Deutscher

Німецька література про майбутнє, природу та нову художність. Спроба огляду

Leipz_main

Німецька література про майбутнє, природу та нову художність. Спроба огляду

Leipz_main

Автор

Неля Ваховська

Автор

Неля Ваховська

28.03.2018

До Ляйпцизького книжкового ярмарку ми традиційно доїжджаємо трамваєм: 34 перекладачі й перекладачки з 29 країн світу, запрошені Літературним колоквіумом Берліна на традиційну щорічну зустріч. Наш вік — від 25 до 60 з гаком, географія сягає за два океани, а об’єднує нас широка палітра акцентів німецької, з якої ми всі перекладаємо.   На під’їзді до головного вокзалу, де треба пересідати, весняний саксонський дощ переростає у сніг. «Шановні гості, не поспішайте, одразу за цим тролейбусом приїдуть інші, а ще автобус-шатл», — оголошує в мегафон співробітник транспортної служби. Платформа забита людьми. Колеги зі Східної Європи займають стратегічні позиції на місцях біля дверей. Інші розгублено сміються й дивуються з ажіотажу. Розпорядник тоном професійного актора запевняє, що підприємство буде щасливе доставити гостей до книжок і бажає нам насолоди від читання. Платформа регоче. З третьої спроби ми втискаємося у вагон і їдемо довгі 15 хвилин, затиснені в обіймах одна одної.   Ярмарок зустрічає нас гуртиками людей-манга у яскравих костюмах, які щодуху мчать у сховок від холоду, та плакатами «Толерантність і розмаїття» на вхідних турнікетах: цього року головну читацьку подію Німеччини супроводжував політичний скандал. Слідом за осіннім Франкфуртським ярмарком-2017 директор Ляйпцига Олівер Цілле дозволив участь правопопулістських видавництв, аргументуючи це непросте рішення потребою дотримуватися принципу свободи думки. Власне, відколи минулої осені в Бундестаґ пройшла права партія «Альтернатива для Німеччини» (Alternative für Deutschland), такі дискусії не вщухають, втягуючи в свою орбіту й літературу. Немало відомих письменників втратили обличчя під час т.з. «мігрантської кризи» 2015–2017 рр., зайнявши ретроградну позицію. Водночас у програмах видавництв суттєво побільшало художньої та нехудожньої літератури про біженців, людяність і критику «фортеці Європа».   Ми заінтриговані й намагаємося знайти правих видавців, довкола чиїх невибагливих провокацій у Франкфурті вирували неабиякі пристрасті. Але натомість в очі впадають плакати з Марксом, Леніним, Троцьким, Розою Люксембург і навіть Мао. 200-річчя Маркса! – спливає в голові. А ще 50-річчя «Червоного травня» 68-го, який у Західній Німеччині відгримів вуличними боями, повстанням молоді проти покоління «старих нацистів» та сексуальною свободою. Дискусійні майданчики сповнені розмовами про гендерну нерівність у так званій студентській революції, а отже її не-феміністичність. Люди дискутують про кризи та демократію.   die_farbe_rotВочевидь, недарма одним із фаворитів шорт-лісту ляйпцизького нон-фікшену став тисячосторінковий opus magnum Ґерда Коенена «Червоний колір. Витоки та історія комунізму» (C. H. Beck). З погляду історії ідей автор окреслює становлення мрії про всезагальну рівність, її релігійне та літературно-утопічне, мистецьке коріння. Екскурс сягає Марксової емансипативної теорії соціального розвитку та її авторитаристських трансформацій у політичних практиках більшовиків. Книгу завершує розгляд метаморфоз комунізму в Китаї після 1989 року.   Про близьку тему йдеться й переможцеві Ляйпцига в цій номінації історику Східної Європи Карлу Шльоґелю в 900-сторінковій монографії «Радянське століття. Археологія зниклого світу» (C. H. Beck). Підзаголовок (а вони цього року в німців дуже промовисті) вказує на незвичну для історика оптику. Окреслюючи панораму радянського повсякдення з його грандіозними проектами, пропагандою, сталінським терором, комуналками, дачами чи парками культури, Карл Шльоґель, за його словами, претендує на широке пояснення «цієї унікальної імперії», без чого «нам не зрозуміти пізнішу добу». Німецька публіка зацікавлено відстоює ноги, слухаючи професора, й чудується з дивних назв та практик утечі у приватне щастя, овіяних парфумом «Червона Москва».       zhadan_chytomoЗагалом, на цьогорічному ярмарку про Східну Європу говорили багато: спеціальною гостею фестивалю була Румунія, а з нею й теми відносин периферії та центру, бідності, забутих історій. У цю точку влучила й премія за кращий переклад: Сабіне Штрьор та Юрій Дуркот з романом Жадана «Інтернат» (Suhrkamp / Insel). У промові під час вручення премії пролунала фраза про «забуту війну на Сході», проти чого неодноразово аргументували обоє перекладачів. «То що, підемо святкувати до вас?» — підколюють мене колеги. Але українського стенду в Ляйпцигу немає, можна хіба зазирнути до стенду фестивалю «Meridian Czernowitz», який на малесенькій площі хоробро репрезентує українську літературу.   Я йду шукати виставку найкращих ілюстрованих видань фонду «Мистецтво книги»: там представлено 15 наших книжок, відібраних на конкурсі «Найкращий книжковий дизайн 2017». Дорогою погляд чіпляється за величезне шатро з написом «ЦінностіМайбутнього. Відповідальність за завтрашній світ» (Steidl). У закритому чорному приміщенні – виставка. На двометрових листках міцного картону – фотокопії зі сторінок книжки: криза, цифровий світ, екологія, бідність, вільна торгівля, ризики глобалізації тощо. Тут представлено тексти 33 автор_ок та фото 22 митців та мисткинь з колекції Goetz Вільної землі Баварія. Цікаві місця виділено жовтим: «„Економіка вбиває“. Цим коротким реченням Папа Франциск 2013 року розпочав тривалу дискусію про кризу капіталізму. Причини кризи – в розгнузданому фінансовому капіталізмі, який навіть економісти називають „капіталізмом казино“. Авжеж, капіталізм руйнує людські життя та шкодить загальному благу. Але критика Папи сягає глибше: він критикує економізацію всіх сфер життя. Зрештою, ця економізація означає ні що інше, ніж узалежнення суспільства від ритму самопримноження капіталу, і то глобально».   Я проходжаюся між сторінок з десятками цитат і фотографій: занедбані американські міста, політична карта, пошита бідними швачками з третього світу, пустеля, гори їжі, вилученої на кордоні, абстракції. За останнім рядом картонок – низка столиків на одного, на кожному – примірник видання. Експозиція за ними показує етапи створення книжки: макет, технічні сторінки, переплітання, кольоропроба, офсетний друк та відеозапис роботи друкарського верстата. Сідаю за столик, приголомшена відчуттям книжкової синестезії: я фізично перебуваю у книжці, в її смислах, ілюстраціях, чую, як вона видруковується, і водночас тримаю її в руках.   На семінарі напередодні літературна критикиня Майке Фесманн порадувала нас спостереженням: німецька література, що так довго перебувала в полоні сімейного роману та безкінечного опрацювання минулого (нацистського чи й недавнього соціалістичного), нарешті розвернулася до фікціональних форм. «Якщо я побачу ще один роман, де герой чи героїня знаходить на горищі листи свого діда з 1940-х років, то закричу», — жартує Майке. За її словами, в літературі останнього часу дедалі більше увиразнюється тренд до роботи з антиутопіями та дистопіями цифрового світу.   Так, дебютантка Йозефіна Рікс в романі «Серверленд» (Hanser) описує світ, у якому радикальні консерватори вимкнули інтернет, запровадивши цілковиту моральну цензуру. Гурт молодих «компʼютерних нердів» знаходить вцілілі сервери YouTube і намагається повернутися чи хоча б уявити собі цифрове минуле, в якому вбачає простір утопічної свободи, світову комуну, де всі були рівними. Цьогорічний номінант на премію Ляйпцизького ярмарку Матіас Зенкель у романі «Темні числа» (Matthes&Seitz) пропонує читачеві історію кубинської збірної, що загадково зникає посеред спартакіади з програмування в Москві, а перекладачка – звісно ж, літераторка й співробітниця КДБ – вирушає на їхні пошуки в нетрі переплетіння мов, цитат із російських письменників ХІХ століття і світу Перебудови.   three_books Для ще однієї претендентки на цьогорічну премію з белетристики поетки Ані Кампманн в романі «Наскільки піднімаються води?» (Hanser) техніка є швидше дзеркалом деградації людського. Її герой Венцель Ґрошак працює на нафтовидобувній платформі, ховаючись від самотності у роботі та дружбі з колегою-угорцем, який випадково гине на виробництві. Звісно, ніхто не думає шукати його тіло, тож Венцелю залишається хіба доправити родичам речі загиблого. Дорогою, серед печальних і самотніх угорських ландшафтів, Венцель знаходить сили, щоб розвернутися від свого механізованого буття-роботи до щему втрат, покинути все й повернутися додому.   Ландшафти, змінені людиною, — ще один важливий топос сучасної німецької літератури. Не романтичний пейзаж неторканої природи, а земля, пуста після людського втручання, затихла і втомлена. Вочевидь ідеться про реактуалізацію екологічної проблематики, помножену на пошук себе з боку розгубленого людства на межі катастрофи. Це письмо критика вже охрестила nature writing, еко- або зеленим фікшеном. Ці терміни походять із англо-саксонського світу, німцям з ними непросто: британська natural history раннього ХХ ст. та англо-американська традиція, започаткована Г. Д. Торо, тут накладається на натурфілософію та письмо романтизму – Гумбольдта, Шеллінга, Фіхте, пейзажну лірику початку ХІХ ст.. Тому коли допитуєшся, в чому різниця – і чому в програмах видавництв побільшало мальованих книжечок а-ля «Домашні тварини», «Все про жаб», «Що росте в моєму саду», — відповіді надходять досить мляві, здебільшого з апеляціями до екології. Схоже на випадок, коли глобальний брендинг заважає смислам. Література ж відповідає ширше.   Так, перекладачка з англійської та іспанської Елізабет Фарґо Коул у своєму дебютному романі «Зелений кордон» (Edition Nautilus), також номінованому на Ляйпцизьку премію з белетристики, переносить дію в Гарц (той самий, оспіваний Гайнріхом Гайне) доби НДР. Пара філологів, ощасливлені несподіваним батьківством, переселяються в лісове містечко Зорґе/Тривога на самому кордоні між двома Німеччинами. Дружина перекладає, чоловік пише роман про Середньовіччя, дія якого також відбувається у лісах Гарцу. Історія, політика, мова та вигадка сплавляються в одному місці, що стає казкою: коли подружня криза загострюється, їхня донечка тікає в ліс, перетинаючи більше, ніж політичний кордон.   book_deu2На перехресті тем периферії та природи відбувається дія переможного роману поетки, перекладачки та письменниці Естер Кінскі «Hain. Geländeroman» (Suhrkamp). Назву перекласти важко: дослівно це було б щось на кшталт «Гай. Роман перелогів», хоча Hain у німецькомовній традиції дуже далекий від українського «гаю зелененького»; це поетичний топос романтичного єднання з природою, місце, де античні боги оприявнюються людям, і водночас досить рутинний спосіб культивування місцевості. Geländeroman — іще гірше: на відміну від пейзажу чи ландшафту Gelände — це місцевість зі слідами людської діяльності, природа, відчужена від себе самої, втомлена, можливо, виснажена. Авторка (не забуваймо, вона – поетка) каже, що розглядає Gelände як Brache/Brachland — землю під паром, перелоги, що ще не готові родити знову; для пояснення професійна перекладачка Кінскі навіть звертається до англійської мови: wasteland, пуста земля.   Текст важко назвати традиційним романом: це серія описів певної місцевості у північній Італії, в долині річки По – місці некрасивому в звичайному туристичному розумінні. Оповідачка приїжджає сюди після смерті близької людини на ім’я М. і безцільно бродить зимовою італійською wasteland, серед тремтливих оливкових садів і брудних фламінго. Дорогою в неї покрали валізи, де були светри та сорочки М. В них вона збиралася ходити і спати. Самотність, тужлива, як рівнинний вітер, перетікає в історію про румунські церкви, де на двох різних столиках стоять свічки за живих і мертвих, і коли хтось залишає цей світ, «ті, хто залишилися», мусять переставити свічку з полиці живих на полицю мертвих. Та оповідачка, здається, рухається в іншому напрямку: повертає у своє життя історії померлого батька. Він возив її в Італію, розповідав про птахів, гидував річковими вуграми… Банальні деталі стають поезією, її способом закріпитися у житті. А бідна на красу місцевість розгортається в динамічну метафору буття і літератури.

leipz_bottom1

  Мій дводенний Ляйпциг закінчується снігом. Крізь пронизливу завію перекладачі сходяться на прийом, влаштований ярмарком на знак визнання професії. Близько 200 людей у стані втомленої ейфорії від книжок. «Ти перекладаєш? І я! Ходімо танцювати!» Це завтра будуть поїзди, скасовані через ожеледицю, перевернуті авто на засніжених дорогах, люди, шоковані злою весною. Сьогодні ж я думаю про слова Естер Кінскі з її прекрасного есе про переклад: я – ніяка не споруджувачка мостів, не посередниця між культурами, я – людина, яка живе в мовах.