Читомо > Видане > Дівчата із дитячих книжок, які змінюють уявлення про ґендерні ролі

Видане

Дівчата із дитячих книжок, які змінюють уявлення про ґендерні ролі

06.07.2017 0 Автор:

Знайти українською дитячі книжки, у яких би не було жорстко прописані ґендерні ролі «ти – хлопчик», а «ти – дівчинка» виявляється не таке вже й легке завдання. А тим більше такі, у яких герої грають не за ґендерними стререотипами і виграють, порушуючи їх. І зовсім мало книжок, діти-герої яких просто живуть як риби у воді у своєму світі, де персонажі-дорослі не нав’язують своїх уявлень про стать, бо і самі таких не мають. Читомо пропонує огляд книжок про дружбу дівчат та хлопців без стереотипів, і намагається простежити, як такі книжки змінювалися за останні десятиріччя, і якими стали зараз.

 

Марія Парр. Вафельне серце  

/ переклад із норвезької Галини Кирпи. – Вінниця: Теза, 2011, 2015.

Вік: 8+

pann

 

Майже дев’ятирічні Трілле і Лена Лід – сусіди і однокласники, а ще Тріллле знає, що Лена його найкраща подружка, хоча вона сама ще жодного разу йому не сказала, що він її найкращий друг. Вони живуть на острові у бухті Крихта-Матильди, і Лена – єдина дівчинка у їхньому класі. Ще вони з Леною ніколи не відмовляться від вафель або печива з кавою на кухні у Трілле з його дідусем. У Трілле велика сім’я, а Лена живе з мамою. Мама в Лени художниця і збирає мотоцикл. Якось Лена вирішила дати у магазині оголошення про, те, що вони «візьмуть тата в добрі руки», але мама на цю ідею відреагувала зовсім несхвально. Також вони з Трілле влаштовують Ноєв Ковчег на дядьковому катері з його ж овець, курей, кролів, корови та цапа, рятують Юнову клячу від бійні та літають санками з гори до подвійного струсу мозку. А ще одного разу Лена постала перед вибором, де хоче жити, і відважно відстояла своє право такого вибору.

Усі ці речі такі гармонійні на норвезькому острові у бухті. У тандемі саме Лена вигадує пригоди – Трілле її завжди страхує. Вона безстрашна і енергійна, він розсудливий і зосереджений. Лена Лід і Трілле – друзі, в яких нема потреби грати нав’язані дорослими ролі, бо «Вафельне серце» одна з тих скандинавських книжок, які на щастя стали перекладатися українською, де самі дорослі не переймаються ідеєю, що «ти ж дівчинка, тому веди себе…» «Вафельне серце» – це і про дуже чуйних, люблячих, життєрадісних дорослих, які і створюють світ Лени та Трілле.

У другій книжці Марії Парр «Тоня Ґлімердал» мама головної героїні вивчає океан і через роботу перебуває далеко, тато розводить овець у Ґлімердалі, де вони разом і мешкають. Це їх спосіб життя, який ні в кого не викликає напруги і запитань. І саме цим дорослі у книжках Марії Парр створюють сучасні уявлення дітей про свободу від гендерних стереотипів у суспільстві.

У 2011 року створили семисерійний мінісеріал «Vaffelhjarte», але українською його поки що не дублювали. За словами перекладачки «Вафельного серця» і «Тоні Ґлімердал» Галини Кирпи, Марія Парр зараз пише нову книжку. За свої книжки, які вона пише новонорвезькою мовою, вона отримала не одну премію: «За дитячу літературу новонорвезькою»(2005), Премію фонду вікарія Альфреда Андерсона-Рюстса (2006), Премію Уле Віга (2009), Премію Браги (2009), «За найкращу книгу для дітей та юнацтва» (2010), Премія Luchs (Німеччина) (2010).

 

Астрід Ліндґрен. Роня, дочка розбійника 

/ переклад зі шведської Ольги Сенюк. – К.: Рідна мова, 2009, 2015.

Вік: 8+

ronia

 

Астрід Ліндґрен, можливо, перша у європейській дитячій літературі вивела на сторінках своїх книжок героїнь-дівчаток, котрі ламали стереотипи ще у 80-х роках минулого сторіччя. Це насправді не так давно. Відтоді скандинавська література у питанні ґендерних стереотипів вже пішла значно вперед. Але можна сказати, що Астрід Ліндґрен написала про це першою. Роня і Бірк, на відміну від Пеппі Довгої Панчохи, живуть у родинах, але родини ці – розбійницькі. Два клани батьків Роні та Бірка ділять «межі впливу» у лісі, і ніяк не можуть поділити. Через це дружба між Бірком, сином Борки, та Ронєю дочкою Матіса, що раптом виникає попри всі розбійні чвари, має залишитися у таємниці.

Але усі таємниці рано чи пізно відкриваються, і Роня має обрати, і обирає конфлікт із батьком. Їхі цінності не збігаються, але вона має право бути незгодною з уявленнями про світ дорослих. І саме це намагається довести Роня. Астрід Ліндґрен як завжди геніально піднімає тему, якої дитячій літературі, навіть зараз нечасто торкаються. Конфлікту доньки і тата. Ще одним сильним жіночим образом у повісті постає Ловіса, мати Роні. Бірк, друг Роні, з яким вони вирішують припинити ворожнечу між розбійниками, постає знову ж таки не хлопчиком-«мачо» поряд із героїнею дівчинкою, а живим, упертим, надійним, а головне тим, хто і сам в разі чого може потребувати допомоги та підтримки.

Читайте також: 10 книжок на літні канікули для дітей та підлітків

 

 

Девід Алмонд. Скелліґ

перекладу з англійської немає

Вік: 10+

 

Майкл переживає не найкращі часи у житті: його молодша сестричка-немовля хворіє, мама майже весь час у лікарні з нею, тато намагається полагодити зовсім не новий будинок, у який вони щойно переїхали, а у сараї Майкл до того ж знаходить незнайомця, який потребує ще більшої допомоги, ніж він сам.

Девід Алмонд давно визнаний у світі британський автор книжок для дітей та підлітків, у яких легко і віртуозно піднімає важкі теми порозуміння, свободи, віри, надії і дива у повсякденному житті. Саме через це він і отримав золоту медаль Андерсена у 2010 році.

«Скелліґ» – у чомусь казка про істоту, яка втратила крила. Але усе що відбувається у родині Майкла, як і у родині його нової подруги Міни, з якою він знайомиться, досить буденні речі. Міна вчиться дома і попри усе цінує приватний простір і свободу вибору, має маму, яка транслює такі життєві цінності і підтримує доньку у їх впровадженні у життя. Після розмов з Міною Майкл роздумує про самоповагу та порівнює шкільні правила зі світоглядом дівчинки, і школа багато у чому програє. А ще Міна знає стільки всього, про що читає і розповідає йому. Це повертає йому рівновагу і сили надіятися на те, що усе погане минає.

Разом вони спілкуються і рятують Скелліґа – страшного, занедбаного, прекрасного як саме життя, і приходять до висновку, що лопатки в людей для того, щоб до них кріпилися крила. Міна і Скелліґ у житті Майкла теж стали крилами, а кожен має право на крила, якщо раптом виникає потреба. Адже дівчат можна не тільки рятувати.

 

Катажина Ририх. Про Стівена Гокінга, Чорну діру та Мишей під-підлогою 

переклад з польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2016.

Вік: 10+

ryrykh

 

Брат Пйотрека має хворобу, яка не дає йому змоги вставати з ліжка. З ліжка-дива техніки, яке винайшов і розробив він сам. Пйотрек весь час перебуває наче у тіні свого геніального брата, користується його порадами та знаннями про життя. Йому так зручно і більш звичайно. Але завжди наступає момент, коли треба вирішити, де ти, а де інший. І хто ти взагалі такий, і чого прагнеш. От на сторінках «Про Стівена Гокінга…» Пйотрек цим і займається.

Про тему неповносправних у дитячій літературі важливо подумати на чудовому прикладі цієї книжки Катажини Ририх. Але вона, як справді добра дитяча книжка, говорить про багато значних речей одразу. Так, однією з цікавих сюжетних ліній є стосунки мами-тата головних героїв та Забороненої Тітки, нової татової дружини. А ще Пйотрека і його однокласниці Моніки. Мама разом з обома синами спілкується з Забороненою Тіткою дружньо і природно. Навіть приймає від неї допомогу, хоча її прізвисько у родині (з легкої руки бабусі) говорить саме за себе. Тобто варто звернути увагу, наскільки безоціночно і людяно подає Ририх цю ситуацію. І це теж про права жінок обирати самим: почуватися ображеними чи покинутими або вибудовувати нові взаємовідносини після розлучення на свій розсуд, попри нав’язані у багатьох суспільствах стереотипи (за сюжетом бабуся спочатку наполягає, щоб мама не мала жодних стосунків із новою татовою дружиною).

От і однокласниця Пйотрека Моніка, захищаючи його, вибиває зуби у бійці найсильнішому хлопцю у класі, сама обирає за якими правилами їй грати у цьому світі. Хоча цей вчинок загрожує їй великими неприємностями з соціальною службою, де вирішують, що вона занедбана у вихованні у багатодітній родині. Це призводить до роздумів Пйотрека у лікарні, хто ж занедбаний у вихованні: його захисниця Моніка, яка каже прямо, що думає, і не «фарбує нігті рожевою гидотною», чи Малгося, яка весь час говорить лише про те, скільки у неї грошей. Є про що подумати.

Читайте також: Про Стівена Гокінга, чорну діру та мишей-під-підлогою: анатомія вундеркінда

 

 

Енн Файн. Борошняні немовлята 

/ переклад з англійської Тетяни Савчинської. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016.

Вік: 10+

enn

 

У «Борошняних немовлятах» немає головної героїні дівчинки, яка б руйнувала ґендерні стереотипи. Проте книжка добре їх таки руйнує. Яким чином? За допомогою шестифунтових мішків із борошном, з яких ні на мить не можна спускати очей Саймону та усім іншим його однокласникам із неблагонадійних родин. Це такий собі шкільний експеримент по догляду за «дитиною». І Саймон опиняється у ситуації повної залежності від свого борошняного немовля. Точніше малючки. І хоча увесь 4-В береться за це лише через помилку, так як усі упевнені, що у кінці їх чекає справжній борошняний вибух і задля цього усе і починається. Але наслідки цього авантюрного експерименту досить показові, щоб зайняти місце у цьому огляді.

За три тижні «малючка» Саймона примушує 14-тирічного хлопця задуматися і відчути усю складність ролі батьків. Багато разів передивитися своє ставлення до мами і її життя. А через те, що батько Саймона залишив їх, коли той і сам був немовлям, задати йому багато питань, на які не було кому відповісти. Малючка з паперу та борошна дуже сильно вплинула на Саймона – у чомусь змінила його. Як і інші борошняні немовлята, які досить яскраво показали 14-річним хлопцям, що таке відповідати за когось, крім себе. Найцікавішим виявилося те, хто і як з них дав собі раду з «дітьми», як завжди списавши поведінку з дорослих. І хоча у багатьох сучасних фільмах сюжет перевиховання дорослого опікою над маленькою (чи не дуже) дитиною досить розповсюджений («Кучерявка Сью», «Поганий Санта» та інші), але у Енн Файн все виглядає досить несподівано і реалістично.

 

Поль Берна. Кінь без голови 

перекладу з французької немає

Вік: 8+

berna

Назвати цю дитячу книжку, написану Полем Берна ще у 1958 році, сучасною складно, проте вона має цікаву героїню, яка своєю самостійністю і незалежністю у хлоп’ячій «тусівці» дасть фору багатьом сучасним книжковим дівчатам. Собачниця Маріон, яку так називають через те, що вона опікується дворовими собаками, яких годує, лікує, а потім, якщо виходить навіть влаштовує до нових господарів, разом з друзями-хлопцями з вулиці Маленьких Бідняків потрапляють у велику пригоду.

У їхню компанію не допускають нікого старшого 12 років, через те, що «після дванадцяти усі стають бовдурами, і ще добре, якщо не на все життя». Кінь без голови – дерев’яна іграшка, що давно втратила голову, якою вони по черзі з’їжджають з гори вулицею – раптом зникає. У пошуках уся компанія потрапляє на занедбану фабрику карнавальних іграшок і бере участь у розслідуванні злочину. Хоробра Маріон та її собаки рятують усіх саме у той момент, коли дорослі грабіжники вступають у відкрите протистояння з дітьми з вулиці Маленьких Бідняків. Дуже непогано вміти свистати і мати на соєму боці чотирилапих вдячних захисників.

Можливо, «Кінь без голови» і не відтворює знайомої сучасним читачам реальності, проте Маріон та її друзі доводять, що рівноправні стосунки між хлопцями та дівчатами – це не новий винахід, а свідома життєва позиція, навіть у тих, кому ще немає дванадцяти.

 

Ніл Ґейман. Океан у кінці дороги

перекладу з англійської немає

Вік:  14+

nil

Ніл Ґейман – сторітеллер, кращого за якого годі й шукати. Його історії про дітей завжди балансують десь на грані дорослої і дитячої літератури. «Океан у кінці дороги» має автобіографічні мотиви і розповідає про семирічного хлопчика, який шукає захисту від своєї самотності на фермі, що розташована десь поруч з їхнім домом. Там живе його одинадцятирічна подруга Летті Хемпсток.

Лякати Ґейман вмів завжди. У не зовсім романі, скоріше повісті, перед нами постає зло з потойбіччя, яке можуть зупинити лише жінки роду Хемпсток. Летті стверджує, що ставок за їхнім домом це Океан, а її мама і бабуся нічого не стверджують, але у їх прадавності і знаннях усієї магії світу не сумніваєшся.

«Океан…» Ґеймана прозорий і простий, як сама дружба Летті, надійної і сильної настільки, що вже не про гендерну рівність мова, а про захист і віру, що Океан у кінці дороги змиє усі страхи і поверне світ до ладу. Навіть якщо потрібні будуть усі сили міфологічних відьом: Старої, Матері і Діви.

Читайте також: Ніл Ґейман: «Я не вірю у творчу кризу»

Чільна ілюстрація Joao Fazenda / nytimes.com
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe