Читомо > Видане > Гріхи «Непорочності» Джонатана Франзена

Видане

Гріхи «Непорочності» Джонатана Франзена

15.02.2017 0 Автор:

Jonathan Franzen. Purity. – New York: Farrar, Straus and Giroux, 2015. – 563 p.

У житті кожного талановитого й успішного письменника настає той момент, коли він змушений обрати один із двох шляхів розвитку подій: або повторити схему попереднього бестселера, або створити щось зовсім інше. У випадку з таким письменником, як Джонатан Франзен, який видає один роман на п’ять років, така ситуація виглядає особливо гострою: читачі й критики очікують чогось неймовірного, навіть феноменального.

Останній на сьогодні роман Джонатана Франзена  «Непорочність» (хоча доречніше перекласти назву як «Чиста» або ж «Непорочна» – йдеться про ім’я героїні, що англійською буде Purity) чекали ніяк не менше за інші його книжки. І він автоматично став заручником попередніх опусів: в уяві читачів йому судилось або перевершити блискучу «Свободу», або, як мінімум, повернутися до рівня культових «Правок», що зробили з Франзена «великого американського письменника». В результаті роман  «Непорочність» виявився неподібним на жоден із тих текстів – і це чи не найбільш суперечливий момент: у Франзена вийшов роман-кентавр, який несе в собі два несумісні начала.

Вже після першої глави стає зрозуміло, що роман зовсім не про 23-річну дівчину П’юріті, яка намагається розібратись зі своїм життям і виплатити борг у 130 тисяч доларів. Починаєш думати, що це така собі жіноча версія  «Правок», тобто «зашита» в індивідуальній історії проблема всього покоління. Та як тільки починається історія Андреаса Вульфа (схожого на Джуліана Ассанжа), ми помічаємо вже поліфонічність «Свободи», де Франзен також  «перемикав» голоси і регістри, почергово діагностуючи ракові пухлини посткапіталістичного суспільства.

purity-by-jonathan-franzenfsgworkinprogress.com

Що ж, так працює алгоритм сприйняття звичайного читача: він шукає в минулому коріння на позір нового, намагаючись відстежити спадковість авторського методу. Тільки підхід Франзена має швидше еволюційну – або навіть діалектичну – природу, коли наступний текст не лише скасовує, але й водночас утверджує попередній, щоправда, на іншому рівні. Дійсно, якщо «Правки» були сольною партією, а  «Свобода» квартетом чи квінтетом, то «Непорочність» уже нагадує цілий оркестр.

Американець хоче проаналізувати чи не всі злободенні теми за раз, паралельно прокручуючи свої попередні сюжети. Правда, тепер його турбує не тільки тема екології та глобалізації, а й тема залежності людей від соціальних мереж. Саме через це в тексті чимало вставок у вигляді телефонних повідомлень, листів чи й просто коротких фраз із чату.

 

blue-line

Франзен хоче бути і сучасним, і класиком, проте вдається йому лише перше

blue-line

 

У своєму бажанні розкрити всі ключові теми сучасності, письменник просто перемикається з одного сюжету на інший, часто полишаючи своїх персонажів, а водночас і читача напризволяще. Текстові стає очевидно бракнути ритму й плавності виконання: додаткові інструменти перекрикують основні, а подекуди і всі вони разом починають грають фальшиві ноти.

Франзен завжди вмів детально й переконливо прописувати своїх персонажів, хоча історія Андреаса в цьому сенсі виглядає тут найменш вдало. Адже сконструйована вона як примітивний психоаналітичний ерзац для студентів-першокурсників, які щойно відкрили для себе Фройда.

Наскрізна романна лінія його матері видається надмірною і місцями штучною – саме вона чи не в першу чергу змушує цей гігантський лайнер пробуксовувати. Бо якщо матір головної героїні ще створює додатковий штрих в образі самої Піп, то вже матір Андреаса викликає в читача невротичне посіпування щоки. Очевидне відсилання до Едипа Франзену не личить – воно суттєво занижує символічний рівень роману. Що ж стосується останнього, то ключовим концептом тут, як би банально це не звучало, постає заявлене в назві.

Читайте також: Про що не мовчить Джонатан Сафран Фоер?

У певний момент приходить розуміння: «Непорочність» зовсім не про Піп – як і не про її наївність та довірливість. Письменник іде далі, звертаючи увагу на додатковий відтінок слова «purity», а саме – прозорість. На цьому рівні книжка справді починає відрізнятися від інших  «великих американських романів» останніх років, залишаючи позаду таких живих класиків, як Донна Тартт, Філіп Майєр чи перехвалена Ханья Янагіхара.

 

blue-line

Поступово, але впевнено Франзен діагностує ключову антропологічну травму сучасності: розмивання людини і її меж

blue-line

 

Сучасні віртуальні технології, соціальні мережі, платформи, блоги та чати оголюють людину, залишаючи її беззахисною, а отже, неминуче невротичною. Відповідно, що більше герої спілкуються, «пізнають» один одного – то більше вони втрачають свої видимі горизонти, а врешті, й інтерес до життя. Франзен запитує: чому в якийсь момент наше життя перетворилось у постійне виставляння-себе-на-показ, вимиваючи з нас людське і замінюючи його або на тваринне, або на машинне? Більше того: чому тепер нас не рятує навіть власне тіло? Показовою тут є чи не найглибша фраза у романі, яку читаємо вже на перших сторінках: «Іноді мені здається, що моє життя не що інше, як один тривалий процес тілесної зради».

Звісно, втіленням гуманістичного пафосу для Франзена є наївна й приваблива у своїх поневіряннях Піп, яка має пробити стіну байдужості й демонстративної прозорості інформаційного віку. До речі, образ стіни постійно фігурує і в самому тексті: як і Берлінська стіна, між героями існують фізичні та часові перепони, але єднає їх спільність історії, зокрема сімейної. Американець не відходить далеко від свого улюбленого формату родинної саги, однак презентує її читачам в інших декораціях та під іншим ідеологічним соусом (пост-гуманізм? ліберальний анархізм?). У підсумку, він не може уникнути інтелектуального повчання, знову і знову повертаючись до теми відповідальності, яка стає все актуальнішою в часи Facebook i Twitter.

Читайте також: 10 найкращих книжок 2016 року за версією The New York Times і  The Washington Post

Від проблеми відповідальності, яку Франзен намагається обвести тонким контуром, страждають чи не всі в його романі. А втім, американець це робить знову по-своєму, повністю вивертаючи моральний імператив і висміюючи всіх, хто причетний до нового дивного світу. Адже вину за відсутність відповідальності, згідно з автором, умовно можна поділити на два види – індивідуальний та колективний. По-перше, у вадах моделі стосунків «батьки-діти» тут однозначно винні останні, які щоразу скидають своє життя на дорослих, особливо на матерів, які, за їхніми свідченнями: а) або приховували все життя від них батька (Лакан) б) або забороняли в дитинстві мастурбувати (Фройд) в) або й зовсім намагалися підкорити чоловіка, змушуючи його ходити в туалет сидячи (радикальний фемінізм). Письменник наголошує: сучасні люди – покоління дешевої їжі та айфонів – так і не навчилися жити дорослим життям, хоча і вдають це щодня, втішаючись ілюзією свободи.

По-друге, безвідповідальність у Франзена, знову ж таки, є наслідком специфіки інформаційного часу –письменник бачить Інтернет як новий вид тоталітаризму та маніпуляції людськими емоціями. Для нього цілком очевидним є те, що масова фейсбукоістерія породжена колективною безвідповідальністю, адже освічена людина повинна розуміти: нема ніякої дружби й відкритості, а твоє особисте листування давно вже прочитала служба Цукерберга. Тому й не дивно, що у реальному житті письменник закликав відмовитися від Інтернету. Наче звернення й раціональне, але від того не менш безглузде. Місцями теорії Франзена не несуть в собі жодного культурологічного сенсу, стаючи подібними до параноїдальних приступів, що загострюються від сторінки до сторінки. Можливо, в цьому і була задача письменника – показати чистоту й наївність Піп на фоні масової істерії. Та було б добре, якби автор прописав це більш послідовно і струнко, не відволікаючись на побічні історії, які не завжди важливі, а тому й не аж такі цікаві.

Читайте також про роман  Джонатана Франзена у рубриці «Читомо читає»

Франзен блискуче  «зливає» свій направду великий (найбільший з усіх написаних) роман на останніх сторінках, але це для нас уже взагалі не принципово. Важливим є те, що письменник перестав бути голосом американців, за що його так любили в часи  «Правок» і  «Свободи». Інтонація Purity все більше нагадує бурмотіння на особисті теми, часто нічим невиправдане і як мінімум дивне. Наприклад, для чого так відверто шкребти граблями фемінізм, особливо радикальний, якщо його серйозно не сприймають навіть самі феміністки? Або: наскільки вмотивованою є конспірологічна теорія щодо функціонування соціальних мереж?

Можна, щоправда, дорікнути, мовляв, кожен автор так чи інак намагається виговоритись у своїх текстах, що ж тут такого? Однак різниця між просто письменниками й письменниками великими в тому й полягає, що останні вміють висловити майже універсальну проблему, яка стосується, до того ж, зовсім різних поколінь. На жаль, у випадку з «Непорочністю» Франзен сидить у глухому куті власної печери з привидами, де настільки тісно й некомфортно, що хочеться хоч якоїсь свободи. Чи принаймні невеличких правок.

napys1

  • тим, хто прочитав усе, що раніше написав Франзен;
  • тим, хто любить великі американські романи;
  • тим, хто не любить Інтернет, феміністок і капіталізм.

napys2

  • тим, хто вперше знайомиться з Франзеном;
  • тим, хто не любить Джуліана Ассанжа і захоплюється Марком Цукербергом.

Чільне зображення review.oysterbooks.com

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe