Читомо > Інтерв’ю > Вікторія Амеліна: Насправді почуваюся не творцем, а археологом

Інтерв’ю

Вікторія Амеліна: Насправді почуваюся не творцем, а археологом

02.03.2015 0 Автор:

У вересні минулого року у видавництві Discursus вийшов дебютний роман письменниці Вікторії Амеліної «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Видавати «по гарячих слідах» книжку, в якій ідеться про Майдан, – справа ризикована, але, здається, в Амеліної все вийшло: роман здобув прихильність читачів і схвальні відгуки критиків. Айтішники в літературі – явище досить екзотичне, до того ж письменниця уникає зайвої публічності, тож я не могла не поспілкуватися з цією загадковою авторкою.

Віко, ти писала з юності, але обрала IT, щоб через десять років усе ж повернутись до літератури. Чому обрала такий довгий шлях до писання?

– Мені завжди було важко писати. Найгіршим завданням у школі було написати твір. І неважливо, що вчителька потім казала, що це найкращий твір, який вона бачила за двадцять років роботи – писання відкладалося на останню ніч і висмоктувало всі сили. Не знаю, чому так. Але попри це мрія написати книжку була. Я довго не думала про письменництво як про професію, а думала просто: колись напишу книжку. А коли обирала фах, то не міркувала, чи наближаю себе до заповітної мрії. Програмування здавалося чимось захопливим, схожим на магію. Програмування – це ж теж творення нового з нічого. Просто це творення за допомогою іншої, дуже простої, а тому дуже чесної мови. Це прекрасний світ – щоправда, не зовсім мій.

Що тобі як автору дав цей період відмови від свого покликання?

– Складне запитання. Саме у цей період я сформувалася як особистість. Досвід програміста і керівника, мультикультурне бізнес-середовище, свобода, яку дають гроші, – все це в певний момент здалося мені нічим, помилкою. Я хотіла повернути час назад і всі ці тисячі годин витратити на читання книжок і писання. А потім у першій же рецензії на свою книжку – це була рецензія Оксани Думанської – побачила слова про те, що моя книжка вибудувана у добру систему, нічого не бракує і немає нічого зайвого, і це, мабуть, пов’язано з тим, що я програміст. І я подумала: може, й справді, не дарма ламала свій мозок, переробляючи його із суто гуманітарного на технарський? Цей досвід створив теперішню мене. А ще – це проживання «чужого» життя. Я прожила чужих тринадцять років. Це звучить жахливо, але ж це одне з найважливіших письменницьких умінь – влізти у чужу шкуру, відчути не своє життя.

«Це той момент, коли людина є тим, що вона робить»

Писання для тебе – радісний чи радше болісний процес?

– Написання роману – це тимчасове божевілля. Жити ідеєю, героєм, запитанням і писати тоді, коли вже просто не можеш не писати. Тоді процес ненадовго обертається на радість. У психології це, здається, називається станом потоку. Це той момент, коли людина є тим, що вона робить. У цьому великий кайф. В цей момент не рефлексуєш, а просто пишеш: приходять потрібні образи, деталі, обличчя, спогади, і самі стають на свої місця.

10962014_616000511833379_1747003893_n

Віко, ти досить швидко, як на дебютанта, опублікувала «Синдром листопаду». А навіщо ти взагалі видала роман?

– Є дві причини. Перша, егоїстична: я хотіла стати собою не лише всередині, але й зовні, відкрито говорити про те, що так, я пишу книжки, і не наражатися на поблажливу посмішку (або наражатися рідше). Друга – майже альтруїстична, трохи наївна. Я хотіла, аби був роман, у якому Майдан зображений не шароварно, я хотіла показати українця як Гамлета перед складним вибором, а не як умовного героя-козака з мультика, я хотіла зрештою саме у цей час говорити про співчуття і умовність маркерів свій-чужий. Я ризикувала почути звинувачення у кон’юнктурності (їх, до речі, не було) і відому думку про те, що проза потребує дистанції. Розумніше було б не спішити, але знайшлися люди, які дуже повірили в цю книжку, і я повірила разом із ними, і прийняла ризики.

Ти почала писати роман до Майдану, але те, про що ти говориш у книзі, було ніби його передчуттям.

