекладів з польської: їх було шістнадцять. Ця цифра, звісно, не абсолютна, бо багато книжок – як у нас, так і у світі – виходять без цієї підтримки. Але щось таки вона означає.

Польська проза: яскраві, неперекладені

Означає насамперед те, що польська література зараз – як і раніше – має що сказати українським читачам, і вони готові її слухати. Cправді, у нас багато спільних (чи, принаймні, симетричних) тем: клопоти посткомуністичної трансформації і гра у квача з власною європейськістю, і шахівниця, по якій ми без кінця пересуваємо фігури своїх національних героїв, і привиди непростого минулого, які домагаються справедливості, і різні історичні човни, в яких доводилося разом пливти: Австро-Угорщина, міжвоєнна Річ Посполита; і вся та наша туманна Мезо-Європа, у якій ми разом ув’язнені, часом пробуючи солідарно шукати вихід, а часом ображено відвертаючись у різні кути, щоб згодом знов почати діалог.

Деякі автори – Ольґа Токарчук, Анджей Стасюк, Яцек Денель, Марек Краєвський, Вітольд Шабловський – в Україні вже давно не є «принагідними гостями», вони мають тут «своїх» видавців, перекладачів і публіку, а дехто – й фан-спільноти. Щораз менше стає підстав нарікати на брак українських перекладів польської класики ХХ століття: потроху виходять і Мілош, і Лем, і Ґомбрович.

І все ж, і все ж – ніколи не буває так добре, щоб було зовсім добре. Бо польська література все ще може нам дати набагато більше, ніж ми хочемо – або ж готові – від неї взяти. З якихось причин у нас залишаються практично не представленими навіть не окремі автори чи авторки, а цілі шари цієї – надзвичайно багатої і різноманітної – літератури.

Одне з таких явищ – жорстка, сильна і відважна соціальна проза, написана жінками і про жінок. Це – аж ніяк не літературний марґінес. Авторки, про яких піде мова, щороку здобувають важливі нагороди, гостюють на телебаченні і журнальних обкладинках, про них дискутують, а часом сваряться. Їх не обходять увагою ні ті, хто шукає в літературі актуальних, дражливих тем, ні ті, хто цінує пружне, яскраве письмо.

Хто ж ці талановиті збурювачки суспільного спокою?

Почну, мабуть, з єдиного в сьогоднішньому списку імені, яке хоч трохи відоме в Україні: лише завдяки тому, що ця авторка була гостею Форуму видавців та Місяця авторських читань у Львові. Це – Сильвія Хутнік.

Її називають найсильнішим жіночим голосом у польській літературі останнього десятиліття. Авторка романів і оповідань, феміністка, міський ґід Варшавою, громадська активістка – вона поєднує інтелектуалізм, легке хуліганство і глибокий соціальний аналіз. Роман Сильвії Хутнік «Cwaniary» (2012; назву можна перекласти як «Пацанки») напівжартома окреслили як перший у польській літературі текст «войовничого фемінізму». Щоправда, яка-небудь Валері Соланас тут – такий же об’єкт іронії, як і детективи Стіґа Ларсона чи серіал «Секс і місто». Граючи естетикою коміксу та анімації, авторка розповідає про бунт чотирьох молодих жінок, які, обурені бездіяльністю поліції, вирішують взяти справи в місті у свої руки. Їхня зброя – ніч і стереотипна «жіночність», яка присипляє пильність чоловіків; не боячись вступати у прямі сутички, жінки мстять і чоловікам-сексистам, і домашнім насильникам, і забудовнику-шахраєві, який «тримає квартал». Ця жорстока соціальна сатира не залишає «сухої нитки» ні на кому.

Роман «Jolanta» («Йоланта», 2015) тієї ж Сильвії Хутнік – така ж урбаністична соціальна критика, але витримана в іншому, дещо меланхолійному ключі. Йоланта – дівчина з сірого і неблагополучного району Варшави – належить до покоління, чиї батьки не змогли впоратися зі своєю травмою, не встигли адаптуватися до нової реальності, прийняли старість як виправдання і втечу від необхідності змін. Йоланта та її неприкаяні однолітки так хочуть бути не схожими на своїх батьків, але все дарма – вони несуть у собі їхню травму. Панічний страх перед нестабільністю, прокиданням у пустку, необхідністю приймати життєво важливі рішення – також і їхні риси. «А ти не боїшся ось так тут жити?» – якось питає головну героїню випадкова людина, сторож. Це питання про час і простір, у яких життя не мало б точитися, але точиться. Всупереч усьому, але ось заради чого? Все, що могло статися в житті Йоланти, обернулося власною неможливістю ще до того, як вона встигла це усвідомити. «Йоланта» – це такий роман про покоління 90-х, якого в українській літературі нема. Який мав би бути.

Роман «Obsoletki» («Обсолетки», 2010), прозовий дебют однієї з найкращих сучасних польських поеток Юстини Барґельської, збурив багато емоцій, хоч за темпераментністю стилю він далеко відстає, скажімо, від «Пацанок». Вся річ у темі, до якої перед Барґельською в польській літературі не наважувався підступити ніхто. Назва роману походить від латинського медичного терміну «gravid obsoleta» – завмерла вагітність. Так, ця оповідь – про жінок, чия дитина померла ще в лоні. За приблизною статистикою, такий діагноз чують 10–15 відсотків з-поміж усіх вагітних. У Польщі – це майже 70 жінок щодоби. Роман Барґельської – це той випадок, коли художній текст зайняв нішу відсутньої, хоч і вкрай потрібної суспільної дискусії на непросту, незручну тему, і врешті-решт спровокував її (через чотири роки щось схоже відбулося з романом Іґнація Карповича «Сонька», який вперше в польському публічному просторі гучно озвучив тему сексуальних зв’язків жінок з окупованих територій із нацистами в роки Другої світової війни). Але в книжці Барґельської не знайдемо ні занадто шокуючої фізіології (хоч надміру вразливим читати роман не варто), ні відвертого соціального пафосу, часто властивого письменницям-феміністкам. За інтонацією її текст – це тиха і печальна оповідь про втрату. Про співчуття і ненависть до власного тіла, яке обертається живим парадоксом: воно породжує і вбиває свій плід. До того ж, роздумуючи про парадокс «мертвонародження», Барґельська шукає і знаходить таку ж парадоксальну мову: її роман було б, мабуть, нестерпно читати, якби він не був настільки… смішним. Так, безсилі супроти природи, ми сміємося – щоб не зламатися від відчаю.

Схожий парадоксальний стиль оповіді – моторошно-смішний, повний дещо цинічного гумору, який дозволяє говорити про найтемніші сторони буття без ризику, що слухач врешті-решт заткне вуха, – властивий також романові дебютантки Патриції Пустков’як «Nocne zwierz?ta» («Нічні тварини», 2014). Але на цьому, мабуть, суттєві подібності між книжками закінчуються. «Нічні тварини» – це не задихана, місцями плутана сповідь героїні, як у Барґельської; це – по суті, холодна алегорична конструкція, усі елементи якої в цілості творять ядучу карикатуру сучасної метрополії, котра пропонує цілий набір більш чи менш токсичних замінників життя. Головна героїня – тридцятилітня самотня жінка, яка втратила роботу, натомість поступово набула узалежнень від усього, від чого тільки можливо: наркотиків, алкоголю, сексу, нічного життя; вона практично неспроможна бути сама, але й спілкування отруює її більше, ніж усі речовини, які вона вживає. Чи не найцікавіше авторка працює з мовою: «Нічні тварини» – це інформаційний шум великого міста, в якому своєрідний клубний сленґ сплітається з «корпоративним жаргоном», синтетичним стилем ґлянцевих журналів і реклами. Приправлене цинічним гумором героїні-мізантропки, яка не жаліє ні себе, ні інших, усе це творить запаморочливий і міцний коктейль.

Якщо довкола роману Пустков’як ламалися списи критиків, то книжка ще однієї яскравої дебютантки – Вероніки Мурек – викликала суцільний захват. За «Uprawa ro?lin po?udniowych metod? Miczurina» («Вирощування південних рослин за методом Мічуріна», 2015) авторка отримала нагороду імені Ґомбровича і була номінована чи не на всі найпрестижніші польські літературні премії. Це – книга оповідань, і вона разюче відрізняється від усього, про що ми говорили вище. Ще один жіночий голос, але він лунає собі у своїй особливій акустиці, поза політичними, соціальними трибунами. Мурек творить свій нестабільний, мереживний і химерний світ так, ніби обставляє кімнати сну. Так, мандрівка цими текстами найбільше нагадує сновидіння: все – нібито звичне, звідкись знайоме (село чи містечко, скажімо, ранніх 80-х, з дещо приглушеними кольорами, як на тридцятилітньої давності фотографіях), але раптом якась дивна або неможлива деталь руйнує всю побудову, виявляючи сновидну природу баченого. Одна з героїнь останньою довідується про те, що померла; в містечку діє театрик санітарної освіти і відбуваються вечори знайомств для мерців; уроки миття рук у дитсадку перетворюються на якийсь химерний ритуал.

У «тихому» крилі польської прози, написаної жінками і здебільшого про жінок, є ще три цікаві позиції, про які обов’язково треба згадати: це «Alicyjka» («Аліційка», 2014) Ліліани Герметц, «Serce» («Серце», 2016) Радки Франчак та «Gugu?y» («Ґуґули», 2014) Віолетти Ґжеґожевської.

Твір Ліліани Герметц незвичайний вже за своєю формою. Це – суміш прозових оповідних фрагментів із оперою та античною трагедією (все, як належить, із хором та монологами духів). «Аліційка» – це ніби вирізання різних форм із жорсткого, непіддатливого, колючого матеріалу, яким є непрості, подеколи токсичні стосунки героїні-оповідачки з матір’ю. Такий собі дуже інтимний, домашній психологічний сюжет, який зненацька надимає повітря в усі регістри культури.

«Серце» Радки Франчак – це чергова «серія» емігрантської саги, яку польська література оповідає вже багато років. Вдала серія, треба сказати. Бо авторка виходить поза традиційні опозиції свої/чужі, місцеві/прибульці, в межах яких автори «емігрантської прози» незмінно будували сюжети. Сюжет у книжці Франчак дещо несподівано розвивається в трикутнику трьох жінок: двох швейцарок – літньої матері та її доньки – і їхньої польської домашньої служниці, яка поступово стає членкинею цієї неповної, скаліченої родини. Ще одна, як і у Герметц, непроста жіноча сімейна історія, але з несподіваним «третім». Приїхавши до чужої країни, повна життя і спрагла ще інтенсивнішого життя, молода героїня-полька мимоволі стає учасницею зворушливого спектаклю відходу, умирання.

Назва роману Віолетти Ґжеґожевської на діалекті місцевості, з якої походить авторка (Ченстохова), означає «нестиглі фрукти». «Ґугули» – один із найуспішніших у світі польських художніх текстів за останні роки, його англійський переклад (під назвою Swallowing Mercury) був номінований на Букерівську премію і приніс авторці престижну швейцарську нагороду Яна Міхальського. Це – оповідь про дозрівання. Здається, стільки вже такого було. Але в цій уривчастій, склеєній, ніби шкільний «альбом», із різних фрагментів минулого книжці є якийсь особливий дух: сільський, але далекий від ідилічного зітхальництва, дуже чуттєвий, але терпкий, часом неприємний, як згадка героїні-оповідачки про один із перших дитячих візитів до поліклініки, коли лікар за ширмою раптом вийняв зі штанів член; щось скрегоче у цій розповіді, ніби черепашки равликів під ногами, і додає їй тривожності й сили.

Збірка оповідань Мацея Плази «Skoru?» («Скорунь», 2015) – черговий блискучий, цього разу вже «чоловічий», дебют останнього часу – має багато спільного з текстом Ґжеґожевської. Починаючи від назви: «скорунь» – це також рідкісне слово, вже навіть не діалектне, а родинне; його вигадала бабуся автора на позначення розбишаки, бешкетника. Воно, як і у Ґжеґожевської, – ніби пароль, який відкриває вхід у дуже інтимне минуле. Ще одна спільність між цими книжками: збірка Плази – це також ініціаційна оповідь, історія швидкого дорослішання у світі, який не толерував дитинність. Під грубою, простуватою поверхнею цієї прози ховаються витонченість і складність, як годинниковий механізм у шкаралупі сухого горіха.

Плаза – начитаний інтелектуал, і в його письмі чути відлуння грубувато-іронічного балакуна Грабала і візіонера Шульца. Уся центральноєропейська література, як напівжартома зауважив колись болгарський письменники Ґеорґі Ґосподінов, крутиться довкола фігури Батька; в цьому сенсі книжка Плази – цілком центральноєвропейська. Між сином (авторським alter ego) та батьком – суворим механізатором, сільським філософом і затятим антикомуністом – розігрується сюжет безмежно любові і жорсткого протистояння.

Ох, досить взяти одну-дві книжки з полички польської прози про індивідуальну та родинну пам’ять, минуле, дорослішання й забування – як нас привалить ціла лавина літератури різного ґатунку і якості. Видобуватися з-під неї нема часу, тому обмежимося згадкою лише про ще одну позицію – обіцяю, одну з найкращих у цьому тематичному ряду.

Це – «Fa?szerze pieprzu» («Фальшувальники перцю», 2016) Моніки Шнайдерман. Засновниця вже культового видавництва «Czarne» нарешті вирішила й сама сісти за клавіатуру, і результатові хочеться аплодувати. Важко сказати, що це за жанр – мемуаристика, історичний есей, автобіографічний роман? «Це – книжка про дві пам’яті, які в жодній точці не перетинаються», – пояснює сама авторка. «Фальшувальники перцю» справді немовби склеєні з двох половин, які парадоксальним чином – як у книжці, так і в реальності – не складаються в жодну цілість. Це – історія єврейської гілки родини авторки та оповідь її предків-поляків. Але насамперед це – розповідь про байдужість, яка в роки німецької окупації схиляє одну частину родини відвернутися від іншої, зробивши вибір на користь ілюзорної безпеки і докорів сумління, що їх – ніби жінку зі знаної дзен-буддійської притчі про двох монахів – доведеться нести на плечах усе життя.

Якщо зайшла мова про тексти дивного, гібридного жанру, які неможливо встромити до жодної шухляди, а консультанти книгарень без кінця переставляють їх з однієї полиці на іншу, ніби граючи у квест з їхніми завзятими пошукувачами, – мусимо згадати про одного дуже особливого автора, Кшиштофа Сьроду. Він увійшов у літературу немов з нізвідки і, хоч дебютував ще 2003 року, довгий час стояв у її кутку, ніби якийсь екзот. Справжній успіх прийшов до нього лише з виходом книжки з такою бароково-довгою назвою, що лише вона одна може в сучасному світі приректи твір на провал: «Podr??e do Armenii i innych kraj?w z uwzgl?dnieniem najbardziej interesuj?cych obserwacji przyrodniczych» («Подорожі до Вірменії та інших країн з урахуванням найцікавіших природничих спостережень», 2012). Книжка – справді про те, що обіцяє заголовок: про подорож і природу. Але далеко, далеко не лише. Бо і подорожування (Вірменією і «сусідніми» країнами – наприклад, Румунією: так, у Сьроди географія виявляється річчю дуже суб’єктивною!), і природа є лише приводами для нескінченного згадування, розмірковування і фантазування. Тут немає лінеарності ні просторової, ні часової, оповідь, ніби якась збожеволіла річка, любить собі завернути під гору і попливти проти власної течії. Плюс – сотні дрібних, чуттєво описаних деталей, які уводять читача у стан своєрідного трансу, схожий на той, який переживав розімлілий у Венеції Іполіт Тен, споглядаючи сонячні відблиски на поверхні води і рух різнобарвного натовпу. Сюжетні мікрооповідання і есеїстика, подорожні нотатки й репортаж – тут усе в одному химерному флаконі. Найвдаліше, мабуть, описала цей текст рок-співачка Кора: «[ця книжка] – як калейдоскоп… Один маленький рух – і з маси крупинок складаються щоразу нові образи».

У своїй найновішій книжці – «Las nie uprzedza» («Ліс не попереджає», 2016) – Сьрода знову дивує. Розслабленість і грайливість попередніх книжок відступили перед зосередженістю, з якою автор вишукує і знаходить у реальності знаки тривоги. Сліди біженців і їхня мовчазна присутність, відрубані козячі голови в марокканському селі – усе підсилює погані передчуття; більше не вийде так радісно і безтурботно пересуватися простором Землі, як раніше, у світі щось зламалось, – повідомляє нам Сьрода кожним лаконічним описом, кожним переказаним діалогом.

Що залишається в нас сьогодні на десерт? Ні, десерту не буде. Буде зате склянка міцного віскі – щоб стукнути дном об стіл, встати і піти. Ця склянка – роман автора, про якого всерйоз не прийнято говорити у «добірному літературному товаристві». Його ім’я – Якуб Жульчик, він – автор популярних трилерів і телевізійний сценарист. А його книжка, про яку піде мова, називається «Wzg?rze ps?w» («Пагорб псів», 2017). Починається все в дусі ностальгійної прози «повернення до коріння»: пара молодих людей зі столиці, неспроможна більше сплачувати кредит і взагалі витримувати тиск «капіталістичних лещат», повертається до батьків на спокійну напівсонну провінцію. І тут, як заведено у трилерах, все й починається.

Загадкове давнє убивство, яке повертається під личиною підозрілих подій, мафія і дрібний кримінал, які в ніжних обіймах восьминога злилися з місцевою поліцією, всюдисуще домашнє насильство, про яке ніхто не говорить, але всі знають. Утікаючи від корпоративного капіталізму столиці, герої провалилися в його ще дикішу версію: виходу наразі не видно. 900-сторінковий (!) том читається легко і страшно. «Пагорб псів» – сильний східноєвропейський трилер на перетині соціального і метафізичного, який постав на польському боці українсько-польського кордону. А міг би й у нас – матеріалу в нас для цього предостатньо. Треба лише його не злякатися.

Не постало наразі, хоч і могло б? Нічого – не варто бідкатися, треба перекладати. І, хоч добра література не має терміну придатності, варто робити це вже.

Читайте такожусі матеріали спецпроекту «Польський акцент»

Матеріал вийшов завдяки підтримці Польського інституту у Києві

Текст: Остап Сливинський
Дизайн: Анна Сезон
Координація: Юлія Кушнір
Редакторка спецпроекту: Катерина Котвіцька