Новини

В українському лексиконі існує таке поняття, як «надлишок». Воно означає певну кількість чогось, що не є необхідним для підтримання того чи того явища, проте часом здатне доповнити і збагатити його. Якщо ми почнемо говорити про українську літературу, то навряд чи схочемо оминути увагою її надлишкову частину: література ж бо не тільки програмові вершини, але й надлишки, і щаслива й багата та література, що їх має.

Для прикладу візьмімо збірку вибраних поезій Вадима Лесича. Уже з самої її передмови стає зрозуміло, що маємо справу з надлишком. Автор передмови й одночасно упорядник збірки Тарас Салига не соромиться наводити цитати критиків, котрі якихось причин звернули увагу на творчість Вадима Лесича. Наприклад, Михайло Рудницький «у відкритих зухвалих інтонаціях розкритикував» першу збірку Вадима Лесича «Різблю віддаль», саркастично висловившись, мовляв, «…заки різьбити віддаль, треба вивчити різьбити вірші».

Значна частина передмови — це боротьба Тараса Салиги з недоброзичливими висловлюваннями критиків про представленого поета, подібними до, наприклад, таких: «твориво, що ні з якого погляду не держиться купи». Правда, упорядникові вдалося знайти й позитивні оцінки, проте після таких соковитих «наїздів» схвальні відгуки критиків виглядають уже непереконливо і штучно.

Незважаючи на те, що читача вже з порогу налаштували на обережне ставлення до поезії Лесича, для фаната української літератури ця книга буде справжньою смакотою. Хоча б тому, що вона містить картинки, гарно надрукована на білому папері (абстрагуймося від того, що тексти набрані «аріальним» шрифтом без засічок) і має суперобкладинку, яка легко затирається, чим створює ефект вінтажності і значної затребуваності томика читачами.

Книга багата на ілюстративний матеріал. Щоправда, основний масив картинок розташований на початку збірки, так, ніби читача зразу хочуть усолодити чимось, занурити його в приємну оазу — адже далі йому доведеться пройти немало кілометрів пустелею слів, лише зрідка розбавлених зображеннями (щоправда, читач без проблем може повернутися до початку).

Серед ілюстрацій — обкладинки книг Лесича, фотографії його критиків і товаришів і, власне, його самого. Ілюстрації виконують щонайменше дві ролі у збірці: 1) ретро-зображення покликані перенести читача у ретро-добу, натякаючи любителю поезії на загальновідомий літературознавчий принцип, згідно з яким творчість будь-якого автора слід розглядати в межах доби, коли той творив — а застосування цього принципу, звісно, має пом’якшити оцінку творчості; 2) зображення, дбайливо розташовані упорядником, вибудовують навколо Лесича світ здавалося б дотичний до його поезії — гучні імена, яким оточено прізвище Лесича (наприклад, Богдан-Ігор Антонич) ніби підтягують його до рівня загальновизнаних майстрів.

Зрештою, це артефакт доби (як тодішньої — середина XX століття — так і нашої), який допоможе досліднику краще розібратися з її складними літературними і позалітературними перипетіями.

В українському лексиконі існує таке поняття, як «розкіш». Це той самий надлишок, тільки дуже дорогий. Що саме є «розкішшю» української культури – тема окремої бесіди, але є підстави сказати, що вірші Лесича все-таки радше просто «надлишок» – що засвідчує багатство нашої літератури та її дискурсу, які разом можуть дозволити собі з радістю виносити подібну творчість на своїх потужних плечах.

Олег Романенко