– Майдан взагалі стався не тоді, коли ми були до нього готові, а тому, що ми були до нього готові. Навіть якщо прийняти гіпотезу про «сценарій». Роман і розповідає про наше дорослішання аж до готовності жертвувати собою заради інших. Для мене співчуття і любов проти байдужості і є вибором на Майдані. На будь-якому Майдані. Я бачила рух Occupy (блідий, але менше з тим) у Франкфурті в Німеччині, слідкувала за Арабською Весною. Коли людині немає, чим годувати дітей, і вона виходить на вулицю – це певною мірою закономірність. Коли за такою людиною слідують ті, кому є що їсти, – це феномен. Людина стає перед вибором – залишитись у зоні комфорту попри те, що принижені совість і гідність, чи опиратися злу (чи тому, що вона вважає злом – суть навіть не в цьому). Українці ж вийшли тому, що побили студентів, а не тому що побили їх особисто. Ми раптом прийняли приниження ближнього як своє.

«Коли довго всередині, можеш не бачити цілого»

Тема ж співчуття і байдужості насправді хвилювала мене років п’ятнадцять: кепський вірш, із яким я колись ще в школі посіла друге місце на якомусь там конкурсі у Москві (ух і непопулярна зараз локація…) був антимілітаристський і називався «Добраніч», там були Кабул і Грозний, але головна ідея була у тому, що, коли ми спокійно спимо, десь іде артобстріл (перше місце, до речі, дали хлопчику із віршем про утиски російської мови в Прибалтиці – якось усе по колу). Коли я почала писати прозу, співпереживання теж було однією з основних тем і в оповіданнях, і у великій прозі, яка ще колись, мабуть, буде видана. Отже, з темою співпереживання у мене тривалі стосунки, і «Homo Compatiens» – підсумок певного довгого етапу.

10994696_616274238472673_1795651446_n

Ти провела на Майдані не так багато часу, але з роману цього не скажеш. Брак досвіду перебування в гущі подій був для тебе плюсом чи мінусом?

– Знаєш, я була на Скнилові під час трагедії, шукала там серед загиблих своїх рідних… і, думаю, я про це ніколи не писатиму. Якби я довше була на Майдані, якби застала розстріли, то, можливо, теж просто ні слова не змогла б з себе вичавити. Мені здається, прозу про війну пишуть ті, хто в активних бойових діях був недовго. Ремарк, наскільки я знаю, більшу частину війни пробув у військовому шпиталі, а це ж унікальне середовище – середовище, де історії твоїх поранених товаришів як цілодобовий стрім із війни з деякою затримкою. Болить, але не вбиває.

А все, що я писала про сам Майдан, окрім власне подій лютого (їх я відтворювала за репортажами очевидців, та й подані вони дещо сюреалістично) – це те, що я бачила. У книжці є сцена, коли хлопець, схожий на Христа, втішає бабцю, повторюючи: «Все буде добре». Я справді це бачила і чула, навіть сфотографувала їх – потім показувала цю фотографію студентам на Творчописі як живий доказ того, що важливі деталі часто приходять з життя. Але саме деталі, бо мої друзі, які певний час жили на Майдані, запитували у мене, що відбувається. Коли ти довго всередині, ти можеш не бачити цілого – хоча і це не правило.

«Дуже важливо знати, що ніхто не відволікатиме»

Ти дружина і мама, яка робить кар’єру. Як ставиться родина до твого письменництва? Як ти розподіляєш свій час, щоб встигати писати?
– Чоловік навіть пропонував мені звільнитися з роботи, аби більше часу присвятити писанню і саморозвитку (ми ж розуміємо, що писання без читання неможливе) – я наразі просто перейшла на менш агресивний графік, змінивши коло своїх обов’язків. Мій чоловік також – перший і дуже уважний читач моєї писанини. Ми разом вже 11 років, і він – частина мене, можливо тому мені так легко було писати від імені Нечая, хлопчика і чоловіка. Здається, я дивлюсь на світ не як жінка, а як частина такої чотириногої істоти.

Ну, а з управління часом я тренінги проводжу – а поки вчиш, то ж і сама хоч-не-хоч навчишся.

Чи є в тебе власні пиьменницькі ритуали, певний «регламент» роботи?

– Письменницьких ритуалів у мене, на жаль, немає. Мені просто дуже важливо знати, що ніхто не відволікатиме. Це тому, що я насправді почуваюся не творцем, а археологом: боюсь помилитись, і краще не напишу сьогодні нічого, ніж напишу те, що зламає оте ціле, що я маю дістати на поверхню. Один текст породжує інший, це майже як минуле, яке неможливо змінити. Звісно, я знаю, де клавіша Delete, але, з іншого боку, схибивши, можна зневіритися в цілому задумі, подумати, що археологу тут робити нічого – а ти просто щойно розтрощив мармурову голову, взявши лопату замість пензля. Тому найчастіше пишу вдома вночі або вдень у кав’ярні. Добрі офіціанти ніколи не тривожитимуть людину, яка натхненно друкує або дивиться в монітор із таким розгубленим виглядом, як я.

Світлини з архіву авторки

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe