Акції

Другий Фестиваль молодих видавців і редакторів розпочався із цікавої дискусії про те, чи може критика бути «продажною» у всіх розуміннях цього слова. Дискусія об’єднала головреда «Книжника review», організатора «Книжки року» Костянтина Родика, активних діячів у галузі літератури, письменників Тараса Федюка та Михайла Бриниха. Що вони думають про критику сьогодні? Чи є у неї майбутнє і що варто робити з критикою у шкільних підручниках – намагалися з’ясувати учасники та гості Фестивалю.

Костянтин Родик

Про історію та філософію

Критика – це література мудрості. Бо, якщо література походить від історії, то критика пішла насамперед від філософії. Якщо пригадаємо того ж Зігмунда Фройда, то він починав саме з літературної критики. Він читав та інтерпретував літературні твори.

Критика – це роздуми про людину і соціум, спроби зрозуміти, що ти є на цьому світі. Для того, щоб писати просто літературу треба володіти двома якостями – спостережливістю і комунікаційним талантом. Щоб написати гарну критику – треба володіти іншим набором. Це аналіз і синтез.

Про критику і рецензію

Критики як такої у нашій країні не було з 20-х років ХХ ст. Критика може продаватись гарно, якби вона справді була. Тому зараз треба добре розуміти, що це таке. Наприклад, у журналі «Плуг» 30-х років наведено просте визначення: «Критика – це ідеологічний куратор літератури». Але чи могла існувати реальна критика, якщо партія сказала, що це гарний твір? Тому за радянської влади найчастіше замість критики у газетах публікували щось на кшталт переказу змісту книг. Тут доречно згадати, що це вже рецензія, а отже  – переоцінка видавничої позиції. Рецензент намагається сказати читачеві, чим одна книжка відрізняється від інших, чим вона краща чи гірша, ніж ті, які вже є.

Про сьогодення критики

Наразі критикові ніхто не платить за читання книжок. Критик, який пише про кіно витратив максимум 3 години і може писати рецензію! А  на читання витрачається набагато більше часу. Тому й виходить, що журналісти, які пишуть про культуру, одержують зараз менше, ніж ті, які пишуть про політику чи економіку. А у глянцевих журналах критику взагалі пишуть люди, які книжок не читали. Адже, простіше скористатися  прес-релізами й ножицями!

Про український конформізм та російську ноосферу

Питома риса українця – конформізм. А професія критика вимагає мужності й уміння відстояти й виправдати свою позицію. Якщо автор і критик хочуть лишатись у дружніх стосунках, то автор мусить змиритися з тим, що критик не буде писати про його книжки. Натомість у Росії є низка критиків, слово яких є дуже поважним – це, наприклад, Данилкін, Пирогов. І друкуються вони не у маргінальних, а найбільш читаних російських виданнях, що є наслідком структуризації російського ринку.

.

Тарас Федюк

Про реалії

Вся критика, яка написана всупереч тому, як думає автор, є продажною. Коли людина пише те, що вона думає і те, що вважає правильним (абстрагуючись від стосунків), – оце і є та критика, якої нам страшенно бракує. А зараз усі письменники пов’язані між собою стосунками – або товариськими або ні. Якщо ви товариші – хвалимо й пишемо лише добре, ні – не пишемо нічого або гостро критикуємо.

Про рівновіддалену критику

Найкращим прикладом вважаю університетську, інститутську критику, яка зосереджена у душах професорсько-викладацького складу. Інакша критика має кілька важливих проблем:

1) ця праця не оплачується

2) ми втратили всі журнали, які мали здатність публікувати серйозну критику. Серед «нині існуючих» один серйозний журнал – «Кур’єр Кривбасу», що виходить раз на 2 місяці. Решта – виставкові журнали, яких фактично ніде немає.

Про мистецтво

Найбільша проблема сучасного мистецтва: у цю сферу занесені технології шоу-бізнесу, власне, бізнесу й реклами. І ці технології починають активно працювати. Колись вони працювали поза соціумом, а зараз літературу й мистецтво навмисне «опускають», щоб залучити масового читача. Технологія скандалів процвітає.

Мистецтво уособлює енергетику добра, прогресу, очищення людства. Йому завжди протистояв плебс. З розвитком людства мистецтво не може енергетично протистояти енергетиці плебсу.

Про «хор Вірьовки» і «пожовтіння» преси

Раптом всі письменники заспівали – Андрухович, Жадан, Роздобудько. Літературний процес став нагадувати хор Вірьовки! Одні шукають приводів, заяв, інші – шарудять у політиці. Хтось голий на Водохреще купається, а це фотографують, ще й публікують ці фотографії у журналах. Українська преса серйозно «пожовтіла» протягом останніх 20-ти років і вимагає жовтої рецепції. Зараз популярні статті, де не цікавий твір, сам письменник з його думками, а цікаво те, з ким письменник спить, дружить і т. д. Попсова ніша. Краще журналісти б не писали, ніж використовували техніки перекручення й перебріхування. І якщо у когось «такий формат», так пора зрозуміти, наскільки все це спрощує літературу, літературний процес і все, що довкола нього крутиться.

Про журнал «Сучасність»

Я рік працював редактором журналу «Сучасність». Поки він фінансувався, ми змогли притягти всі сили – літературні, історичні, публіцистичні. Писали найкращі критики, поети, письменники. Аж тут прийшла нова влада, спонсори перестали давати гроші…і журнал припинив існування. Якби він проіснував ще 2-3 роки, можна було б говорити про його самоокупність. Але, перш за все, сама держава повинна бути зацікавлена у цьому й мати голову на плечах. Оскільки у нас така голова на таких плечах, то маємо, що маємо.

Про критику у підручниках

У шкільних підручниках критика – це взагалі не літературна критика. У школі намагаються все типізувати, вирівняти, знайти схоже – очі сині, як волошки, портрети головних героїв тощо. Коли починають на уроках розбирати твір, то розбирають його просто на запчастини так, що інші люди протягом всього життя не можуть зібрати його докупи. І так школа на все життя відбиває бажання читати тих письменників, яких вивчали…

є

Михайло Бриних

Про критику у соціальних мережах

Критика має бути мертвою – тоді це хороша критика. Для мене тривожним сигналом про те, що літературна критика стала не потрібна, була відповідь Мошкова (прим. – засновник онлайн-бібліотеки Lib.ru) на запитання, як він обирає книжки для читання, чи звертає увагу на якійсь рецензії тощо. Так, для нього важливим є кількість лінків на книжку чи якогось автора у соціальних мережах. І він читатиме книжку, якщо на неї не менше 10 лінків, незважаючи на те, хороша вона чи погана.

Таким чином, соціальні мережі перебирають дорадчі, навігаційні функції, які за совдепії виконувала традиційна критика. Кому сьогодні потрібен критик, коли людина заходить на фейсбук і бачить, що читають її друзі? Критика відійшла, спочатку поступилась нотаціям, потім – твіттер-рядкам. Але це природній процес.

Про іншу критику – літературну

Але існує критика як різновид літератури, як жанр. Коли людина, яка пише тексти, розповідає не про книжку, а про щось інше, у зв’язку з цією книжкою. Це, можливо, критика як різновид есеїстики, дещо «рваний» жанр. У такому варіанті вона цікава, але не «продажна» абсолютно. Така критика – це «фєнєчки» літератури.

Сьогодні вже ніхто не замовляє критику на щось. Українським видавцям критика не потрібна, авторам – тим більше. Хто зацікавлений у критиці? Читач – в останню чергу. Тому що для нього існують уже інші маяки, дороговкази, ті ж самі мережі.

Про зміни у свідомості

Критика не потрібна у старозавітному значенні. У суспільства немає очікувань. Люди змінилися, тому соціальні мережі стали тим інструментом, що цілком перекриває функцію критики, але аж ніяк не стимулюють писати краще. Літературний критик часто мислить так – книжка – це «фігня». Але про це треба написати на кілька тисяч знаків. У соціальних мережах процес спрощується: не треба щось розписувати, люди реагують на кількість маячків. Це не краще і не гірше, це просто існує. А тому сьогодні жоден товстий журнал, навіть фінансований державою, не зможе обійти соціальні мережі.

Про кумівство

Вся література завжди була кумівською. Але повставати проти цього – це повставати проти української природи. Треба прагнути до того, що критика повинна бути об’єктивною, але щоб її такою створювати, цією справою мають займатися люди до 18 років, поки вони нікого не знають і можуть писати так, як вони це розуміють, не думаючи про стосунки. Якщо ж ти знаєш якихось людей, ти повинен писати лише добре, а так не зажди хочеться критикові й не зажди корисно.

Олена Гончарова

Світлини Сергія Полежаки