Разом з директором освітньої програми CANactions School for Urban Studies Єгором Власенком ми гуляємо майданом Незалежності в Києві та гортаємо книжки «Місто й оновлення» і «(Не)задоволення публічними просторами» – колективні збірки статей з урбаністичних студій.

Під час прогулянки Єгор Власенко розповідає про сучасний стан урбаністичного руху в Україні, його перспективи, а також аналізує особливості київського публічного простору та його зміни.

Різні погляди — одна концепція

«(Не)задоволення публічними просторами» та «Місто й оновлення» – видання специфічні. Про це звісно ж краще говорити з редакторами, але наскільки я розумію, вони мали амбіцію створити перший альманах в Україні, де публікувалися б наукові статті саме з царини урбаністичних студій.

Контент дуже різноманітний, є статті, які подібні за своєю формою до есе, є більш аналітичні матеріали. Вони написані в різних стилях та з різним рівнем аргументації, різним рівнем підготовки авторів. Але в цілому, масовому читачу буде не так легко крізь ці збірки продертися. Моя порада тим, хто таки наважиться це зробити - якщо вам не пішла одна стаття, то спробуйте перегорнути кілька сторінок й спробувати іншу. Спробуйте знайти свій контекст, адже матеріали тут і справді різнопланові, тож не варто робити поспішних висновків.

Значна кількість статей спеціально збиралася для цих книжок, та є тут і переклади. Такі матеріали зазвичай мають незнайомий контекст, але працюють з проблематикою подібною до нашої. У збірці «(Не)задоволення публічними просторами» можна знайти тексти, написані дослідниками зі світовим ім`ям, наприклад Девідом Гарві чи Сетою Лоу. Все це переплітається зі статтями українських авторів. Помітно, що збірка має певне наскрізне редакторське бачення, яке збирає все це до купи. Важлива тут навіть не географія, а тематичні фокуси, які були обрані упорядниками. Дуже цікаво стежити за редакторською «червоною ниткою» й домислювати, чому саме ці статті були обрані та розташовані в такому порядку. Цей аспект теж має значення.

Універсальний досвід

Я читав «(Не)задоволення публічними просторами» двічі: перший раз, коли отримав авторський примірник, другий раз - коли готувався до цієї розмови, і варто зазначити, що після ще одного прочитання я звернув увагу на багато цікавих матеріалів про концепції, з якими я був незнайомий при першому прочитанні і почав працювати вже пізніше. Я думаю, що це показово. Це такі видання, до яких можна повертатися. Вони надовго залишаються актуальними. Але не треба забувати, що це не підручник. Він не пропонує готових рецептів, а швидше займається осмисленням навколишньої дійсності. Ці кейси цікаво розглядати й адаптувати до умов наших постсоціалістичних міст, адже завжди є якась специфіка та невідповідність термінології.

Українські урбаністи дуже часто діють поза межами академічної традиції, яка формувалася у світі досить довгий час.

Подекуди вони починають винаходити велосипеди, розробляти концепції, аналоги яких вже давно були створені.

Урбаністичний рух в Україні

Урбаністичні студії – термін багатозначний. Це швидше певне поле, в якому існує багато різних наукових дисциплін. Це може бути і географія, і економіка, і містобудування, і антропологія. Різна методологія різних наук дозволяє комплексно розглядати проблеми міста й шукати найоптимальніші шляхи їхнього вирішення. Тож дуже важливо визначитися з термінами. Якщо ми хочемо розвивати урбаністику, нам потрібно знати, що ми вкладаємо в це поняття.

Останнім часом урбаністичний рух в нашій країні розвивається досить стрімко, і видання подібних книжок є яскравим свідченням цього процесу. Якщо три роки тому свою присутність у царині урбаністичних студій задекларувала тільки школа CANactions, то зараз вже навіть з`являються відповідні напрями підготовки у вищих навчальних закладах. Наприклад, працівники Центру урбаністичних студій Києво-Могилянської академії мають безпосередню причетність до створення альманахів, які ми зараз тримаємо в руках.

Урбаністичні курси й кафедри відрізняються спеціалізацією та спрямуванням, і це позитивний аспект, адже він породжує міждисциплінарні зв`язки. При цьому люди, задіяні в цих процесах, – все ще порівняно невелика тусовка, і таку близькість хочеться зберегти.

Існує стереотип, що проблемами міста мають займатися ті, хто має архітектурну освіту, але насправді це не зовсім так. Наприклад, автори збірок «(Не)задоволення публічними просторами» та «Місто й оновлення» мають дуже різну професійну спеціалізацію, але, знову ж таки, тут важлива наявність спільного поля дослідницького інтересу – міста. Коли я почав цікавитися містом, то у мене теж були певні сумніви щодо моєї професійної придатності, оскільки на той час я мав лише економічну освіту. Але після отримання вже другої, з урбаністичних студій, я зрозумів, що є надзвичайно великий прошарок проблем міського середовища, що мають економічну природу та специфіку . Урбаністичні студії - це поле для спілкування й міждисциплінарної взаємодії дослідників з дуже різним фахом.

(Не)задоволення Майданом

Майдан Незалежності присвячено декілька статей у збірці «(Не)задоволення публічними просторами», і це не дивно, адже площа є важливим простором соціальної взаємодії в столиці. Існує велика кількість досліджень, які намагаються осмислити феномен впливу держави на використання Майдану. Є розуміння того, що цей простір, так чи інакше, вважається простором виявлення публічної думки, і дуже часто така думка має протестне забарвлення. Відповідно збоку держави й того ж КМДА, до нього завжди буде прикута увага й завжди відбуватимуться спроби якось контролювати чи регламентувати те, що там відбувається.

Якщо говорити про період до Євромайдану чи після, найбільше, мені здається, це проявляється в тому, які тимчасові конструкції (освітлювальні прилади, тимчасові сцени, конструкції для концертів й парадів тощо) розташовуються на Майдані. Є багато свідчень того, що в часи Януковича вони часто надовго залишалися на площі після закінчення подій. Тому цілком має право на життя думка про те, що влада намагається просто фізично зайняти цей простір, щоби його неможливо було використовувати для колективних зібрань. Свідчення такої діяльності присутні й зараз. Цієї осені та на початку зими там була дуже велика інсталяція з національними символами. Її конструкції стояли на Майдані дуже довго.

Але впливає на простір Майдану не тільки держава, а й приватні структури. В цій книжці багато уваги привертається приватизації публічних просторів, адже дуже часто те, що ми сприймаємо публічним, насправді має цілком конкретних власників. Зазвичай вони виходять з тіні лише тоді, коли приватизоване починає використовуватися всупереч інтересам власника. До прикладу, Майдан незалежності може одночасно розглядатися як публічний простір міста, і як дах торгового центру «Глобус».

Після останньої масштабної реконструкції, площу наситили великою кількістю нових об`єктів. Я не можу говорити про мотиви тих, хто це впроваджував в життя, але, наприклад, відчувається чітке бажання заповнити простір Майдану пам`ятниками, доцільність яких викликає багато питань.

Соціальна природа публічного простору

Іронія полягає в тому, що попри всі зусилля заблокувати вільне місце на Майдані незалежності різними об’єктами, люди все одно там збираються. Мабуть це якоюсь мірою підтверджує теорію Анрі Лефевра про те, що публічні простори мають швидше соціальну природу, ніж архітектурну, і саме соціальний чинник визначає спосіб його використання. Феномен Євромайдану, який ніщо не змогло спинити, і який адаптував під себе весь простір центральної київської площі, також свідчить на користь того, що соціальний чинник все ж є визначальним.

В українських публічних просторах загалом, так і в київських зокрема, дуже багато різних історичних та ідеологічних нашарувань, але це цілком нормальна ситуація, адже місто завжди є нашаруванням різних елементів, різних спільнот, типлогій та контекстів.

За Майдан завжди сперечаються центральна та міська влада. Можливо це ніколи не було артикульовано, але по-суті ніхто не знає, чим він має бути - центральною площею України чи центральною площею Києва. Можливо, перенесення новорічних святкувань на Софіївську площу свідчить про те, що місто свідомо залишає простір Майдану незалежності як пам`ятку державного рівня.

Зараз в місті відбуваються масштабні перетворення фізичного простору, в тому числі й в межах так званої декомунізації, і це породжує ряд проблемних питань, які потребують вирішення, адже досі не зрозуміло, чи має «нова епоха» жити, умовно кажучи, в антуражі «старої», і чи мають якісь цінності попередньої епохи існувати зараз. Через цю невизначеність, ми маємо безліч випадків, коли за ідеологічними мотивами знищуються твори мистецтва та архітектури. Я думаю, що зараз ми переживаємо найгостріший період, коли нова ідентичність ще не створила достатньо елементів матеріальної культури, а свідчення і пам`ять про стару залишаються досить сильними.

Мені здається, що ці культурні нашарування не обов`язково мають узгоджуватись між собою, адже найгірший варіант – привести все до одного знаменника, що означатиме тріумф посередності. Нещодавно на реконструкцію простору довкола Майдану проводились нові конкурси, але досі не зрозуміло, як він має сприйматися – як простір пам`яті, масових зібрань чи рекреації й споживацтва. Наразі ми маємо ситуацію, коли з вулиці Інститутської спукаються саморобні меморіали, а зовсім поряд, під землею, у футкорті «Глобусу» люди ходять на обід.

Можна згадати простори кладовищ у Північній Європі, які зараз є також і просторм для пробіжок та прогулянок з собакою. Це добре чи погано? Я схильний до того, що це в принципі нормально, і ці місця можна сприймати як зони зелених насаджень за аналогією з міськими парками. Можливо це не зовсім коректне порівняння щодо нашої історичної пам`яті, але це наочний приклад того, як меморіальна функція може співіснувати з функціями іншими. Чи стане прикладом такого гармонійного поєднання Майдан? Зараз сказати важко, та лінзи сприйняття весь час змінюються, тому наразі цікаво задати питання собі – як я сприймаю Майдан та користуюся його простором.

Матеріал вийшов за підтримки Представництва Фонду ім. Г. Бьолля в Україні

• Текст: Олександр Мимрук
• Фото: Маргарита Дідіченко